Дарма, що Агнеса Степанівна їде до Чернігова, у нас немає навіть дармових попутників. Логічно: кому схочеться їхати кудись в таку холоднечу, тьопати по мокрому негостинному Чернігову, де серед білого дня літають чортові кацапські шахеди? Відтак нас у "Славуті" тільки двоє; попри дощ на вулиці, в салоні тепло і по-особливому, по-автомобільному затишно, а ця обставина сприяє встановленню поміж попутників, що сидять рядком, особливих, довірливих стосунків, які тільки в дорозі й можливі, бо потім дивовижним чином щезають, мовби вранішній туман над лугом, і в повсякденні вже не проявляються.
– Бачила, ти фотографії своїх у фейсбуці виставляєш.
– А Вам це не подобається?
– Да мені шо? Діло не моє.
– Чому б і Вам, Агнесо Степанівно, щось цікаве не викласти? Маєте є світлини?
– Авжеж маю. Альбомів, може, й десять. Да чого я буду? Лихих очей знаєш скільки? Повикладають, а тоді дивуються звідки болячки беруться. З людей усе.
Гм... Я на цей рахунок багато всяких причин вигадував, але про таку навіть помислити не міг.
– Ви в це дійсно вірите?
– Не вірю, а знаю. Коли в селищній раді працювала, знаєш скільки разів зурочували? Ого! Прийдеш додому, а в тебе перед сном температура під сорок. Ото тільки свячена вода й рятувала. Чоловік, було, попирскає з рота, дивись, і легше стає, за ніч проходить.
Я не знаю, що й сказати на почуте. Тому намагаюся дещо підкорегувати тему розмови.
– Давно хочу спитати. Бачив світлину Андрія Остаповича, де люди в повінь на човні корову перевозять...
– Дак то Гуки, я по корові впізнала. Гарна в них корова була, Чорнухою звали, за день по три відра молока давала.
– Я про інше, Агнесо Степанівно. Як же ви тут у повінь живете? Сюди ж, мабуть, не дійти, не доїхати.
– Да ото так і живемо. На човнах на роботу й з роботи, на базар і в магазин.
– А я пригадую, приїхали ми з братом на канікули, пішов я до Сашка Бальба, так у них у хаті стіни знизу чорні й комарі літають. Я спитав, а він і каже: "Це в нашій хаті стільки води було" – спокійно так, ніби нічого особливого, наче так і треба.
– Ну да. Це наші три хати на горбку стоять, да ще Чепурноусам тільки до порога дістає. А в декого, як добра прибутна, дак, траплялося, вода в хаті стояла. В семидесятому, пам'ятаю, декого в нас тут затопило. Після того Гуки взялися домкратами хату піднімать да фундамента під неї підводить. А тоді за ними й Сичі свою підняли. А Бальби, дак ті до самої Незалежності так жили, доки на підйом не стяглися. Ну, а погреби, да горо́ди, да двір дак то часто в нас, не дивина.
– Як же можна так жити?! А влада що?
– А що – влада? Ніхто їх не змушував хати на Клевені ставити, їхні діди та батьки самі сюди схотіли. Да ти їх од нас і дрючком не виженеш.
– Чому?!
– Дак, а де ж ти ще таку красу да волю знайдеш? Ні машин тобі, ні пилюки, ні шуму, он скільки зелені кругом, солов'ї співають, риба в горо́дах, можна сказать. Або оце птицю тримать чи скотину – легко ж, бо корму повно. І до Центру рукою подати, на роботу йдеш – душа радіє, така краса навколо.
Я пригадую неодноразово чуте по радіо про компенсації від держави для постраждалих від повеней і запитую:
– Так їм, коли двори затоплює, хоч компенсацію платять?
– Таке! Хто б їм платив? Бачили очі, шо купували, їжте, хоч повилазьте. Серед клевенців так не заведено – компенсацію вимагати. Ще чого! Була б моя воля – нікому й ніде не платила би.
– Це ж чому?
– А чого було пертися на луг? Нащо там хати будують? Хто, такий розумний, дозволи давав на будівництво? То територія річки, нема чого туди лізти.
– Але ж наші діди та прадіди полізли?! – ледве стримую себе я.
– То земля твого прапрадіда була, у власності. Наші хати вода не заливає, тільки в погребах, як прибутна висока, дак грунтова стоїть. Ну, клопоту канєшно: картоплю, банки винеси, тоді занеси. Звикли всі. А цих, прийшлих, ніхто на Клевеню на налигачі не тягнув, самим розкоші схотілося. Хто розумніший, той високу хату ставив, на палях, підвалини дубові, – у Гергеля чи Сотниченків води в хаті навіть у семидесятому не було. Чепурноуси першими до нас прийшли, їхню хату теж не заливає. А решта голоти на чужу землю рота роззявили – хай терплять.
Отак раптом відкривається тобі щось, раніше приховане, і тоді від подиву лишається тільки головою з боку в бік хитати. Дива...
– Агнесо Степанівно, а Ви в нашому музеї було хоч раз?
– За кого ти мене вважаєш, Григоровичу? Авжеж, була. І не один раз. Як-не-як, двічі секретарем селищної ради обирали, весь дві тисячі восьмий обов'язки селищного голови виконувала, тож по роботі не один раз туди ходила.
– А так, щоб з екскурсією?
– І так була колись, давно ще.
– Сподобалось?
– Дак, а шо там має подобатись? Музей як музей.
– Вам не було цікаво?
– От причепився. Ну, один раз цікаво, а тоді, як подивишся все – шо там цікавого? Років сорок одне й те ж саме.
Хочеш зрозуміти людину – спробуй поглянути на світ її очима. Не очима педагога-історика чи краєзнавця, а пересічного городянина. "– Ти до церкви ходиш? – Да шо там робить? Коли не зайди, все паски святять". Класика, дідько!
– Навіщо ж тоді взагалі Городу музей? Закрили би вже, коли нема відвідувачів, – кажу я спересердя і з гіркотою в голосі.
– Да не один раз уже й хотіли. В нас же, знаєш як люди кажуть? "Це голова Чепурноусу за взятку тепле місце тримає, аби пенсія була. Чого б так не робить: до роботи триста метрів, відкрив, закрив, а гроші капають. Поставте мене, дак я ще кращим од Чепурноуса директором буду!"
– То й закрили би...
– Да воно ж як було? Зібралася сесія бюджет приймати, поставили питання руба. Довго лаялись, вже голосувати хотіли. А тоді один піднявся да й каже: "Люде добрі, схаменіться. Город наш без музею буде все одно, шо дівка без сраки!" – вибач, шо некультурно так кажу. Ну, всі розреготались да й залишили музей. Я тобі скажу, Григоровичу, таких патріотів, як наші городяни, в Україні ще пошукать треба. От і такі вони, й сякі, і в ПЦУ переходити не хочуть, але нашим Городом усі пишаються і тільки добра йому хочуть.
– І що, нікому навіть у голову не приходить, що аби від музею була користь, в нього потрібно гроші вкладати, фонди поповнювати, приміщення опалювати, рекламувати музей? Тоді ж туристи до Города поїдуть – як у Батурин, приміром – гроші свої тут витрачатимуть: уже користь громаді.
– Дак тобі, Григоровичу, половина депутатів скаже, що гроші на музей потратити легко, тільки як ти кому потім доведеш, що вони окупилися?
– Так це ж тільки половина так скаже...
– Бо інша, коли й ходить на сесію, то аби посидіть, вони двох слів не зв'яжуть, не те, щоб думку свою мати.
– Навіщо ж таких обираєте?
– Які вже є, таких і обирають. Ти гадаєш, у всіх є бажання працювати депутатом? Як має бути, всі знають, а як зробити, щоб так було, – одиниці. Да й ті в депутатстві більше про свою вигоду печуться.
– Невеселу картину Ви мені намалювали, Агнесо Степанівно.
– Чого вже там невеселу? Таку, як є. Звикай.
Всю дорогу назад з Чернігова я думав про музейні справи Города і власну виплекану мрію щодо етнотуризму. Як би це об'єднати? І чи не спробувати переконати місцеву владу в перспективності такої ідеї? Логіка ж тут абсолютно проста: коли є можливість надати поштовх справі, яка однозначно піде на користь громаді, справі добре продуманій, без потреби значних капіталовкладень, то чому ж нею не скористатися? Ну не можуть же очільники громади не бачити очевидних перспектив і вигод! Потрібно з Алісою поміркувати. І Чепурноусів з їхнім досвідом долучити в якості експертів. Бо одна річ щось там удвох намагатися зробити на рівні хутора з дев'яти дворів і зовсім інша – спільнотою на рівні Города. Справа виграшна тільки тоді, як має потенціал розвитку: простір для розмаху і спроможність до масштабування.
Ніде правди діти: до старих кадрів я завжди ставлюся з недовірою, хоча, як історик, і поважаю їхній життєвий досвід, котрий, тим не менше, став уже надбанням історії. І це з мого боку не прояв ейджизму, а чиста діалектика. Історику завжди цікаве минуле як ланцюжок подій, пов'язаних між собою причинно-наслідковими зв'язками; справжньому історику цікаві ще й архівовані матеріальні практики, бо лише через їх осягнення можна сповна осмислити, а відтак і додатково перевірити власні оцінки минулого.
Одним словом, лише таке трепло, як я, спроможне пов'язати в одне ціле історіософію та догляд за свиньми. Агнеса Степанівна, хай їй бог здоров'я дає, не покинула справу мого навчання напризволяще і хоча навряд чи знає про принцип "Практика – критерій істини", але тим не менше, кілька днів тренувала мене по догляду за її господарством. Тож тепер я вже не маю жодного сумніву, що вона дійсно могла цілий рік самотужки керувати селищною радою.
– Ну, давай, піднімайся вже, чудь бєлоглазая[54], – кажу я Хасточчиній свинюці, що розляглася на дубовій підлозі своїх апартаментів і кліпаючи на яскраве світло ліхтаря білими пухнастими віями, стиха до мене порохкує, – бачиш, асенізатор прийшов? Підйом!
Відчиняю маленьке дерев'яне віконечко в стіні й починаю згрібати лопатою та викидати назовні смердючі відходи свинячої життєдіяльності. Тут головне братися за цю роботу натщесерце – тоді наслідки якщо й будуть, то мінімальні: ну векнеш два-три рази й по всьому. Далі змиваю зі шланга підлогу, а часом і поросяче стегно, бо свиня є свиня, завжди лайно знайде, – такою була вимога акуратистки Хасточки, підкладаю за потреби свіжої соломи, не забуваючи, що вона теж ресурс, а отже навіть її слід берегти.
– Ти без мене на соломку не налягай, – давала мені настанови Агнеса Степанівна, – гній має бути гноєм, а не так, щоб одна солом'яка – з неї на городі й користі немає.
Прибравши, ставлю корито зі свинячим їдлом: м'ята варена картопля з домішкою комбікорму – строго по нормі, визначеній хазяйкою – і щоб не мало, й не забагато, бо економічна наука давно вже дісталася й свиней: народ наш самостійно, без дисертацій, визначив криву свинячого споживання від народження й до смерті. Паця смачно, з апетитом, плямкає, я стою біля загороди й спеціальною щіткою чухаю їй спину. Чудь бєлоглазая часом відривається від корита, задравши голову й не забуваючи плямкати, вдячно зиркає на мене, мовляв: "От бачиш, а казав – не зможу!" і далі продовжує невдячну справу нарощування своєї живої маси.
– Якби ж ти розуміла мене, – зітхаю із сумом, – я би тобі такі секрети поросячого буття розкрив, що твій апетит пропав би вмить, один тільки ПТСР і лишився...
Щойно обід скінчився, поспішаю витягти за ланцюжок пусте корито, бо ганятиме його по всіх апартаментах: певно, один лише вигляд прямокутної металевої посудини викликає в чуді неконтрольоване виділення шлункових соків.