Такий антураж спонукає, просто зобов'язує вас теж ставати успішним. Якщо вже не бізнесменом, то політиком, але високого льоту, а не в амплуа вуличного бунтаря. Вам би слід брати приклад...
Згодом, пригадуючи цю розмову, Ігуда не раз ловив себе на тому, що спочатку не надав був словам підполковника якогось особливого значення. Він навіть не здогадувався, до якої справді серйозної розмови підводили його ці два офіцери-есбеушники, на ходу імпровізуючи та провокуючи. Тож, замість того, щоб піддатися на їхню провокацію і затіяти гру, вразливо нагадав Щедренку, що, перелічуючи "бунтарів високого льоту", він чомусь забув навати Данила Стратника.
— Стратника? — іронічно хмикнув капітан, як усі троє сіли в машину і помчали до старої частини міста. — А чому ви згадали про нього? Тільки тому, що мав нещастя померти одразу ж після повернення з табору для політв'язнів?
— По-вашому, цього замало?
Щедренко зиркнув на підполковник, але не відповів. Глотов теж чомусь промовчав. Команданте відчув, що з цим ім'ям пов'язане щось таке, що офіцерам СБУ не хотілося б обговорювати зі своїм підопічним. Принаймні зараз. Проте знадобилося ще хвилин п'ятнадцять їзди "нервовими" київськими вулицями, перш ніж капітан усе ж таки порушив негласну обітницю мовчання.
— Може, все ж таки покажемо йому судову "справу" Стратника, га, пане підполковнику? — несподівано запитав він, і різко, навіть не пригальмувавши, скерував машину до якогось провулку. — Причому разом із матеріалами, які надійшли з 731-го табору, де він провів останні два роки.
— Можна й показати, тепер це вже не велика таємниця, — відповів Глотов. — Причому не те що державна, а навіть службова.
— Але ж Ігуда не повірить, стверджуватиме, що всі ці папери підроблено. Та ще й спеціально для того, щоб у чомусь там переконати його.
— Забагато честі, — не став делікатничати Глотов. — Ще тільки підроблених слідчих "справ" нам не вистачало, все інше вже було. Зрештою, то вже його вибір: вірити чи не вірити. — У ці хвилини вони вже традиційно поводилися так, нібито самого Ігуду вже висадили з машини, і тепер, залишившись удвох, здобули право перемивати йому кістки.
— А ми зробимо це зараз, негайно, щойно добудемося до того місця, куди маємо добутись. Візьмемо "справу" з архіву, з сейфу. З усіма підписами та печатками, і радянських, і вже наших часів.
— Підробити які ми з вами, двоє непомітних рядових служак, не маємо ні змоги, ні права, — вели есбеушники свій діалог з невимушеністю професійних акторів. — Принаймні без дозволу дуже високої інстанції.
— І що ж там, у цій ваші "справі", спливе? — посуворішав Ігуда. — У тому, що Глотов покаже йому справжню "справу", він чомусь не сумнівався.
— Що спливе? — перепитав Глотов. — Цікавий "документ епохи", як у таких випадках заведено визначати публіцистами — ось, що там буде. З яскравими прикладами вбивчого "людського фактора". Тут — усе під протокол.
— Між іншим, офіцер Глотов став першим у нашому управлінні, хто виявив бажання працювати в СБУ, й опинився серед тих, хто формував його основу. Хоча чимало наших товаришів-кадебешників, особливо етнічних росіян, навідріз відмовлялися служити Незалежній Україні, — знову вдався Щедренко до спроби підвищити реноме свого шефа.
— Похвально, панове, похвально... — відгукнувся Ігуда, хоча в цей же час із сумом дивився крізь бокове скло, намагаючись з'ясувати, в якому це напрямку його так довго везуть, та в якій частині міста вони зараз перебувають. Але затемнене скло демонструвало йому лише зблякле калейдоскопічне мереживо вивісок і рекламних щитів, та неоживлені тіні перехожих.
— Усе правильно, Ігудо, — увірвався в його сімніви голос Глотова, — ми вирішили прихопити кілька зайвих кварталів. Приємна розмова. Куди поспішати? До речі, як зараз, у світлі нових віянь, слід вимовляти ваше прізвище, пане Ігудо, з мяким "г", тобто, як і раніше, чи все ж таки з новітнім твердим "г", як воно вимовляється у словах "ґедзь", "ґудзик"?
— Дозволяю з м'яким.
— Дякую за роз'яснення. Належу до тих диваків, які намагаються стежити за всіма філологічними новаціями сучасного українського правопису та літератури, але ж поки що далеко не все вдалося з'ясувати й самим нашим філологам.
— Це вас по службі примущують вивчати, чи з власної волі? Якщо по службі, щиро співчуваю.
— І по службі — теж. Тут усе під протокол. Як-не-як, державна мова. Хоча під час минулої зустрічі ми з вами теж, здається, не китайською спілкувалися, — інтелігентно образився підполковник. — Та й не російською, це я точно пам'ятаю. — І, не вдаючись ні до секундної паузи, запитав: — Зізнайтеся: коли вперше забирав вас із міліції, впізнали мене одразу, щойно я з'явився у відділку?
Оця манера Глотова переходити з теми на тему, зберігаючи при цьому цілковиту зовнішню незворушність й інтонаційну сталість... Мабуть, у цьому проявлявся якийсь особливий дар контррозвідника — час від часу збивати співрозмовника з пантелику.
— Спочатку нібито впізнав, а потім раптом самому собі не повірив: "Та не може такого бути! Кадебіст й україноненависник Глотов — і раптом офіцер Служби безпеки незалежної України! Невже світ і справді перевернувся!"
— Якби ж то "перевернення" нашого з вами — інтонаційно виокремив екс-кадебіст оце "нашого з вами" — українського світу відбувалося тільки через те, що якийсь там офіцер Глотов раніше захищав інтереси своєї батьківщини — в тому вигляді, в якому вона, пардон, не з його волі, існувала, а тепер так само наполегливо служить інтересам Незалежної України!.. Тобто, якби всі проблеми замикалися лише на подібному житейському дріб'язкові. Повірте мені, пане Ігудо, ми з вами жили б у найщасливішій країні світу. Але ж добре розумієте, що все значно складніше.
— Згоден, усе значно складніше, — замислено підтвердив Ігуда.
— Тому відразу ж, подібно тосту, напрошується пропозиція. Давайте перестанемо кпинити і словесно підштрикувати один одного. Вважатимемо це пройденим етапом. Натомість пропоную перейти до межево серйозного, ділового спілкування. Щоб усе суворо, по— чоловічому і під протокол.
Ігуда і сам уже зрозумів, що подеколи поводиться і висловлюється з якоюсь підлітковою впертістю та безапеляційністю. Тим паче, що майже всі ці словесні сутички-турніри начисто програє. І то ще добре, що, з делікатності, Глотов послуговується займенником "ми", хоча зрозуміло, що йдеться тільки про нього, Романа Ігуду.
— Маєте рацію, час змінити ставлення один до одного, — погодився він після нетривкого мовчання. Й одразу ж відчув, як Глотов по-дружньому стиснув йому передпліччя. І не біда, що в погляді через плече, яким устиг удостоїти його капітан Щедренко, все ще проглядалася іронічна недовіра.
— Так от, — знову заговорив Глотов, — повертаючись до нашої розмови про сучасний стан у вищих ешелонах влади... Коли б вам стала відома хоча б тисячна частка того, що відомо зараз нам, працівникам Служби безпеки, про істинний стан справ у керівних і силових структурах нашої з вами незалежної Неньки-України, ви "перевернулися" б разом із цим вашим "перевернутим світом". До слова, тільки од— верто: у тому, що перед вами справді "той самий" Глотов, упевнилися лише по тому, як почули оцей мій вислів "під протокол"?
— Саме тоді.
— У мене це — як словесна візитівка. Одначе я пред'явив її не одразу, певний час уважно стежив за виразом вашого обличчя. Для мене завжди важливо знати, як і наскільки щвидко реагує та чи інша людина на зміну обстановки, появу якихось нових факторів, на смислові підтексти. Зверніть увагу, пане Ігудо, і на смислові підтексти — теж.
— Крім оцього вашого "під протокол", я завважив також хриплуватий смішок, легке боксерське посмикування лівим плечем, яке, коли нервуєтеся, стає помітнішим і різкішим; та й, взагалі, плече своє ви частенько по-боксерському виставляєте вперед і трішечки припід— німаєте, немовби прикриваєтесь ним під час боксування. Крім того, помітив нервове посмикування верхньої губи, а разом із ним — і кінчика носа, особливо, в момент, коли над чимось замислюєтеся.
— Ось це вже щось, пане Ігудо, це вже щось! — враз пожвавішав Глотов. — Справжня оперативна спостережливість, під протокол. Хоча, одверто кажучи, ви вже почали засмучувати мене.
Ігуда не став з'ясовувати, що він має на увазі, і на кілька секунд в машині запанувало гнітюче мовчання, з тих, про які кажуть: "Ангел пролетів".
— Щоб уже ніколи більше не повертатися до цієї розмови, пане Ігудо. Якою була ваша перша реакція на впізнавання в мені отого давнього знайомого капітана Глотова? Тільки чесно.
— Як на страхітливий сон, з якого неможливо прокинутися. Таке враження, що стрічку життя перекрутили на дванадцять років назад.
— На сімнадцять, — ніби між іншим, уточнив Глотов. — Так-так, не зітхайте, на сімнадцять. А ще нагадаю, що тоді вам було лише двадцять два, і ви нещодавно повернулися з армії, зі служби в Болград— ській повітряно-десантній дивізії, якої вже, на жаль, не існує.