А була ж чудова елітна дивізія повітряних коммандос! Як же по-зрадницькому ставиться нинішнє керівництво до самого існування наших Збройних Сил! Це одвертий злочин, під протокол. Але то вже тема іншої розмови. Тож, кажете, що моя поява здалася вам страхітливим сном? На вашому місці я пережив би точнісінько такий же психологічний стрес. Між іншим, памятаю, що до армії ви подалися добровольцем, полишивши навчання в інституті, з якого мали вийти економістом. І служили в роті розвідки.
— І все ж таки, погодьтеся... Офіцер КДБ, який ще вчора заарештовував та допитував "антирадянщиків" і "буржуазних націоналістів", сьогодні раптом постає в образі героя-захисника незалежної України! — не збирався щадити його Роман, залишаючи за собою право до кінця висловити все, що надумав. — Якщо чесно, я сприйняв це, як якесь інформаційно-політичне божевілля.
— Стоп-стоп, а що вас так вражає? Чому вас не шокує той факт, що вчорашній секретар ЦК Компартії України, саме тієї партії, яка свого часу розв'язала незнаний доти фізичний терор, голодомор і винищення — під виглядом боротьби з так званим "куркульством" — усього заможного селянства; яка в усі часи була гонителькою національно-свідомої української інтелігенції. Так от, саме її секретар стає потім першим Президентом незалежної України! Чому вас не шокує, що вчорашні радянські армійські генерали, які навісніли від самої звістки про будь-які акції "самостійників", і готові були не те що за першим наказом, але й без наказу, потопити в крові будь-який незалежницький рух, сьогодні заполонили Генштаб Української армії, а також штаби авіації, флоту, всіх військових округів і частин? Але якщо вас це не шокує, і навіть не вражає, то чому вас вражає, що вчорашні кадебісти, істинні професіонали своєї справи, добровільно, за покликом української душі та козацької крові, підпорядковують свій досвід захистові Конституції незалежної України?
— А хто вам сказав, що я не розумію, що діється по армійських штабах, і що мене це не вражає? — різко відреагував Ігуда, але, схоже, що кадебіста його реакція не цікавила.
— Оскільки я став громадянином цієї держави, почуваючись при цьому її сином, то і служу її Конституції. Що в цьому неприродного, а тим паче — злочинного?! І якщо вже народ вирішує змінити свою Конституцію і свою державність, то це справа народу, вияв його волі. Чому ж тоді я, залишаючись вірним цьому народові, шануючи його вибір та волю, виглядаю в ваших очах зрадником, негідником, пристосуванцем чи ще кимось там?
21
На щастя, далеко не всі наші мрії та наміри здійснюються. Якби це неминуче ставало— ся, світ давно й остаточно збожеволів би.
З неприкаяних роздумів героїні цього неприкаяного роману
...Шосе, що вело в бік Зони, о цій вранішній порі видавалося безлюдним, а смуги рудого, обпеченого чорнобильськими вітрами, соснового лісу ще й надавали йому якогось містичного вигляду. На тлі низького попелясто-крицевого неба, похмурий конаючий ліс видавався ще змертвілішим, аніж був насправді. Та й Євгенія тривалий час вела свою "тойоту" мовчазно, пронизуючи непорушним поглядом не лише вітрове скло, але й безнадійно пошматований асфальт.
Але саме ця мовчазність баронеси примушувала Авгуру, який, — знову у плямистій армійській формі, тільки без розпізнавальних знаків, сидів поруч неї, — побоюватися, аби вона так, за кермом, і не заснула. Цю форму, а також утеплену куртку й армійські чоботи, придбала для нього Євгенія; як і рюкзак, якого не забула наповнити запасною білизною, консервами та пакетиками з їжею швидкого приготування.
— Оскільки ви навчалися в Києві, у вас там, напевне, залишився хтось із близьких знайомих? — несподівано порушила мовчання Євгенія.
— Можливо, хтось і залишився. Але хто саме? Де живе і чим займається?..
— Склалося враження, що ви навіть не намагалися з'ясувати це.
— Навіщо? У кожного — своє життя і свій клопіт. Дехто вже навіть помер.
— Це ви маєте на увазі поета Данила Стратника, — хитнула головою Євгенія. — Так, на волі він довго не протримався. Та й з дружиною не дуже пощастило.
Хоча внутрішньо на прізвище поета Владьо відреагував миттєво, проте знадобився час, щоб він, усе ще втупившись поглядом у владно окреслений профіль жінки, прийшов до тями.
— А про Стратника вам звідки відомо? Певний час ми справді були знайомі. Не скажу, щоб товаришували, але все ж таки. Від кого дізналися?
— Від уже знайомого нам обом вашого колеги по літстудії — Романа Ігуди, більше відомого у ваших колах під оперативним псевдонімом "Команданте".
— Громи небесні, знову Ігуда! Складається враження, що знайомі ви давно, тільки чомусь не зізнаєтеся. Коли до мене в клініку навідався сам "Незламний Команданте", або, як ще називали Романа, "Команданте де Романо", я був щокований! З яких світів?! А головне, чому майже нічого не розповів про себе. Вислухав мене і поспішливо зник.
— Тільки не засипайте мене зайвими запитаннями. Ні бажання, ані настрою "літописати" його буття у мене немає.
— "Літописати" — його слівце, впізнаю. "Літописуй!" — наказував під час кожної зустрічі, вимагаючи звіту про прожите і пережите, і... "літописуй!", тобто "й далі твори" — наказував під час кожного прощання.
— Те ж саме — "літописуй!" — він звелів порадити-побажати вам, Авгуро, й цього разу. Що ж до його буття. Тепер у нього все гаразд. Він у столиці. Про вашу втечу з військової частини дізнався давно і випадково, з газети, але ще тоді, як з'явилася перша згадка про появу в Зоні сержанта-дезертира Авгури. Що ж до свіжішої інформації, то її Роман отримує від мене.
— Тобто все ж таки ви знайомі з Ігудою давно.
— Не так уже й давно, але. Одне слово, ми досить часто зустрічаємося. Можна навіть сказати, що між нами формується якась подоба цивільного шлюбу.
— Ото вже справді громи небесні! Ігуда — і цивільний шлюб!
— .До якого всіляко — щоправда, зі змінним успіхом — спонукаю його. До речі, обмундировуванням і спорядженням вашим займався Роман, оскільки я на цьому не дуже тямлюся.
— То він став аж таким заможним? "У поета гроші завелись"?
— .Не став, і не скоро заведуться. Фінансувала цю волонтерську операцію, звичайно ж, я, точніше створений моїм батьком-промис— ловцем фонд, віце-президентом якого нещодавно було призначено мене.
— Чому ж ви досі не зізнавалися, що близько знайомі з Ігудою?
— Не такий вже це й злочин, аби в ньому зізнаватися, — проказала Євгенія, не відриваючи погляду від дороги. — Просто я вирішила, що на даному етапі його більш рішуче вторгнення завадить нашому спільному проектові. Всьому свій час. Можу тільки сказати, що він передає вам вітання, і що зараз він працює над кіносценарієм, головним героєм якого вже стали ви. Чи, принаймні, його прототипом.
— Яка честь!
— Потайки я ознайомилася з кількома уривками. У кіносценарії він вас явно героїзує, хоча насправді поставився до вашого дезертирства з осудом. Вважає, що вам слід було відслужити свій термін, а потім перейти до українського війська. А якщо вже бунтувати проти радянської армії, то демонстративно, вимагаючи формування українських національних частин, або ще якимось чином. До речі, сам він служив у розвідницькій роті повітряно-десантної дивізії, — в голосі її вчувалася гордість за свого бойфренда. Авгура недовірливо скосував поглядом на Євгенію. — Не забувайте, що він старший за віком.
— Виявляється, я знав про нього далеко не все. Армійськими спогадами він ніколи не ділився, навіть під час останньої зустрічі, в ході якої повідомив про присвоєння йому офіцерського звання. Чомусь одразу ж змінив тему.
— Команданте — з тих людей, котрі живуть майбутнім, а не вмиваються сльозою над минулим. У цьому особливість його кредо. Проте зараз Ігуда має намір повернутися до армії; до української, звичайно ж, і вже в офіцерському чині. Обіцяють: щойно напише заяву про переведення в кадри Збройних Сил, йому негайно ж присвоять звання капітана.
— Та не погодиться він повертатись до війська.
— Шкода, мав би погодитись, як і належить Команданте.
— Але ж раніше Роман мріяв про кар'єру кіносценариста, і тільки про неї.
— На щастя, далеко не всі наші мрії та наміри здійснюються. Якби це неминуче ставалося, світ давно й остаточно збожеволів би.
— Геніальна теорія!
— Тратити мільйони доларів на його стрічки зубожіла держава наша наміру поки що не має. Компанія мого батька — теж, я це з'ясувала. Та й сам він тепер уже не дуже-то й вірить у свій злет в кінематографії. Ми готуємо його до іншого злету, іншого шляху
— Міг би припустити, що до стезі крутого бізнесмена, такого собі "нового українця", який коситиме під "новава русскава". Правда, тоді виникає питання: чому через військо?
Євгенія загадково посміхнулася, даючи зрозуміти сержантові, що володіє значно більшим обсягом інформації, ніж та, якою може поділитися.
— Нехай поки що загартовує характер, якого впродовж кількох років нівелював по ваших творчих студіях.