Потім вирішила приготувати сніданок. Василіс здосвіта витягнув м'ясо з морозилки, і воно майже розмерзлося, занурене у воду. Виявляється, що майже не готував увесь цей час і харчувався абичим, здебільшого хлібом з олією, маслинами й помідорами та всякими консерваціями, що йому навезли сусіди й кілька друзів, що виявились таки справжніми друзями, як показала біда. Чим могли — допомагали, та сидіти з ним і доглядати не міг ніхто. Не без того, що знову дорікнув, — це повинна була б робити вона. Приготувати їжу — одна нелегка справа, інша — все перемити після того. Лягати й вставати — випробовування, бо кожен рух — мука. Бідкання Василіса були, звісно, не без причини, та Слава мовчала.
Суботнього вечора знову не спали допізна. Повідомив їй стару новину: в нього вимагають грошей за оренду, сума росте. Виплачувати, як завжди, нічим, особливо тепер. Господар ділянки живе неподалік, тож бачить, що діється, та й про аварію знає. Природньо, що буде вимагати якогось прояснення ситуації. А яке може бути прояснення в суцільній пітьмі? На пабі доведеться поставити хрест.
Дивилась на Василіса великими очима, ніби не вірячи тому, що чує. Бо як це так, що не буде більше чарівного саду, наповненого мелодіями рок-н-ролу? Не буде вишуканого приміщення з блискучими покришками й чудернацькими номерами від американських автомобілів минулої, легендарної епохи? Не буде статуеток індіанців майже в повен зріст на варті? Не буде десятків усміхнених облич зі світлин на стінах? Не буде сотні живих таких облич перед нею? Не буде захоплюючого гулу мотоциклів на вулиці під стінами пабу?!...
Василіс зрозумів її погляд.
— Думаєш, мені то легко? Думаєш, не болить? Ніби відрубую частину себе. Та іншого виходу немаю... Хтось збитошний вигадав цей світ, в якому так легко за мить можеш втратити все, що любиш, все, чому віддаєш себе до краплі! Безжалісний і байдужий
грається з нами, бо забавка ми. Забавка й більш нічого...Он мати моя, — все своє довге життя знала тільки важку працю. Порепани— ми й скоцюрбленими на старість пальцями порпалась у маслинах... І це все?
— Вона народила тебе...
— А мене спитав хтось, чи потребую такого задоволення?
— Чи не від тебе чула не раз, що життям своїм ти задоволений і взяв від нього багато? Можливо, все лише чергується, і не більше?
— Далі що? Що далі?
— Не знаю. Щоб то не було, певною мірою залежатиме й від тебе. Отож, не у всьому той "байдужий" винен. Коли сам робиш помилку, то й сам сплачуєш. Легше все звалити на когось...
— В чому ж сенс тоді?
— Ти також залишив сина. То в мене — нікого й нічого...
— То не я залишив, а мати його. Моє лише сім'я. І невже ти хочеш сказати, що сенс усього — примітивне розмноження?! Не сміши мене.
— Ну чому, розмноження — це продовження себе в комусь, — найперше. Роду свого. Невже то так мало? А щодо чогось більшого... Щойно ти говорив про втрату того, що дороге і чому віддаєш себе до останку. То, може, сенс якраз у цьому, — жити заради того, що любиш?
Василіс мовчав і дивився кудись поперед себе порожніми очима. Він знав, що надалі має жити без того, що любить.
Слава дивилася на нього і ясно бачила в його очах оту порожнечу, а за нею — цілу прірву відчаю. Вона все ще не знала, як би то мала жити без того, кого любила...
У неділю знову куховарила, — їжі вистачить бодай на перші дні тижня. Складала все в холодильник, показуючи, що й де. Перемила посуд і поскладала на місця. Випрасувала випраний із суботи одяг і білизну, поприбирала в хаті, нанесла дров на веранду, щоб ближче до каміну. Два дні злетіли, як дві години. В боку боліло постійно, та чи має жінка право на біль?...
Пообіцяла, що приїде через два тижні знову.
З розмов стало ясно, що у Василісових кишенях порожньо, тож залишила йому невелику суму. Відтепер і надалі буде робити закупівлі в супермаркеті. Прийшла її черга.
Їхала в автобусі, огорнута сумними думками. Як має жити далі Василіс? Як усе змінило свою течію! Відразу після аварії... Не змогло забрати їх урвище, то тепер відбирає все безодня. Ніби аварія — то був своєрідний початок кінця... Але чому? Лише пабу й економічній незалежності Василіса, а чи ще чомусь?
Здається, вона відчуває той холодний дотик завершення. Як тоді, у падінні...
Минув час, як знайшла нарешті в собі сили глянути прогностику того злощасного, дивного дня.
Показники нещасного випадку були явними. Та для будь-якої події потрібна людина і її участь. Та участь виявилась надто потужною з допомогою алкоголю.
Де ж той вибір, коли все відбувається, ніби сплановано кимось заздалегідь?
Ніби веде її хтось туди і до того, що хоче. До цієї країни, до Ва— силіса, до Фотіні, до астрології, до...
Себе бачить у всьому, себе — невільницю. Себе, приковану міцно Сатурном Василіса до його життя. Щоб відбути покарання, щоб пройти формування. Щоб зрости. Нагорода це, а не покарання. Подарунок.
І ось тепер вона на порозі. На межі, де або поєднається назавжди зі своїм учителем, або покине його. Інакше не буває.
Раптом зрозуміла той вічний сон, де Василіс був господарем на її заповітному подвір'ї. На її єдиній, хоч і втраченій, матеріальній власності. Був він символічним господарем її самої, її життя, енергії. Через оті кліщата Сатурна, господаря й володаря Карми, вимагав від неї складання іспиту на найвищу оцінку. Сатурн холодний та суворий, проте справедливий. Він і є на межі, останній в ряду видимих планет, що формують людину на особистому і соціальному рівнях. Сатурн відповідає за формування внутрішнього стрижня, за створену людиною систему оцінок, цінностей і життєвих принципів. Він — вартовий цієї системи. За його порогом — інший світ. Або робиш крок, або живеш обмеженим, перетворюючись на замкнуту, нещасну, похмуру істоту.
У кращому випадку Сатурн нагороджує виваженістю, мудрістю, особистим ритмом у часі й житті, де вже не страшні ніякі обмеження й обов'язки.
Слава на межі, сформована як особистість. Лише від неї залежить, залишитись чи зробити крок. Добре усвідомила це, та все ще вагалась...
Ще трохи. Ще трохи постоїть на межі.
Після Великодня, коли вже добряче припікало на вулиці, Василіс повідомив її, що збирається розбирати й розформовувати паб. Чекала цього дня, розуміла, що колись це має статися. Та все ж почуте збентежило. Від початку року так і не навідувалися туди, можливо, Василіс робив то навмисно, аби відвикнути. Та чи можна відвикнути від свого життя?
Було боляче, як і тоді, коли побачила безверху машину, що врятувала їм життя. Почувалася винною перед залізом. Так і тепер, відчувала провину перед тим, що так глибоко вросло у неї. Перед тим, що виникло колись, здається, так давно, перед її очима, таке цікаве й особливе, неповторне, миле. Тепер це має відійти в минуле. Має щезнути, ніби й не було ніколи.
Залишаться альбоми, повні світлин, і пам ять. А пізніше — прийдуть сни. Певно, ніщо й ніхто не покидає людину, якщо вона сама цього не захоче.
Наступної поїздки вже оглядала залишки від пабу в різних місцях Василісового маєтку. В одному місці — арматура, в іншому — все дерев'яне і купа дощещок, що не раз лакувались її руками, ще в іншому, — крісла та старі холодильники. Дрібніше причандалля розташувалось у старому помешканні. Залишилась робота і для Слави, — впорядкувати й розсортувати всі склянки, рушнички, аксесуари та розкласти по надійних закутках. Механічно виконувала роботу, не дозволяючи собі емоцій. Вони вже зайві.
Дівчата збиралися на прогулянку по магазинах, підходив час Інниного весілля. Пора подумати про сукні. Обійшли всю довжелезну, повну магазинів, вулицю Таксіярхон, але так ні в чому й не визначились. Наступний похід був призначений до центральних магазинів на Ерму. Для Слави він знову закінчився невдачею.
Що подобалось їй, то було не до смаку Дарині чи Юлі, нарешті вирішила, що наступного разу піде на шопінг сама й так не буде морочити голови ні собі, ні людям. Уже перед самим весіллям таки знайшла сукню, що була створена ніби для неї.
Раділа, як дитина, бо вже давненько не купляла чогось для себе, давненько не виходила кудись, навіть з дівчатами на каву. Не було ні бажання, ані сил. Накрила хвиля вічної біганини, висотувала з неї усі бажання, навіть не їла по-людськи. Все набігом, і все будь-що...
Ця вирва матеріального життя, здається виснажувала не стільки тіло, скільки душу. Темні тони доповнювались вихідними, коли їздила до Василіса. Уже не знаходила й там спокою, ані насолоди, ані задоволення. Вічна тривога стукала нав'язливо в груди. Розвіювала її, занурюючи себе у фізичну працю, а на вихідні закривалась у чотиртох стінах із книгами. Так не залишалось місця для зайвих думок. Та вони назбирувалися, залягали пластами на дні свідомості, щоб якоїсь миті вилитись потоком.
Василіс-геолог не давав знати про себе, і Слава навіть забула про його існування. Інна інтенсивно готувалася до церемонії й свята, тож із нею нічого, окрім цього, у коротких телефонних розмовах не обговорювали.
Нарешті настав червень і тиждень Інниного весілля став на порозі. Слава чомусь із великим хвилюванням чекала цієї події, ніби й у її житті щось зміниться. А може, то просто очікування свята, якого вже давно не було, несло відчуття ейфорії.
Церемонія шлюбу мала відбутися в церкві Святого Антонія, що знаходилась на однойменній площі в районі Гліфади, о дев'ятнадцятій годині вечора.
Наречена, ніби німфа, у простому білому платті грецького стилю, з зібраним догори волоссям, легка, тонка й повітряна, підіймалася сходинками до свого судженого.
У церкві було задушливо й крутило голову від змішаних запахів дорогих парфумів з ладаном. Слава вибралася крізь натовп на вулицю й підставила обличчя до вітру, що налітав з моря.
— Бачу, натовп тобі не до смаку, — почула знайомий голос.
Різко повернула голову.
таки не терплю. То вище моїх сил, як і процедура вся ця, зрештою. Одне втішає, що не надовго.
— Маєш проблеми з ритуалами?
— Тримаюсь подалі... Не моя то стихія.
— Твоя стихія — небо.
— І природа.
— Я так і не знайшов часу на поїздку в гори. Прошу вибачення, не дотримав слова, але якось поглинула робота.
— Нічого, я все ще тут.
— Наші молодята сьогодні дуже щасливі, а молода що вже красуня! Ваша країна дарує гарних жінок.
— Дякую, — посміхнулася Слава, — а у тебе як із пошуками?
— За роботою не до того.