Паніка твоя завчасна: я від своїх клієнток стільки вже про свиней з качками наслухалась, що готова бути фейсбучним експертом з питань сільського господарства.
– І ні в чому мені не допоможеш? Коли так – нехай свідком буде оця мультиварка – я тебе на "Славуті" жодного разу не покатаю!
– Бідний мій хлопчику, – Аліса материнським жестом гладить мене по щоці, – якби ж ти знав, що серед місцевих означає вираз "покатаю на машині"!
"Ну як ти на неї сердитимешся?" – я не в силах стримати усмішку.
– Беру на себе все прибирання після твоєї практики, згода? – запитує вдоволена моєю реакцією Аліса.
– І навіть у свинарнику? – з недовірою питаю я.
– І там теж, але не далі килимка.
– Дак шо, – запитую я голосом Хасточки, – підмивати щодня ту свиноматку мусю я один?!
– Згодна лише теплу воду з килимка подавати.
Ну, хоч щось уже.
Світло вмикають перед смерком, якраз коли я сяк-так закінчую прибирання в майстерні. Хотілося ближче познайомитись із цими верстатами, повмикати-повимикати їх, послухати як гудуть, згадати, що на них робив дід Сергій, бо крім пиляльного, стругального й токарного, з рештою я геть не знайомий: одні мене не цікавили, до оцього дід нас не підпускав, інших іще й не було – та й не дивно: чверть століття минуло, відколи я востаннє був у його стельмашні. Але з настанням сутінок, незважаючи на те, що нам показують стрілки годинника, день, по суті, вже минув – лише тут, на Клевені, я почав розуміти наскільки різним є відчуття часу в провінції та мегаполісі. Тут саме довкілля, навколишній світ вповільнює темп твого життя, – мовби каже, поклавши невидиму руку на твоє плече: "Стій! Серед поспіху і суєти повсякдення, зупинись, чоловіче. Куди це ти так розігнався? Ну зробиш ти оте своє сьогодні – а завтра що робитимеш? Ліпше спинися, вгамуй стукіт власного серця, уповільни свій подих. Поглянь, як гарно навкруги, дарма, що осінь, сутеніє і дощ накрапає. Присядь отут, на ґанку, послухай: чуєш? Це – Тиша. Оця краса, що ти її, заспокоївшись, споглядаєш нині, – це і є вища Гармонія. Це ж її ти шукав усе життя й тепер, коли біг повз мене? Там, куди ви всі мчите, там нема нічого, там – пустеля. Замисліться, прошу вас."
Раніше, коли ще тепло було, ми так і робили: сиділи пліч-о-пліч у темряві на ганку, слухали ніч, дихали ніччю, бачили зорі. Лікували душі, зашивали їхні рани, віднаходили в собі власну справжність. А нині треба грубу топити. Бо життя на Клевені таке: поспішати не поспішай, але й діло роби. Розуміння часу тут – це навчитися обирати з-поміж гурту справ найнеобхіднішу на цю мить, решту ж ставити в чергу: оця наступна, ця третя і так далі. Чим краще бачиш ти те "далі", тим ліпше знаєш життя, розумніший, відповідно і жити тобі легше, ба, навіть легко! Не знаю, як буде потім, пізніше, а зараз це найвища наука, осягнута мною за півроку життя на Клевені.
В грубі розгорілося, тож зачиняю дверцята піддувала з трьома бозна ще ким просвердленими в них отворами – чи не прадідом? – тепер для тяги вистачить і того повітря, яке всмоктується в топку через них, та залягаю з планшетом на диван. Мене б'є нетерплячка, бо днів десять назад суто з нудьги і, як завжди в мене трапляється, зовсім спонтанно, створив у фейсбуці групу під назвою "Історія однієї світлини", прорекламував її по місцевих групах й тепер щовечора залипаю в спілкуванні з городянами. Почалося все зі старої чорно-білої світлини мого батька, на якій він розважається з друзями десь у лісі, а на задньому плані видно багато інших людей. Лежала вона, як і десятки їй подібних, у старезній валізі на горищі. Коли почалися перебої зі світлом і робота моя зупинялась, я йшов до хліва, де чекали свого часу старі речі моїх родичів, відкривав валізу і передивлявся світлини, історія яких була для мене абсолютною загадкою, ні про що не говорила. Турбувати обох своїх сусідок, щоб від них довідатись хоча би щось про минуле свого роду на тих світлинах, мені не хотілося, принаймні отак ні з того, ні з сього. Аж тут ніби підштовхнув мене хтось невидимий і я подався у фейсбук, навіть не підозрюючи у що все це виллється.
Вилилось воно в цікаве дозвілля. Навіть заінтригована Аліса долучилася. Група росте, мов з води, – вже понад три сотні учасників. Ніколи не думав, що старі світлини настільки цікаві людям. Активних учасників добре, якщо три десятки набереться, решта, слід гадати, банальні місцеві роззяви, дуже охочі до підглядання за чужим життям – для них моя група у фейсбуці є чимось на зразок нещільно закритого фіранкою чужого вікна: можна зазираючи, підглядати за життям сусіда і тобі ніхто слова впоперек не скаже.
З першою світлиною все вийшло – навіть знайшлися люди, які на ній поруч із моїм батьком: діти їхні, мої ровесники, всю ту історію мені описали, пояснили всі обставини і навіть деякі нюанси. Окрилений, я запропонував іншим також виставляти візуальну пам'ять своїх родів. Мало хто погодився – можливо, світлини попалили, можливо, не вміють, або й не хочуть, щоби земляки їм кістки перемивали. Дещо більше виявилося охочих коментувати чуже життя, всі решта зачаєно мовчали, тільки зирили, більшість навіть вподобайками не реагували: чи мовчки заздрили, чи засуджували, чи пліткували – не добереш. Можна було би плюнути на все і закрити групу. Та я вже сам запалився процесом, стало жаль маленьку нашу спільноту, відтак, що мусив діяти? Довелося викладати інші сімейні раритети – винятково в сподіванні, що мій приклад переборе людську інертність. Так воно й триває вже другий тиждень: я викладаю, щось розпитую, провокуючи на активність, городяни, коли щось знають, відповідають – часом навіть виникає кволенька дискусія. Позавчора Чепурноуси приєдналися, взялися досить активно коментувати, виклали кілька давніх світлин із повінню, зі старими краєвидами і я ожив, побачив перспективу, й не лише для групи, але й для тієї задумки, що колись охрестив "бізнес-ідеєю", яка вже, вважай, чотири тижні чи не щовечора живить наші з Алісою палкі дебати: варто нею займатися, чи ні?
Дискусії ці практично стандартні й відбуваються приблизно так:
– Де ти збираєшся шукати цих своїх етнотуристів? – навмисно вживаючи ненависне мені словосполучення "цих своїх", Аліса робить стандартну спробу вбити мою ідею скепсисом.
Але її запитання практично завжди повторюються і нечасто бувають варіативними, тоді, як мої відповіді стають щоразу продуманішими:
– У великих містах. Людям цікава провінція.
– Звідки така впевненість? – хмикає вона.
– По-перше, з мереж, того ж таки фейсбуку. Он у Чернігові Вікторія Сидорова постійно організовує саме етнотури – уяви собі! – вихідного дня по цікавих локаціях і не тільки широко відомих в Україні, але й навпаки – по таких, про які взагалі мало хто знає. Я вважаю, що невідома локація це навіть краще, бо вона має в собі вау-ефект несподіванки, чогось нового, унікального. Так це ж Чернігів, а є ще Київ, Харків, Дніпро, Полтава зі своїми турагенціями. А якби ти зі своїм досвідом логіста взялася за цю справу, то можна було би попрацювати без посередників, напряму з великими бізнес-колективами. Об'єднати ідеї корпоративу і туру вихідного дня – як тобі таке?
– М-м-м, не думаю, що подібний тур був би цікавим для всього колективу.
– А нам і не потрібен великий автобус туристів, цілком достатньо групи з десяти допитливих. Такий етнотур це штучний товар, а за штучний товар і плата вища.
– Штучний товар?! Камон, Глібе, ну не сміши мене.
Я починаю кипіти, бо називати мене Глібом!..
– Так, саме штучний! Бо в маленькій групі можна кожному приділити максимальну увагу.
– Ну що ти збираєшся показувати тут людям, які поїздили світом і бачили не тільки Хургаду з Анталією? Що-о?!
– Придеснянський прованс – тобто, українську провінцію; Клевеню, якщо конкретно. Акуратистку Хасточку з її килимком у свинарнику, колоритну Гармашиху з діалектом, приказками та сиром із сметаною, Люду Бальбо з кров'янками, Сашка з перепілками, діда Пантьошку з виноградом прямо з куща, Чепурноусів з їхнім колоритом. Город з його історією. Природу тутешню – мало?!
– Ти ще Раю Сотниченко забув до цього списку внести.
Язва! Недарма в мене часом виникає бажання торохнути її чимось по голові.
– Вона, між іншим, мануальний терапевт, – я роблю вигляд, що не розумію Алісиної шпильки, – тому за потреби й це можна включити в програму. Так само, як і гуру Михайла: нехай проводить екскурсії з життя лісу. Буде йому плюс у карму лісника. І тебе, дорогенька, приєднаємо, – переходжу я в наступ.
– А я що маю робити?! – Аліса від подиву забуває навіть дратівливу тему Раї.
– Як це що? Для етнотуристів ти маєш стати ключовою фігурою, – я саме вловив та осідлав високу хвилю натхнення і мчу на ній, мовби серфінгіст. – Демонструватимеш наш із тобою дауншифтинг, розповідатимеш про стилі сканді та прованс, а особливо – дарую ідею! – про укантрі, та головне – хвалитимеш Клевеню і розповідатимеш як ти розквітла тут душею. Хіба не так?!
– Укантрі?!
– Еге ж. Укантрі – українське кантрі, на кшталт джапанді. Скажи – ідея клас!
– Хитрун, – вона мимохіть усміхається, – хочеш таким чином купити мене?
– Бо ти необ'єктивна: з твого боку суціль беззмістовне критиканство!
– А-а, то ти, виходить, забув уже, як займався критиканством, коли я намагалася визначитись зі стилем для ремонту?!
– Помиляєшся: я опонував!
– От і я тепер теж опоную, – вже іншим тоном відповідає Аліса: ця язва таки починає збавляти градус напруги. – А тому й кажу: навіть якщо ти в дечому й правий, це одноразовий продукт. Вдруге ті ж самі люди сюди не поїдуть.
– Міряєш етнотуризм критеріями картинних галерей? Ще й як поїдуть! Головне, щоб сподобалось, бо коли людині щось десь подобається, вона завжди хоче повернутися туди за насолодою щастя. Ти уяви: вони життя цього провансу кожного разу бачитимуть у перерізі річного циклу. Приїхали вперше – все тільки посходило, зеленіє, лелеки скиди роблять, – я усміхаюся, – вдруге приїхали – полуниця поспіла, втретє – накупалися, вчетверте...
– Добре, я зрозуміла, можеш не продовжувати. Досить на сьогодні, бо в мене голова вже пухне від твоїх ідей. Загалом ти молодець, я навіть не очікувала.
І це поміж нас зветься партнерством?!
Ділова активність Клевені з настанням осінньої негоди та через відключення світла впала до мінімуму.