У ній було багато різного й дивного. Багато такого, чого Слава ані пережила, ані бачила, ані чула раніше. Було й немало схожого. Здавалося, що все те не мало підстав відбуватися в житті цього чоловіка, та й загалом у будь-чиєму житті. Але, все для чогось дається. Страждання, безглуздя, абсурдність, марнотність, втрати, повтори, розходження й сходження, пристасть і відраза, любов і ненависть. Все дається людині, щоб засвоїти свій, особистий урок.
Дивилася уважно на нього і перед очима вже миготіли картинки його подружнього життя, а далі вони чергувалися з картинками її особистих стосунків. Тих, не кращих моментів. Їхній досвід був різним, але однаково болючим.
Миготіли фраґменти життя, а за ними — думки. Якими все ж таки непосильно складними, а часто — трагічними бувають людські стосунки. І все те чимось зумовлено, про що не здогадуємось і чому не надаємо ваги.
— Ну, що скажеш? — завершив Василіс.
— Без коментарів, — зітхнула, — ще раз переконуюсь, що кожен із нас переживає свій досвід і уникнути його неможливо. Також краще розумію вплив Скорпіонської, ретроградної Венери. Вона керує дванадцятим домом проблем, негараздів, труднощів і дотична до п'ятого дому дітей.
— Повертався не раз, тільки через сина, намагався втримати сім'ю, маючи надію, що все з часом зміниться. Але нічого не міняється. Та й не жили ми останніми роками як подружжя. Зникло таке бажання.
— Не дивно, — погодилася Слава, — тож, виходить, інколи краще не втримувати ситуації чи людей. Відсікати різко й безжалісно, навіть якщо той поріз страшенно заболить. Врешті, все в таких ситуаціях болить.
Відповідала не лише Василісу. Чужі приклади, — то є приклади собі, а порада комусь є порадою для себе.
— Мені не стільки боліло за ті стосунки, як за дитину, бо розійшлися ми вперше ще до весілля. Якби не вагітність...
— Класика. Одруження за поважною причиною.
Сама була жінкою, та завжди виглядало принизливим вимагати шлюбу від чоловіка через вагітність. У таких випадках відповідальність лежить на обох. Але у разі, якщо чоловік не здатен, мусить вирішувати жінка. Або бере все на свої плечі, або здає позиції. Вона здала позиції, бо не була сильною. А чи й не була стандартною жінкою, бо й не дотримувалась ніколи стандартів.
— То що, я приречений? — розчаровано питав Василіс.
— На що? — не збагнула відразу Слава, виринаючи з гірких думок.
— На самотність.
— А-а... ну чому, не все так трагічно. Твоя Венера в хорошому аспекті з Марсом і Сатурном, що дає можливість для гармонійних і
— Можна дізнатись, коли це буде?
— Так. Я вже навіть вирахувала. Невдовзі після твоїх сорока років почнеться її пряма фаза.
— Дивно. Мені скоро сорок п'ять, а нічого такого не помітно...
— Ну, найперше, нічого не відбувається за помахом чарівної палички. Навіть струм у своїй подорожі від вмикача до лампочки потребує деякого часу, хоч і зовсім непомітного. Те ж саме відбувається з космічними енергіями. Тож на все свій час. Ну, і особиста активність важлива.
— Залишається чекати, — жартував Василіс.
— І діяти, — додала Слава.
Василіс виглядав життєрадісним, щирим, оптимістичним. Це завдяки своєму палкому, лев'ячому Марсу.
"Цікавий тип, — подумала, — до того ж, Скорпіон за Сонцем. На— ймагічніший, найзагадковіший, найвитриваліший та найпотужніший знак зодіаку. Недаремно. Ним правлять Марс і Плутон".
— У тебе є терпіння, — впевнено мовила.
— Гори! — підтвердив Василіс, — але ти так упевнено говориш про це, ніби знаєш про мене все.
— Так. Знаю. Все необхідне, — знову впевнено відповіла, навмисно інтригуючи його, — а чи того, що кажу, недостатньо?
— Ну, сказано немало, та справжню мою сутність не знає ніхто. Навіть моя мати.
— Можеш думати що завгодно, мені байдуже. Достатньо знати, що таке Скорпіон, загадковий та непередбачений. Вольовий, а деколи й руйнівний, високоморальний та зразковий у всьому, майже як Янгол Добра. Або ж страшний та підступний, непереможний і сповнений гріховних пристрастей, як сам Янгол Зла. Все залежить від духовного рівня кожного яскраво вираженого Скорпіона. Тому це або найсвятіший праведник, або найниціший грішник.
Василіс уважно дивився на неї.
— І який я — з того всього?
в широкому діапазоні, як я зрозуміла. Та перемогла в тобі світла й благородна сторона. Ти — порядна людина.
— Знову стверджуєш, але якщо це не так?
— Стверджую на основі інформації твого гороскопу, на основі того, що почула від тебе і не без свого чуття, що ніколи не зраджувало.
— Але ж ти зовсім не знаєш мене, — наполягав Василіс.
— Того що знаю, — достатньо. Та й хтозна, можливо, згодом пізнаю тебе краще. І зрештою, ти заперечуєш і ставиш під сумнів мої висновки?
— Ні. Зовсім не заперечую, — погодився, прискіпливо дивлячись на Славу.
— Тоді мені залишається побажати тобі удачі в пошуках другої половини, під егідою уже прямолінійної Венери і, можливо, сплачених кармічних боргів...
— Увесь час хочу тебе спитати, — дивним тоном продовжив, — ми вже десь бачились?
— Не знаю. Не пам'ятаю твого обличчя, бо тільки обличчя запам'ятовую у людей.
— У мене таке враження, ніби вже десь бачив тебе...
— Хто знає, може, то якесь дежа-вю з минулого твого життя, — посміхнулась.
— Можливо...
А йому перед очима стояла ота картина з жінкою посеред гір, у Мані. Скільки років минуло? Десять? Чи навіть більше... А він все ще пам ятає той образ.
Василіс розрахувався й вони вийшли з кав'ярні. На вулиці накрапав легкий дощ. Уже в автомобілі запропонував їй поїздку в гори, у товаристві Інни та Христоса, в якийсь із вихідних. Слава погодилась. Навіть спитав, скільки будуть коштувати її послуги, що здивувало Славу, але, посміхаючись відповіла, що розрахується поїздкою в гори, а ще, — коли повідомить її про появу в його житті гармонійних і надійних стосунків. На цьому й розійшлися.
Кілька разів дзвонив Аріс. Не дивувало, та відповідати не хотіла. Зайві розмови не потрібні, бо ні до чого не приведуть. Але це не спиняло його, почав писати повідомлення майже щодня. Не благав про
щось, не кидав під ноги свою гідність, просто щоразу, в декількох фразах, показував почуття, якими живе, спомини, що не відпускає від себе, хворобу, з якою бореться. Слава добре знала її симптоми.
Та вона нічим не зможе допомогти. Тут кожен сам собі помічник.
Після двох тижнів безперервних повідомлень все ж вирішила відповісти так, щоб не залишити найменшої надії. З теплотою і щирістю дякувала за ті чудові дні, що провели разом, дякувала за те, що був у її житті, за те, що допоміг відчути й зрозуміти щось дуже важливе. Вона ніколи не забуде його. І все що бажає, — удачі. А ще — знайти справжнє і взаємне щастя.
"Моє щастя пішло за тобою..." — це було останнє повідомлення від Аріса, що залишило гіркий осад на серці.
* * *
У свою чергову поїздку до Василіса вийшла з автобуса біля цвинтаря й вирушила пішки. Василіс залишився без транспорту, відрізаний від міста. Добре, що сусіди бодай привозили хліб та необхідні продукти.
День надворі стояв теплий і сонячний, свіжий та запашний, від ходи розпашіла сама й зняла куртку. Насолоджувалась кожним кроком, кожним подихом, кожною квіткою, на якій зупинялися очі. Ніколи не могла наповнитись по вінця цим чудом, що Природою зветься, коли сам-на-сам з її тишею, з її голосами. Це особливо важливо, коли живеш у шалених ритмах мегаполісу, оточений цементом і склом, шумом і суєтою, всім надокучливим і потворним, у що людина перетворює своє життя. І вона бере участь в тому, що засуджує, чому сама дивується. Немає сили та волі відкинути все. Ось у кого воля, то це у Василіса. Ніколи, попри все, не перестане захоплюватись ним. Бо залишив усе, щоб бути там, де його душа. Залишив усіх, щоб бути з собою.
Свавільний, непокірний, твердий як кремінь у всьому. Дивовижно чутливий, анархічний та бунтівний, одночасно — гуманний і товариський Василіс, манив її Водолія за гороскопом, як магнітом. У тому Водолії у нього душа, його Місяць. І в тому Водолії її "я", то що ж неймовірного в такому потязі?
Вітер набігав зненацька, ніс прохолоду, куйовдив волосся й завертав свій політ туди, куди прямувала: за вітром, до вітру, — сама
повітряна. Таким був і буде завжди їхній союз — вільним. То бурхливим і руйнівним, як ураган, то легким і грайливим, як бриз понад морем. Союз вітрів. Союз польоту, якому не буде завершення. Бо не має вітер кінця.
І ясно це тобі, Славо. Ясніше за день. Але від усвідомлення того вже не сумно.
Незабаром порівнялась із місцем, де вони злетіли в урвище. Ще досі було видно сліди від важкого автомобіля, що пресував своїм тілом бур'яни й невеличкі кущі, траву, оголював місцями ґрунт. Не прискорила ходу, а чомусь навпаки, — сповільнила. Так, повільно, ніби на якійсь розважливій прогулянці, дійшла до дороги, що вела вгору до подвір'я. Собака весело загавкав, упізнаючи її.
Порівнялась із дверима й побачила, що вони ледь відчинені. Штовхнула всередину. Василіс сидів у цілковитій тиші в своєму кріслі, з вічним бокалом вина поряд. Завжди тонкий і худий, тепер аж зсохся, ніби мумія, з чорними колами під очима, з носом загостреним і хижим на запалому, виснаженому лиці. Погляд — каламутний, повний сліз і болю.
"Господи! Як він тут страждає на самотині!"
Непевним голосом видавила з себе вітання.
— З прибуттям, — тихо й знесилено відповів, — я тебе чекав... дуже.
Голос його затремтів, вологи в очах побільшало і він вимушено закліпав повіками.
— Вибач, вибач за все, що заподіяв тобі, — вів далі, не рухаючись із крісла, ніби зрісся з ним.
— Не варто, чуєш. Не варто. Навіщо так мучиш себе?
Підійшла ближче й обійняла його голову, прихилила до себе.
Подався легко, охоче й без опору. Давно вже не дозволяв їй таких проявів ніжності стосовно себе.
— Ти нічого не зробив сам... усе ми разом... А хто більше, чи хто менше, тепер копання в цьому вже нічого не дасть. Нас обох могло не бути, але ж ми ще є. І для чогось є. На цьому треба зупинитися і від цього починати. Те, що відбулося, не зміниш, не повернеш.
Відвела його голову від своїх грудей і поцілувала в чоло.
— Це складний період. Наслідки подій... Але все ж минуще, — заспокоювала його Слава. — Твій настрій від безпомічності, до якої ти не звик, від безсилля. Та це не буде вічним.
Присіла поряд, тримаючи його руку у своїх долонях і так мовчки сиділи деякий час.