Клевеня

Кацапи методично б'ють по наших ТЕЦ і світло тепер ми маємо щонайбільше по чотирнадцять годин на день – не епізодично, після чергового удару, а постійно, щодня, і ті, що в нас нагорі, та ще їх експерти, закликають готуватися з приходом зими до ще важчих часів. Ну, хоч не кажуть, що все буде чудово – й на тім спасибі. Воно було би куди легше все це зносити, якби не ху́цпа[55] Міндічевого кодла, яке не тільки розтирило все, що виділялося на захист енергетики, посилаючи при цьому "двушечки" не куди-небудь, а прямісінько на Москву, так ще й вчасно покинуло країну, випередивши НАБУ на якихось пару годин, тобто, на секунду в масштабі епохи. В Покровську справи настільки кепські, що нібито вже сам Буданов брав участь у відновленні втрачених там позицій, а за статистикою кожні дві хвилини один боєць самовільно покидає ЗСУ. Виходить, що на фронті криза через нестачу особового складу, в енергетиці криза через постійні блекаути, в країні криза через корупцію, в уряді криза, в парламенті криза: одним словом, куди не глянь, куди не плюнь – скрізь у нас криза. І якби не тепло у сім'ї, то навіть не уявляю, як би ми все це витягли з нашими ПТСР – що Аліса, що я. Єдині поки що ліки від особистої кризи – забитися в корчі своїх побутових проблем, забути про існування інтернету й відігрівати змерзлі душі обіймами й цілющим затишком від нашої грубки. Та час від часу твоя думка мимохіть вертається до тих, котрі, зарившися десь на ЛБЗ в холодну осінню землю, тримають над тобою небо – як не банально, не заяложено це звучить після мільярду разів ужитку – і тобі вчергове стає соромно саме через цей свій затишок, через те, що тобі пощастило його знайти, а сотням тисяч або й мільйонам інших вепео – ні. Хоча, коли розібратися, справа не в нашому щасті, а в рішенні Хорхе не продавати дідову спадщину.

В провінції, більш-менш безпечній під час війни, спостережливому оку зовсім не важко виокремити з-поміж місцевого люду поширену тепер категорію громадян – переселенців, вепео. По-перше, багато хто з їхнього числа не схожий на місцевих за якимись практично невловимими ознаками: так само містяни з мегаполісів легко розрізняють на своїх вулицях провінціалів, як би ті не косили під киян чи харків'ян. По-друге, внутрішньо переміщена особа часто має вигляд людини самотньої, загубленої і розгубленої, схожої на мандрівника в часі, який зрозумів, що йому немає куди, немає як, та, власне, й ні за чим уже повертатися в своє минуле життя, де залишилось геть усе: родина, майно, визнання – така людина нагадує клечання, яке до пори, до часу ще зелене, навіть тріпоче під подихом вітру свіжими, здавалось би, зеленими листочками, але розуміє, що прижитися їй на новому місці, то все одно, що зрізаній та поставленій у воду гілці пустити нове коріння. Навіть переселенці, які просто переїхали до своїх родичів або подібні до нас із Алісою, що втрапили, по суті, на все готове, й ті на новому місці довго ще почуваються не зовсім своїми.

Я навчився розпізнавати цих людей часом за одним-єдиним словом, лише за сумним поглядом, кинутим мимохіть на щось чуже, або, навпаки, за поглядом ніби скам'янілим, оберненим усередину самого себе. Часом я бачу, як хтось із них завмерло сидить на лавці в городському сквері: не розслаблено, а з прямою спиною, ніби готовий будь-якої миті зірватися з місця й по виразу обличчя зрозуміло, що людина в цей момент не тут, а десь далеко, в інших якихось світах. Новеньких серед вепео часом видає їх сполохана реакція на раптовий сигнал повітряної тривоги: декому з них тільки надзвичайним зусиллям волі вдається втриматися від природного бажання стрімголов дременути до укриття і внутрішня напруга в цей момент робить їх схожими на полохливих ланей, що інтуїтивно зачувши небезпеку, готові гайнути світ за очі.

Якось, ще в серпні, я поділився цими спостереженнями з Алісою й вона цілком зі мною погодилась, а вже через кілька хвилин поглядом вказала на дещо молодшу від нас пару, яка неприкаяно стояла на тротуарі в затінку лип осторонь від негустого натовпу місцевого люду, що неспішно сновигав пішохідною вулицею у власних справах.

– Як ти гадаєш, – Аліса змусила мене спинитись, – ким вони можуть бути? Тобто, ким одне одному доводяться?

Я поглянув уважніше. Тендітна, з тонкими рисами обличчя, молода жінка в хіпстерському вбранні та з афронакруткою на голові спиралася спиною на чоловіка, старшого від неї щонайменше на десять років, а той обережно, навіть цнотливо, підтримував її під лікті. Попри очевидну різницю у віці, зрості й тілобудові вони, тим не менше, здалися мені невловимо схожими одне на одного, щось їх дуже єднало між собою.

– Братом і сестрою, – я й миті не вагався.

– Б'юся об заклад, чоловіком і дружиною, – Аліса раптово ожила. – Парі?

– На що?

– На два морозива.

– По руках. Але як ми дізнаємося правду?

Втім Аліса навіть не стала відповідати, натомість потягнула мене прямо до пари.

– Здрастуйте, – підійшовши, невимушено заговорила вона до незнайомців. – Ми переселенці, тут зовсім недавно. Ви, очевидно, теж?

Я завжди дивувався вмінню дружини подобатись людям і легко заводити знайомства.

– Так, – стримано відповів чоловік і набурмосився.

– Ми щойно побилися з чоловіком об заклад: він стверджує, що ви брат і сестра, а я – що чоловік та дружина. На кону два морозива, які за будь-якої відповіді дістануться вам.

Чоловік намилився вже послати нас курсом російського корабля, проте його супутниця з дещо іронічною посмішкою відповіла:

– Двома не обійдетесь. Кожен з вас програв.

– Тобто?! – мені було помітно, як розгублена Аліса подумки гарячково шукає третій варіант.

– Ми дійсно подружня пара...

Заспокоєна дружина переможно глянула на мене.

... – але в той же час ми брат і сестра.

– ?! – в мовчазному запитанні звела брови Аліса.

"Сподіваюся, троюрідні?" – я не насмілився висловити цей здогад вголос.

– Зведені, – не чекаючи, доки я озвучу своє припущення, уточнила жіночка. – Ми були напівсиротами, а наші батьки одружилися двадцять чотири роки назад.

Вона першою простягнула руку для знайомства:

– Тося.

Її чоловік неохоче, проте мусив зробити теж саме:

– Юрій.

Так ми й познайомились. А через десять хвилин уже смакували чотирма шоколадними морозивами, які ми з Алісою охоче придбали та пригостили ними пару й стисло, в загальних рисах розповідали свої історії. Ці двоє переїхали до Города рік назад із передмістя Запоріжжя, коли біля їхнього обійстя впала КАБ і не залишила на подвір'ї жодної вцілілої споруди. Сім'я кілька років збирала кошти на міську квартиру, тому знайшовши на OLX за прийнятну для себе ціну першу-ліпшу, яка приглянулася, хатину, та купивши пошарпану Рено Кенго, завантажили в неї рештки вцілілих пожитків і подалися на невідоме їм Придесення. Тося в минулому – овва! – акторка молодіжного театру, Юрко відрекомендувався похмуро:

– Трудяга. Раб.

Тося на це відреагувала ледь не зі сльозами на очах:

– Майстер на всі руки!

Мені якось одразу стало помітно, що така чоловікова самооцінка, зумисно підкреслюючи соціальну нерівність у їхній парі, очевидно, не вперше робить Тосі боляче.

Запоріжці, намагаючись розмовляти українською, хоча це не завжди в них виходило, розповіли, що весь минулий рік витратили на облаштування свого нового гнізда, проте до завершення робіт іще далеко, тому працюють по шістнадцять годин на день: одну половину робочого часу витрачають на заробляння грошей в будь-який прийнятний спосіб, а іншу на ремонтні роботи вдома.

– Ми наш будинок купили за три тисячі доларів, – ділилася пережитим Тося, тоді, як Юрко зазвичай відмовчувався. – Їхали ж в один кінець, з речами, але в темну: на слово людям повірили. По відео все виглядало зовсім інакше, ніж, коли побачили ситуацію наживо. Дах тече, в стелі дірка, батареї опалення порозмерзалися, вікна одинарні, в будинку десять років ніхто не жив, світла, газу, води в ньому немає, на подвір'ї чужі гиндики пасуться – я, зізнаюся, плакала...

Її чоловік на це тільки мовчки супився.

– Спершу з нас просили п'ять тисяч, але Юра заявив, що вони мають єдиний і останній шанс продати свою халупу за дві з половиною, бо це тільки ми приїхали вже з речами й дороги назад у нас немає – іншим разом господарям так не повезе.