Ти ділишся з ними всім, що маєш. А вони слухають, читають мовчки думки, відганяють негативні емоції, відповідають на незрозумілі запитання, дають силу й натхнення. Поволі біль стихає, образи минають, змученість знімає рукою. Розчарування перетворюється на смирення і нову надію, слабість на силу, сум на спокій, і народжується посмішка. Ця посмішка — як знак вдячності... Бо небеса лікують. Це ж треба було піввіку прожити, щоб зрозуміти, чому задивляється ввись.
Шукає там ліків.
Сьогоднішнє небо було похмуре, повне важких навислих хмар. Якесь вороже й непривітне. Та не могла, не хотіла йти до будинку, там ще гірше.
Їй потрібен рух і простір. І вона рухалась. Ходила туди-сюди по дорозі, сходила з неї й брела високими травами поміж маслин.
Неспокій. Неспокій і тривога.
Хочеться говорити... та ні, кричати! Чому сховалось від неї небо?! Чому сьогодні?! Чому спрямувало на неї з-за хмар тисячу очей?! Очей чужих і невідомих. Вони спостерігають за кожним її кроком, вивчають її і випробовують, спустошують, спокушають, пронизують наскрізь до найпотаємніших глибин. Вона як на долоні. Ті очі знають все про неї. Знають про неї завжди! Щосекунду... Моторошно...
Від чого так моторошно?
Ні-ні, зло вже пішло, воно вже на відстані, вчора не змогло вирвати її у життя і сьогодні злиться.
Зло — злиться! Так йому й треба.
Бач надумало змагатися з її Небом, а воно вирішило інакше. І ось я тут! І посміхаюся тобі, зло, у вічі! Не дивися звідти, ти вже ніколи не торкнешся мене, бо я знаю, що в мене нема тіла. Є лише Душа! І знаю, кому належить вона.
"Йди геть!" — це Слава майже кричала, тонко відчуваючи чиюсь присутність. "Що це зі мною?". Якийсь містичний стан, коли напружена кожна клітина, страх і морок пронизують до кісток, але відвага та дивна сила всередині не покидають.
Згадала, що в дитинстві був період, коли надто вже цікавили питання життя і смерті, тривожили й лякали. Лежала в темній кімнаті, згорнувшись калачиком під ковдрою, й було так нестерпно прикро від думки про смерть. Як це так, коли тебе нема? Чому так? Хіба це можливо? Бо ось ти дихаєш, відчуваєш запахи і смаки, радієш кольорам, думаєш, бажаєш, мрієш. І враз все щезає! Навіщо ж тоді з'являлось? Який сенс у такій появі? Може щезнути тіло, але не думка! Вона ж більша, важливіша за тіло! І ще є щось у ній, окрім думки. Те "щось" вперто нашіптує про вічність.
Та страхи ті були в дитинстві. Невже й тепер боїться смерті? Ні. Після того, що пережилося вчора, смерть не страшна. Уже. З нею все ясно. Неясно з життям. З ним потрібно все виясняти, про нього треба думати, його треба боятись. Своїх думок і вчинків у ньому. Бо страх смерті — то безглуздя. Як можна боятися того, що заздалегідь невідоме і навіть може виявитися добром. Десь читала про це, здається, у Платона, котрий однією фразою сказав усе. Дав відповідь на всі дитячі страхи.
Тож чого все таки боїмося? Чому так чіпляємось за це життя, знаючи, що єдина неминуча річ у ньому — це смерть як завершення. Або перерва.
Все інше може відбутися, а може й ні. За все інше потрібно боротися, до всього іншого варто йти, до всього іншого треба тягнутися. Бо нічого, окрім смерті, не приходить без зусиль, нічого не приходить без бою і болю. Якщо не страх смерті заволодів нею, то що?!
Певно, страшна лише ота мить. Мить переходу. Мить переправи. Іноді ця мить може бути, як викуп від страждань, болю та розчарувань. Викуп від важкої хвороби чи тягаря років. А часом ця мить гірка, невимовно болюча, та гіркота ця зумовлена не смертю, — життям. Коли в ньому чогось не завершив, чогось не залишив. Не виконав того, для чого прийшов у життя. Ось за цим тоді, у хвилини переходу, болісно, жалісно й гірко.
Слава залишилась. Має доробити недороблене, довершити ще майже не почате. І вона знає, що це.
Проте вона не вбереглася, не розгадала знаків. А може, й не повинна була розгадати.
Поміж тим, сумління мучило. Василіс просив, майже благав. Втратив контроль над усім, і над собою найперше. А вона? Не послухала. Не подумала. Поставила обох перед небезпекою смерті. Де її глузд? Де її відчуття?
Докори сумління і виправдання змішалися в єдину суміш. Обнялися в одному танку й кружляли в її голові, як тіло вчора на лузі. Ще одна здогадка вплелася в цей танок, і це була думка про її восьмий дім. Там у неї достатньо планет, і там Юпітер. Чи то йому має бути вдячна?
Спливла перед очима Фотіні, жива і щаслива. Знову глянула на небо, — "Десь ти там, а мені ще бути тут...".
Помітила, що надворі темніє, уже не лише від важких хмар. То насувалася ніч. І ніч зажене її до хати, хоче вона того чи ні. Тож назбирала в'язку сухого ріщя, аби розвести вогонь, нанесла на веранду сухих ковбків із маслини і декілька свіжих. Має вистачити на ніч. На довгу ніч.
Щойно затріщало полум'я, пожираючи сухі тонкі гілочки й чіпляючись язиками за товстіше гілля й дрова, Слава зрозуміла, що не одна.
Згодом подзвонила Інна й сказала, що завтра виїжджають з Христосом до Спарти, хай чекає їх там.
Ніч не спала, все підкладала й підкладала дров у вогонь. Перед самим світанком ледь задрімала, та не минуло й півгодини, як розбудив будильник. Рівно о шостій будуть чекати сусіди. Поїдуть у Спарту у справах і заодно візьмуть її.
Василіс чекав Славу вже сидячи на стільці, та все ще з крапельницями. Скоро знову завітають лікарі, то може й повідомлять про решту аналізів і найперше, — чи не пошкоджено ребрами легенів. Хотів якнайшвидше до своєї хати, бо там відчував захищеність і спокій. Допомогла йому переодягтися й принесла кави та шоколаду з лікарняного кіоску. Здавався їй безпомічним і розгубленим. Запропонувала було свою присутність та допомогу, бодай на кілька днів. Відмовив.
Новини від лікарів були втішні, нічого серйознішого за поло— мані ребра та кістку в передпліччі не спостерігалося. Це заспокоювало Василіса і дратувало водночас, бо через лікарню доведеться відповідати за алкоголь.
Ближче до полудня Славі передзвонила Інна. Вийшла їх зустрічати й побачила Дарину, яка мала вільний день. Також було вирішено, що перші дні вона перебуватиме в Дарини. Хоч як не доводила їм, що з нею все добре, обговоренню таке рішення не підлягало. Всі троє зміряли її одинаково впертим поглядом.
Відвідали Василіса й вирушили до Афін. Слава розповідала дорогою деталі минулих подій, вранішній сон і свою безвідповідальність, де крізь призму впертості й егоїзму не віддала належне ситуації, зокрема стану, в якому перебував Василіс. І це не дає їй спокою...
Дарина, котра поділяла її метафізичне бачення світу, заспокоювала. Все відбулося тому, що мало відбутися.
"Дякуйте Богу, що живі, — впевнено відказала Інна, — і, сподіваюсь, ви аж тепер з'єднаєтесь так, як то має бути...".
Слава не відповіла. Мовчало її серце. Мовчало і за неї, і за Ва— силіса.
Решту дня провела в ліжку. Надвечір завітала Юля, а Дарина встигла навіть накуховарити. Їй у цьому допомагала Інна, котра вирішила залишитись решту дня з подругами. Ввечері її забере Христос.
Було приємно й затишно в колі друзів. Думкою все ж верталася до Василіса, самотнього й безпомічного. Не покидало й глибоке відчуття зв'язку між матеріальним і нематеріальним, між сном і дійсністю, між астрологічними показниками й реальністю. Вже не вперше бачить дивні сни. Здебільшого попереджають про щось неприємне.
У ній говорили енергії восьмого дому. Через нього пізнавала глибини своїх страхів. Через нього позбувалася зайвого, згорала і народжувалась. Через нього творила себе, щоразу по-новому. Через нього йшла астрологічними дорогами і виходила за межі...
Заснула з роздумами, під бубоніння подружок на кухні.
Зранку, йдучи до праці, Дарина наказала їй не покидати ліжка та хати. Їжа на плиті готова, розігріє, коли голод потурбує, а як дочекається Тетяни, то це зробить вона.
В боці боліло ще гірше й сильніше, ніби біль в стані спокою набирав сили. Як має виходити з цим на роботу? З малюками треба рухатись без кінця, та щей рук хочуть. Знову огорнув жаль до себе, задумалась над роками, що збігли, минули, не зрозуміла й коли. Що зробила за ці роки? Чого досягла? Що зрозуміла і що мала би зрозуміти? Для чого жила і живе? Віддавала всі ці роки, та чи одержувала щось навзаєм? Була щаслива, а чи уявила, змалювала собі щастя сама і твердо вирішила, що воно у неї є? А що це, насправді, — щастя? Скільки разів протягом життя буде запитувати себе і скільки разів відповіді будуть різними?.. А чи одинаковими?..
Слава порпалась у собі. Розмовляла з думками, як зі сторонніми істотами. Одних відгняла, інших радісно зустрічала. З одними сварилась, з іншими — погоджувалась. Сперечалась, гнівалась, заперечувала. Ліпила з них те, що потрібно їй. Витягувала найцінніше, бо з того зробить себе. Стане тим. Стане щасливою або нещасною.
Душа людини — бездонна. У ній захована інформація віків, усіх тих матеріальних втілень, які пройшла. У ній є все: добре й зле, низьке й високе, руйнівне й творче, світле й темне. Що вичерпне з цієї криниці, буде залежати від рівня свідомості. Рівень цей плекається розумом. Знаннями, що бере з серця, життя, книжок, а далі все це перемелюється в мовчазних розмовах наодинці з собою. Коли розмовляють розум і душа. Досвід нинішній і досвід загальний. Так відбувається процес пізнання себе. Процес безкінечний, вічний і прекрасний, що є одночасно — творенням. Творенням себе.
Задля цього приходить людська Душа у світ матерії. Плекає себе і зрощує, формує. Відкриває свої таланти, усвідомлює недоліки. Пізнає темну безодню в собі і світлий промінь Вічності. Чи може бути більше щастя, ніж це?
Знову задзенькав телефон, — незнайомий номер. "Що це? — спитала себе дивуючись, — "...Ага!" — спалахнула блискавкою здогадка, і натиснула "відповісти".
— Доброго дня! — приємний і теплий голос.
— Доброго...
— Пам'ятаєш мене? Ми зустрічалися на вечірці наших друзів і я залишав тобі свої дані.
к, так... звісно, я впізнала тебе.
іевно, забула про мене?
— Чому?
— Не питаєш про годину.
— А... та ось чекаю, коли згадаєш. Кожен сам цікавитисься своєю долею.
— Розумію, — сримано відповів Василіс, — маєш якісь проблеми?
Це запитання здивувало.
— Звідки такий висновок? — усміхнулася й зрозуміла, що голос її не такий, як зазвичай.