Й оскільки змиритися ви не здатні, то й влада ця змушена думати над тим, як би позбутися вас — якомога швидше й безболісніше, як позбуваються незадавне— ної ракової пухлини. І це — під протокол. До речі, в історії України щось подібне вже траплялося. Згадаймо хоча б 1654 рік, похмільну "Хмельниччину", неприкаяних козацьких полковників, які, стільки крові марної проливши, виявилися безвладними і безвольними. А під час переговорів між Москвою та Варшавою їхнього посла навіть не пустили до зали, в якій це відбувалося. Як висловився з цього приводу недопущений до переговорів посланець козацький, до зали, в якій відбувалися переговори його "не впустили, як пса до церкви". І це під протокол. Не згодні?
Кілька миттєвостей Ігуда напружено мовчав, він був ошелешений одкровеннями кадебіст-есбеушника. І підполковник Глотов відчував це.
— Якщо вже бути одвертим, то краще б ви всі — кадебісти, кому— няки та російські націонал-шовіністи — назавжди залишалися од— вертими ворогами незалежності, — мовив нарешті Команданте. — Принаймні так було б чесно. Тоді ми твердо знали б, що Україна окупована і потребує визволення.
— Натомість маємо іншу ситуацію, — повернув його до реалій державного буття Глотов.
Тільки тепер Ігуда звернув увагу, що "кацапський воронок" їхній уже кілька хвилин залишається нерухомим. Одначе ні Глотов, ні капітан Щедренко не акцентували на цьому уваги, хоча й не виявляли наміру залишати салон, аби не переривати розмови.
Глотов перехопив його погляд і взявся було за ручку дверцят, але виходити теж не поспішав.
— Треба вміти прораховувати варіанти, пане Ігудо. Якби всі ми, щойно перелічені, стали вашими ворогами, а точніше — ворогами української державності, не було б уже ні незалежної України, ні вас, пане Ігудо. Тому що змели б ми вас, як штормовий вітер — снігову порошу. І це — під протокол. Визнайте, що й у наш час, ось зараз, станом на сьогоднішній день, у вас усе ще нема ні єдиної міцної організації, ні єдиного лідера, ні надійної ідеології. От і виходить, що один-єдиний радянський єврей Сахаров, борючись проти тоталітаризму, зробив для незалежності України більше, ніж усі новітні укра— їнці-борці разом узяті.
— Припиніть, підполковнику, ви ж знаєте, що не все так просто!
— І все ж таки подумайте над моїми словами, пане Ігудо.
— Гаразд, погоджуюся, що у нас, націонал-патріотів, нема поки що ні єдиної міцної партії, ні єдиного лідера, ні надійної ідеології; як нема й самого ідеолога. Все це так. Але ж ви заявили, що й у ваших жилах теж тече козацька кров.
— Не маю наміру приховувати це.
— Тоді поясніть мені, а що ви, ось ви, особисто, разом із капітаном СБУ Щедренком та іншими українцями, зробили, щоб усе це нарешті в Україні з'явилося? Адже не станете заперечувати, що можливостей у вас значно більше, ніж у мене.
Глотов і Щедренко багатозначно переглянулися, і Роман міг би поклястися, що зараз вони поводяться, як змовники, які вагаються: розкриватись перед тим, кого збираються завербувати до своїх лав, чи поки що не варто?
— А що, це вже... розмова — несміливо подав голос Щедренко. — Принаймні це вже питання, яке варте відповіді.
— Але поспішати все ж таки не будемо, — зупинив його Глотов, незважаючи на присутність Романа. І важко було збагнути: проказав він це з перестороги, чи, навпаки, розраховував, що в такий спосіб йому вдасться спровокувати Романа на тісніші контакти. — Почекаємо, вдумливіше придивимося... Щоб тоді вже остаточно, під протокол...
— Як накажете.
— Загалом, ви маєте рацію, — звернувся підполковник тепер уже до Романа, — та лише в тому сенсі, що досі ми й справді, як то кажуть, і палець о палець не вдарили. Але маємо намір переглянути своє ставлення, а головне, свою участь у цьому процесі. Ні-ні... — випередив він реакцію Ігуди, — про деталі — згодом.
23
Щойно вони проїхали черговий місток, як помітили обіч дороги стовп із великим попереджувальним щитом.
— "Увага! До кордону Чорнобильської зони відчуження залишається два кілометри", — вголос прочитала Гретцкі. — Це означає, що за кілька сот метрів ми потрапимо на пост, який грудьми ляже, аби тільки нас не пропустити. Можливо, моє журналістське посвідчення та коротка спідничка якось і вплинули б на постових, але ви, мій войовничий сержанте, у своїй армійській формі без розпізнавальних знаків, одразу ж викличете підозру. Мені ж дуже не хотілося б, аби ви знову опинилися під арештом.
— А мені як не хотілося б!..
Ще за півкілометра Євгенія збавила швидкість й очікуюче подивилася на Авгуру, мовляв, яке рішення ухвалюватимемо, сержанте?
— Добуватися до поста нема ніякого сенсу. Пройду понад річкою і спробую прорватися полем. Зрештою, це ж не державний кордон.
— Твереза думка. Он, праворуч, біля гайка, путівець. Теж нібито веде до лісу. Саме до нього й довезу вас. Не заперечуєте?
І, не чекаючи згоди, справувала свою "тойоту" на путівець, щоб одразу ж помчати до гайка, що виднівся вдалині.
— Учора я розмовляла з професором. Зізнаюся, він рішуче проти нашої авантюри. Боїться, що знову нахапаєтесь доз та всілякої радіоактивної погані. І, слід визнати, має рацію, — боковим зором глянула на Авгуру. — Тому й довелося викрадати вас без "височайшєго профессорского позволєнія".
— Тобто в розробці цієї операції професор участі не брав?
— Він для таких подвигів не створений. Це міняє наші плани? У вас ще є час відмовитися від рейду. Марія залишається там, ви — до відльоту в США, в клініці, а професор і лікарі позбуваються зайвого клопоту з вашим здоров'ям. Усі задоволені.
— Окрім вас, оскільки ви позбуваєтеся такого закрученого сюжетного повороту.
— Не змушуйте нагадувати, що, з певного часу, роман про ваше перебування у Зоні — це вже наш спільний проект, задумом якого я ще не ділилася навіть із Команданте, аби не вражати його творче самолюбство. Поки що йому відомо лише про низку репортажів.
До останніх слів своєї супутниці Авгура вже не дослухався, натомість мовчки вдивлявся у стіну лісу, що відкривалася далеко попереду, за ріденьким переліском.
Поминувши цей гайок, Євгенія з'їхала з дороги і, ще трішки проїхавши по звивистому видолинку, зупинилася. Ліворуч, на путівці, знову виднівся попереджувальний щит: "Стій! Зона радіаційного забруднення".
Якийсь час вони обоє мовчки вдивлялися в узлісся. Євгенія розуміла, що довго тут застоюватися не варто, адже їх могли помітити, якщо не наземні охоронці зони, то з патрульного вертольота, проте підганяти Владя не хотіла.
— Піду я, — нарешті зважився Авгура. — До вечора, можливо, добудусь хутора.
— Я вже чомусь жалкую, що спровокувала вас на цей рейд.
— Ви не можете жалкувати. Якщо повірю, що жалкуєте, зруйнується саме уявлення про "радіоактивну жінку" Євгенію фон Гретцкі, "п'ятий реактор Чорнобиля", як називає вас професор.
Євгенія удавано зітхнула.
— Чого тільки не наговорять про сумирну, лагідну жінку. Не забувайте про фотоапарат.
— Він тут, — потряс Авгура невеличкою спортивною сумкою, що лежала в нього на колінах.
— Носіть його на ремінці, так надійніше. І постійно переконуйте себе, що цього разу ви з'явилися в Зоні з суто творчими намірами, за журналістським завданням. Зйомки робіть, як домовилися: кілька видів самого хутірця; Марія на його тлі... А ще — Марія на березі річки, біля входу до храму, і в самому храмі, біля вівтаря. Не забудьте й про господиню хутірця. До речі, ви розповідали про могилу-землянку отого дивака-ліквідатора...
— Може, не варто про неї? Якось незручно фотографувати.
— Світлина всього лиш відтворює реальне життя, тож нехай сумління не мучить вас, мій войовничий сержанте. Фотографуйте все, завдяки чому люди можуть хоч що-небудь дізнатися про приховане від усього світу потаємне життя Зони. Не забули, як користуватися апаратом?
— Не забув.
Сержант рвучко відчинив дверцята, вийшов з машини і, видобувши з заднього сидіння свого речовика, почав прилаштовувати його за плечима. При цьому він не звернув уваги, що Гретцкі миттю сфотографувала його на свій апарат, далі відчинила багажник і вийняла звідти величеньку спортивну сумку.
— Це вам у вигляді додаткового пайка, — пояснила хлопцеві. — Тут, здебільшого, консерви і все таке інше, що добре закупорене і не вкривається радіаційним пилом. Так радив професор, — дещо ніяково всміхнулась вона. — Ну і, звичайно ж, кілька запальничок, ліхтарик, із запасними комплектами батарейок, армійська фляга зі спиртом. Причому все це — у вигляді подарунку від Команданте. А ще один мій знайомий, колишній кадебіст, який допомагав із американською візою для вас, передає ось цю штукенцію, — вона нахилилася і вийняла з-за заднього сидіння тонкий крицевий прут, із набірним кістяним руків'ям. — Посох, із яким він, як затятий грибник, час від часу вирушає в лісові походи. З наметом і рюкзаком, на дві-три доби.