Йому це не завадить. А далі час і обставини покажуть. Все, закрили цю тему.
— Отже наш Команданте де Романо знову подається до війська... — замислено, спохмурніло пробурмотів Авгура. І стало зрозуміло, що подальші роздуми його стосуватимуться вже не Ігуди, а його, Влада Авгури, власної долі.
22
Якусь хвильку Ігуда сидів із заплющеними очима й мовчав. Так напружено й болісно мовчав, наче витлумлював із себе непотамовний біль.
Усе, що говорив зараз кадебіст-есбеушник, було не просто якоюсь там умовно-житейською правдою. Ні, воно було тією трагічною реальністю, якою пройняте все буття сьогоденного українця. Скільки разів сам він, Ігуда, поставав перед дивовижною річчю: здається, не існувало такого злочину проти народу й особистості, якого б не вчинили за роки свого панування в Україні комуністи. То якою ж зневагою до самого себе, яким плебейством має бути вражений український народ, щоб знову й знову намагатися возвести цю злочинницьку, чужинницькими зайдами сотворену й керовану партію до влади?!
— І все ж таки, це несправедливо! Це історично несправедливо! — раптом вибухнув посеред виру цих роздумів Ігуда, майже в розпачі гемселячи себе кулаками по колінах. — Ми боролися за цю незалежність, страждали за неї, молилися, ішли в ім'я її в тюрми і в концтабори, або жили із заведеними на нас карно-політичними "справами", щодня чекаючи, коли під вікнами зупиниться "кацапський воронок". А до влади прийшли. вони, — лише в останню мить, зумів Роман замінити вбивче для їхньої зустрічі "ви" на рятівне, ні до чого не зобов'язуюче — "вони", — люди, які ненавидять усе українське! Оті щирі "землячки-українофоби", які смертельною любов'ю люблять Україну, але без українців. Які ненавидять усе українське, тільки тому, що воно. українське.
— Згоден, — у плині задумливості проказав Глотов. — Парадоксі— мус, і під протокол. — Але негайно ж спохопився: — Е-е, неприкаяний ви наш Романе Климовичу, ви все ще не до кінця одверті. Причому не так із нами, як із самим собою.
— Це я не зовсім одвертий із собою, коли йдеться про Україну?! — налилися кров'ю очі сільського "ковальчука". — Це ви мені наважуєтеся казати таке?
— Вам, вам, "неприкаяна душе патрійота". Якби ви були одвер— тими з самим собою, то визнали б очевидний факт: насправді вас, націоналів, казить не те, що до влади прийшли, як ви кажете, "мо— скво-комуняки" чи "землячки-українофоби", а те, що навіть тепер, у незалежній Україні, ви знову виявилися не при владі. І що влада Незалежної України ненавидить вас, борців за незалежність, так само од— верто й цинічно, та що там, ще одвертіше і цинічніше, ніж ненавиділа радянська... Тому що радянська влада, особливо в останні роки свого існування, змушена була хоч якось там маскувати свою ненависть до вас... Так-так, возвівши в абсолют національні утиски, москво-кому— няки змушені були якось маскуватися перед світовою громадськістю та перед радикальними націоналами. А сучасній "хохлонезалежній" владі маскуватися нема чого і нема перед ким, адже вона нібито ж є владою... Незалежної України.
— Тобто, "за що боролись, на те і напоролись", — пробурчав Ще— дренко. — Банально, але ж так воно є.
— Тим паче, що ця влада конституційно привласнила собі всі ваші ідеали, ваші гасла, ваших кумирів. А що ними ж таки, цими гаслами та ідеалами, влада душить вас, то це, на тлі сучасних природних та політичних катаклізмів, такий дріб'язок!
— І як же ставитеся до такого стану справ ви, особисто ви, підполковнику?
— Як ставлюся до цього особисто я, ніякого значення зараз не має, — м'яко, але, водночас, категорично, осадив його Глотов. — І це під протокол! А ось що стосується вас, наш неприкаяний пане Романе, і всіх тих, котрі "іже з вами". Ви ж постійно переконуєте себе і нас: "ми боролися, ми боролися!..". Та чи й справді ви. боролися? Чи, може, лише імітували цю боротьбу, в більшості випадків обмежуючись, як ми кажемо, хіба що "протестною невдоволеністю"? А якщо й боролися, то чи з належним безстрашшям. А якщо — з безстрашшям, то чи належним чином, належними засобами, належно згуртовуючи навколо себе та своїх ідей хоча б якусь там частину народу?!
— Визнаю, в більшості випадків імітували, — крізь зціплені зуби пробурмотів Ігуда, проте жодного враження це визнання на офіцерів СБУ не справило.
— Ви що, — й далі провадив своєї Глотов, — спромоглися створити повстанське військо, організувати партію чи хоча б більш-менш дієву підпільну організацію? У вас з'явилися повстанські загони і повстанські вожді, такі, якими свого часу ставали Хмельницький, Бандера, Коновалець, чи хоча б отой наш пріснопам'ятний батько Махно?
— Але ж то були інші часи, тоді складалася така ситуація, коли.
— Нам із вами, — перебив його підполковник, — не варто розповідати один одному, які це були часи. До того ж, визнайте, що мені це відомо значно краще, ніж вам, оскільки мав доступ до такої інформації, про існування якої ви навіть не здогадувалися. Котрийсь із ваших літераторів сказав був, щось на зразок того, що, мовляв, "Нема епохи для поетів, але є поети для епох!". Між іншим, правильно сказано. Я лише хочу уточнити, що така ж ситуація і в повстанському русі. Але ви, сучасні націоналісти, не мали, — тому що не породили і не вистраждали — геть нічого: ні яскравого лідера, ні доступної ідеології, ні партії, ні якогось там повстанського підпілля, словом, ні-чо-го!
— І це вже — під протокол! — скористався його словесною фішкою Ігуда, та навіть це не могло стримати підполковника СБУ від завершення свого монологу.
— Так, ви, Ігудо, і такі, як ви, справді, тривалий час гралися у страждальців за Україну. Проте, ввійшовши в роль, — яку, слід визнати, виконували надзвичайно бездарно, — чомусь вирішили, що вона навіки належить вам, і тільки вам. Що нібито ви маєте якесь раз і назавжди здобуте, виняткове право на патріотизм і на терновий вінок борців. Але виявилося, що це право слід постійно підтверджувати. Знаєте, існує така "хвороба оперних прімадон": вони і в шістдесят років пориваються грати Джульєту, тому що їм здається, що своїм внеском у театральне мистецтво, своїми заслугами здобули виняткове право на цю роль. Отак і ви, з якогось-то дива, вирішили, що володієте винятковим правом на. любов до України. Таким собі "правом першої шлюбно-патріотичної ночі".
— Просто я завжди вважав себе патріотом, тому що.
— Наберіться мужності вислухати прикру правду, Ігодо, — не дав йому договорити підполковник. — А полягає вона ось у чому: Україна так стрімко і несподівано здобула свою незалежність, що ви, наш "незламний Команданте", опинилися не лише поза підмостками дер— жавно-незалежницької сцени, але й поза національно-патріотичною оркестровою ямою, даруйте за невдале порівняння. А головні ролі почали виконувати ті, хто здобув право офіційно й посадово плака— тися з приводу долі України. Інша річ, що більшість із цих державних достойників зневажають саму ідею незалежності, а за посади чіпляються задля власних вигод.
— У цьому я з вами теж стовідсотково згоден, — нарешті остаточно підпав під чари його красномовства Ігуда.
— Думаю, що ми порозуміємося і з багатьох інших питань, — запевнив його Глотов. — Адже ті люди, про яких ми з вами говоримо, за безцінь, за презирливо, за крізь зуби проціджене з Москви: "спаси— ба, братья-хахли!", віддали їм усі ракети далекого і середнього радіусу дії, повисаджували в повітря цілі комплекси з обслуговування ракет, які, ой, як знадобилися б зараз українським, нехай і неядерним, але могутнім ракетно-протиракетним силам; це вони подарували Росії значну частину Чорноморського флоту. Усе це бісить вас, націо— нал-патріотів, вибиває з колії, перетворює на вічних, неприкаяних опозиціонерів.
— І це теж заперечувати важко.
— А навіщо заперечувати? Йдеться ж про реальні факти. Ви зневажали за москвофільство та лякливість нашого першого Президента; ненавидите другого, і так само зневажатимете, або й ненавидітимете всіх наступних. А вкупі з ними — усіх прем'єрів та голів Верховної, — як ви, Ігудо, свого часу мали необережність назвати її — "Зради". А що — "Верховна Зрада"!.. Непогано мовлено, ціную. А ненавидите, тому що на жодній із цих посад ніколи не з'явиться істинний націонал-патрі— от України. Адже проти вас — партія влади, проти вас — комуністи, могутня сіоністська фінансово-економічна колона та російські націо— нал-шовіністи; а разом із ними — все державне чиновництво, плече в плече. І стоятимуть вони насмерть. Це — під протокол.
— Якщо я правильно зрозумів, такий стан справ у нашій державі доводить до шаленства не лише нас, націонал-патріотів, але й вас... От тільки не знаю, як іменувати гурт чи рух, до якого належите ви.
— "Патріотами-державниками". Саме так, ми — патріоти-держав— ники. Можливо, не з такою загостреністю націоналістично зорієнтовані, як ви, націонал-патріоти, але.
— Головне, що все ж таки "державники", — погодився Роман.
— Усі антипатріотичні сили добре знають: ви, націонал-патріоти, ніколи не змиритеся з тим, що після всіх страждань за Україну, після стількох років ваших націоналістичних ридань, як і раніше, виявилися на узбіччі політичного й економічного життя, поза урядовим істеблишментом і депутатським корпусом.