Героя України мені за цей трудовий подвиг ще не присвоєно, але підозрюю, що винятково з тієї причини, аби завчасно не розслабився, прилігши спочити на встелене лавром ложе звитяжця.
Власне, клеїти плитку на абсолютно рівні стіни зможе хто завгодно, навіть людина, нездатна як слід фарбувати. Тож ми з цією людиною досить таки швидко, за неповний тиждень, спромоглися обліпити всі стіни нашого санвузла, хоча в туалеті плитки вистачило тільки на половину висоти стін і візуалізаторка інтер'єрів змушено вичавила із себе сакраментальне будівниче "Хай так...", запропонувавши в якості паліативу обклеїти верх стін шпалерами. Можливо, хтось і був би проти, але не я. Та й що, власне, могли ми вдіяти, якщо у нас лишилось менше десятка цілих плиток в якості недоторканого запасу на випадок раптового ремонту? Правий був той продавець із ринку "Юність".
Доки не вникнеш у суть майбутньої роботи, нізащо не зможеш передбачити усі вузькі місця. Зате уже в процесі починають вилазити прикрості – і це без спеціального інструменту не зробиш, і це, і це. Роликовий плиткоріз, болгарка з алмазним диском, дриль зі спеціальним корончатим свердлом по кераміці, спеціальний, знову ж таки, ніж для швів, купа різних шпателів, а коли тобі здається, що маєш уже все, – бац! – виявляється, ще й ручний лобзик по плитці потрібен з вольфрамовим чи алмазним полотном. І ти бігаєш, зависаєш в рятівному світі Ютьюбу, розпитуєш гуру Михайла, шукаєш, виписуєш, чекаєш, доки прийде, потім користуєшся кілька годин і розумієш, що ця приблуда, швидше за все, в подальшому житті більше ніколи тобі не знадобиться – при тому, що ти потратив на цю операцію купу часу і давно виліз за межі кошторису. Скінчились плиткові роботи, почалися сантехнічні з кріпленням та під'єднанням обладнання – знову те ж саме. Чи стану я будівельником – хтозна, зате інструменту набирається, наче в профі: тепер я, здається, починаю розуміти, чому будівельні роботи такі дорогі.
Грошики наші, подарунок долі чи то пак, прадідова спадщина, скінчилися, варто було мені перейти до кухні. Газова труба від вуличної мережі проходить якраз над парканом між дворами – нашим та Хасточчиним і вже від неї йдуть відгалуження до сусідської хати та нашої літньої кухні. Аби провести газ до хати, достатньо приблизно дванадцяти метрів труби і пів дня роботи. Так думали ми з Алісою, але думка спеціалістів газової дільниці розійшлася з нашою кардинальним чином і в результаті вся епопея включно з тими нещасними двадцятьма метрами газової труби, лічильником, газовою колонкою для гарячої води та роботою газовиків обійшлася нам у п'ятдесят тисяч із гаком, здоровенним, наче хвіст у Гармашишиної собацюри. Наша сімейна каса умить спорожніла до самого денця і вже цілий тиждень ми живемо винятково на тому, що заробляє на манікюрі Аліса. В Харкові ми вже здохли би з голоду, бо там тисяча в день на сім'ю це сльози, а тут, якщо не витрачатися на смаколики, щоб побалувати себе, коханих, і купувати лише дійсно необхідні продукти, цілком достатньо і вполовину меншої суми.
Грошей немає, світла, по суті, теж, відтак, і вся моя робота спинилась. Можна було би розважитись із вудкою чи сходити до лісу, але риба як припинила клювати у вересні, так і досі ні кує, ні меле, грибів у лісі теж немає і навіть дід Пантьошка, найліпший грибник на весь Город, приносить із бору хіба що десяток-другий грибочків – на каструлю пісного борщу та й то лише, аби дух грибний чувся. Відтак, щоб не нудити світом в очікуванні коли ж нарешті дадуть електрику, намислив я вдатися до ревізії, чи то пак аудиту, дідової стельма́шні.
Коли сказати по правді, раніше мені було навіть дещо лячно сюди заходити – певно, я би так само побоювався тривожити спокій професорського кабінету, якби тим професором був мій дід. Ти заходиш у приміщення розміром мало не як три зали в нашій хаті, бачиш тут щось до десятка різних, великих та маленьких, верстатів, призначення яких зрозуміле тобі лише приблизно, хіба що наполовину, бачиш розвішані на стінах або складені на полицях всілякі інструменти, а скільки всього ще сховано в шафах, тумбочках і шухлядах величезного столу, на якому, власне, дід і творив свої дерев'яні вироби! Попри шар багаторічного пилу, яким тут все вкрито, відчувається однак і якийсь зовсім не зрозумілий мені виробничий порядок – зайшов би сюди, ось прямо зараз, покійний дід Сергій і лише здмухнувши пилюку, одразу ж оживив би все навколо: стельмашня його, ще прапрадідом, хай і в іншому десь місці, започаткована, прадідом тут продовжена і врешті дідом перебудована та розширена, враз прокинеться від тривалого сну й навіть не потягнувшись, мовби ото сонний кіт, тут же візьметься до роботи, ніби й не було такої тривалої перерви. То як би в мене піднялася рука будити цього трудягу-велетня?
Коли щось і було мені вкрай потрібно тут взяти – сокиру чи пилку якусь, а дещо пізніше і лобзик, чи там болгарку, я брав тихенько, виходив мало не навшпиньках, а покористувавшися, так само тихо й обережно клав на те ж місце, де і брав – спи собі далі, а Вам діду, доземний уклін від онука-шелегейдика, пробачте, що не можу дати всьому цьому раду, все тут оживити, перейняти від Вас естафетну паличку людини, що працює з деревом.
Сьогодні ж нарешті набрався рішучості не просто зайти в цей храм столярства, а взятися тут за прибирання – однак цей світ без електроенергії не оживе, тому й не страшно, що я потривожу його сон. Починаю з великого робочого столу: попирскавши з ручного пульверизатора, широкою щіткою беруся змітати в одне місце товстенний, мало не в палець, шар пилюки, потім цілу купу того пороху акуратно згрібаю в підставлене відро – почин зроблено. На черзі підлога, та щойно я приступаю до підмітання, як зі скрипом відчиняються двері майстерні й на порозі постає Агнеса Степанівна.
– Насилу знайшла тебе, Григоровичу. Діло в мене до вас із Алісою є.
– Кажіть.
– Да оце ж ти знаєш, що мені Ірина Іванівна в Чернігові операцію на очах призначила...
– Відвезти потрібно? Коли?
– Да відвезти то само собою, а...
"Певно, гроші хоче позичити, а в нас самих пусто. Скажи – не повірить..."
– Ну, кажіть уже.
– Да... – Хасточка спершу драматично витримує другу паузу і лише потім виливає на мене відро холодної води: – Хазяйство своє хочу на вас залишить.
– Ха-зяйст-во-о?!
– А шо ж такого тут? Вже ж як дружить дворами, дак дружить! Ми з твоїми дідом та бабою душа в душу жили, завжди одне одному помагали.
– Так ми ж не вміємо, Агнесо Степанівно. Не боїтеся – приїдете, а воно подохло все?
– Дак я ж не завтра їду, а з наступного понеділка. Тиждень попереду: обох навчу. Да й шо там вчить, гос-споди, поросяті з козою їсти дать, чи птиці отій?! Люда Бальбиха козу подоїть, а їсти да повичищать уже ж тебе прошу. Про Букета з Муською й казать нічого – ото шо самі їсте, того і їм насиплете, вони у мене не балувані, усе поковтають. Да ще Люда Мусі молочка од кози наллє.
"А ти гадав, що оті її переживання, коли по плитку їздили, даром тобі минуться. Наївний!"
– Може ліпше б Ви Уляну Петрівну попросили? А то ще образиться.
– Да вона й так сердиться, що в п'ятницю на базарі чергу їй не потримала. Сама задрала голову, як корова хвіст, да й пішла по базару, а я їй чергу держи! Там такі губи надула, як у Свєтки Лободи. Скільки ж мені терпіть, хай бог милує?! Не хочу!
Куди мені подітись? Через власну потребу в "Славуті" зараз ми перебуваємо в повній залежності від Хасточки. Ліс її кукурудзи, що й досі стоїть на нашому городі, нею, схоже, в рахунок уже не береться – справу зроблено, не квітень місяць, коли саджати треба. І своїм стражденним спинним мозком відчуваю, що Римське право[53] тут безсиле, бо на Клевені панує якесь інше, звичаєве право, можливо, ще часів Русі, й базується воно на простому принципі: хто на конкретний момент більше зацікавлений у збереженні ділових стосунків, той і має поступитися.
– Добре... – зітхаю я, – поможемо по-сусідськи, аякже. Тільки навчіть.
– От і добренько, – радіє Хасточка, – завтра варитиму поросяті, дак ви приходьте, покажу все.
– О котрій, Агнесо Степанівно?
– Да десь так пів шостої почну.
У мене від почутого починає псуватися настрій.
– Вечора, сподіваюся?
– Яка ж хазяйка увечері таке робить?! – щиро дивується Хасточка. – Вранці. У нас в сім'ї споконвіку так було заведено, шо після вечері ніхто вже ніякої роботи не робить.
"Бач, яке гарне правило. Треба й собі впровадити. Тільки дивне якесь: після вечері працювати не можна, а до сніданку, виходить, хоч загнися. Але як мені Алісі розповісти цю новину?"
– Хтось прийде, – кажу я, мобілізувавши все самовладання.
Коли за сусідкою зачиняються двері майстерні, я ще кілька хвилин, вклякнувши на місці, перетравлюю почуте, потім, розуміючи всю безвихідь нашого становища, намагаюся знайти в цій новині хоч якийсь позитив. Хасточка, хазяйка-акуратистка, нізащо не довірила би нам своє дорогоцінне господарство – свиню, два десятки індокачок, шестеро курей і Букета з Муською, якби сумнівалась у нашій спроможності їх доглянути. Значить, не таке вже воно й страшне, це завдання. Тим більше, що через відсутність світла з ремонтом нічого не виходить. А плюсом тут може бути досвід: потренуємось, побачимо наскільки це важко – доглядати за животиною – та й визначимося самі: заводити нам господарство, чи ні.
Аби не псувати апетит Алісі, я повідомляю їй новину вже пообідавши.
– Цікавий у тебе буде досвід, – абсолютно спокійно реагує вона.
– Чому це раптом у мене, а не в нас?!
– Бо в мене робота.
– Агнеса Степанівна сказала, що варити свиням треба до роботи. Чекає завтра нас із тобою на практику о п'ятій тридцять ранку.
Добре, що мімічну й жестову реакцію дружини бачу тільки я.
– Ні, Хлібчику, я на таке не підписувалась, рідненький мій, – сарказм, із яким це було мені декларовано, я передати не в силі.
– Сходиш, подивишся, розкажеш, – оцінивши мій кислий вигляд, дружина починає вмикати задню передачу. – Чомусь мені здається, що немає жодного значення, коли саме готувати їжу тому хазяйству: вранці, до роботи, чи вдень або ввечері. Головне, щоб не кувікало, бо якщо сусіди почують, тоді справді катастрофа може бути.