Далі, окрім жаху, першого й блискавичного, завітали обурення й злість. Як це?! Чому це?! Щось кричало всередині з несамовитою люттю і відчаєм. Машина вдарилась у тверду поверхню, все нестерпно заскрипіло, затріщало й задзенькало. Потім — знову політ, і наступний удар прийшовся на верх автомобіля, їх перекинуло. Почало рипіти й тріскотіти до неймовірності. Здавалось, існує тільки цей звук, що наповнює все навколо холодними й безжиттєвими нотами.
Такий кінець?
Не відчувала тіла, ніби його не було. Вся її сутність скупчилась у свідомості. Все розуміє чітко. Й розуміє, що зверху давить безжалісно, сплющує машину вага. Зненацька — холод моторошний і якась всепоглинаюча порожнеча, ніби проникли всередину й огорнули, заполонили свідомість. Ще одна думка зі швидкістю світла пронеслася в голові: "...так помирають...", і, за нею, — "...буде боляче...?". Здається, більше цікавості було в тому запитанні, аніж страху. Майнуло тінню відчуття огиди.
І там, де мало відбутися оте кінцеве, авто знову різко перекинулось, знову — невагомість, за нею — твердий удар об поверхню, ледь похитало й... тиша.
Далі почало розвиднюватись в очах, Слава покрутила головою вліво-вправо й зрозуміла, що вони стоять на колесах. Підвела голову вгору й побачила зоряне небо. Воно, теж нерухоме, зависло над головою. Все скінчилося. А дах знесло, вікон нема також. Глянула поряд, — відсутній і Василіс. Спокій і миттєва радість від того, що все позаду, перетворилися на панічний страх. Зрозуміла, що все ще сидить у кріслі, цупко тримаючись за ручку дверцят. Підвелася на ноги й відчула, як із голови щось потекло, гаряче й липке. Потекло щедро. Знову захолола: а що, коли в неї відкрита й розчикрижена голова?
Нестямно широко розплющивши очі, почала озиратися навколо. Оглядала схили, по яких котилися, дивилася далі по долині по— межи маслин, та ніде не виднілося нічого світлого. Банний халат Василіса був світло-жовтого кольору. Куди ж він щез?!
Враз різко повернула голову й очі втупились у задню частину автомобіля, де возились ящики та різне залізяччя, бензопила, пилки й сокирки. Там, за сидінням водія, лежав Василіс. Не рухався. Нарешті відчула холод, але вже у всьому тілі. Крига з голови посунула вниз, заповнюючи тіло й зупинилась у ногах. "Тільки не це!" — то був не крик, а надірваний, беззвучний зойк у голові. Різко перелізла назад, кличучи його. Тихо.
Знала, що не можна торкатися до тіла в таких випадках, але вона мусила знати, що він живий. Доторкнулася до плеча й почала трясти, повторюючи його ім'я, як божевільна. Не впізнавала ні свого голосу, ані себе. Застогнав. Це вже краще.
— Підводься, підводься, — повторювала механічно й почала сама допомагати йому. Василіс хапався за її руки, як за рятівне коло, й помалу зводився на ноги. Став, продовжуючи хитатись, і потягнувся руками до голови. Слава й сама почала оглядати його голову, обережно нахиливши до себе, а далі і все тіло. Ледь подряпана рука й кров на халаті. Почали сходити на землю.
"Все добре, — подумала, — ступає відносно твердо, якщо не брати до уваги дію алкоголю". Відлягло від серця й відпустила Василіса зі своїх рук. Хотілося рухатись. Пішла вздовж долини, рівної, гладкої, вкритої густою травою. Далі почала ходити колами, без кінця намотуючи їх, як зачарована, без будь-яких думок. Ніби птах у небі. Враз лягла, майже впала на траву. Розкинула руки, як у дитинстві на снігу, очі нерухомо застигли на нічному небі, посипаному дрібними зорями, як цукром.
Лежала нерухомо, довго, вростаючи очима в небо, а тілом у землю. Блаженство — така нерухомість. Відчуття запахів, землі і трави, непорушність неба над головою. Оце і все, бо що більше за це?
— Вставай, вставай... — почула тремтячий голос Василіса. Повернула голову в його бік. Він стояв, спершись на капот автомобіля. Підвелася й підійшла ближче, — тремтів, як осиковий лист. Не дивно, бо в одному халаті на голе тіло, а надворі — лютий.
— Рухайся, не стій на місці, десь болить?
— Отут, в боці, — показав рукою на ребра.
— Я піду покличу допомогу, до сусідів... Ти чекай.
Пішла вздовж лугу, знаючи, що нижче вийде на дорогу. Намагалася йти швидко, Василіс мерзне. І лише тепер почала розуміти й відчувати, що їй ниє в боці. Біль прийшов зненацька й зігнув удвоє. Так зігнута й прямувала до сусідів.
Дзвінка біля дверей не знайшла й довелося гупати в двері. Калатала, як могла, лівою рукою, не розгинаючись. Правий бік болів нестерпно при кожному кроці і русі. Її, певно, не чули. Почала кричати. Нарешті засвітилося в передпокої і господар здивованим та збентеженим голосом спитав: "Хто це?".
Без зайвих слів сусіди одяглися, завели невеличкого білого "Фіата" й подалися за Василісом. Було вирішено їхати в медичний пункт міста, але перед тим Василісу варто було одягтися, тож повернулися до будинку. Не мав великого бажання зв'язуватися з медпрацівниками, бо це вело до втручання поліції, а за тим і до алкотесту. Та всі наполягали на необхідності медичного обстеження.
В Гісьйо не було ані лікарні, ані відповідної апаратури для обстеження. За будь-якою потребою треба було їхати до Спарти. Все що зробили на медпункті, — дезинфікували дрібні порізи, зашили більші й викликали швидку. Обом постраждалим підключили крапельниці, а Василісу ще й кисень. Цілу дорогу він лежав як непритомний, і Слава кидала в його бік неспокійні погляди, не розуміючи, чи то він у трансі від алкоголю, а чи якась інша причина.
У Спарті зробили знімки всіх органів і частин тіла, повипиту— вали де і що болить, та й відправили обох у різні палати. Невдовзі повідомили, що у Слави немає ніяких пошкоджень, а у Василіса зламана рука в плечі і чотири ребра з правого боку.
Ніч Слава не спала і не розуміла, до чого їй та крапельниця, коли пошкоджень немає і єдиний ефект від неї — постійні походи в туалет. А підвестися і влягтися було нелегко. Мусила також навідуватися до Василіса. Він встати не міг.
Ще звечора подзвонила на роботу й повідомила, що наступних кілька днів її можуть не чекати. Поміж тим, увечері їх відвідав по— ліціянт, приємний та ввічливий хлопчина, котрого Василіс зустрів вороже. Але він терпеляче поставив пару запитань і залишив їх у спокої. Решту знайде й так у медичній експертизі пізніше.
На ранок сусіди були біля них. Обхід лікарів відбувся близько дев'ятої, Славу відпускали, а Василісу треба було залишитись на кілька днів. Зрештою, всі аналізи не були ще готові. Вирішили, що Слава повернеться в Гісьйо, привезе піжами й дещо з одягу. Також доручив їй піти на місце пригоди й позбирати всі розгублені речі. Виїхали з лікарні ще до обіду.
Не без зусилля піднялася дорогою по схилу, й стиснувши зуби від болю, відчинила вхідні двері. Зайшла в будинок. Дивні почуття огорнули, ніби бачить усе вперше, після довгої відсутності. Он склянка Василіса на столику, недопите вино в ньому й відбиток його губів. Відварене м'ясо індички на плиті, смачно пахне, але їсти не хочеться. Якесь провалля у часі, коли одночасно відчуваєш його шалену швидкість, але і розтягнутість. Немов від учора до сьогодні минула вічність і одна мить. Мить у вічності... Ти не мав би тут бути. Та ось ти знову тут і все є таким, як залишив. Все на своїх місцях, незмінне й непорушне. Змінилося лише щось у тобі.
Вирішила прийняти душ, переодягтися й піти позбирати речі та Василісові документи. Мобілка, на щастя, у нього, бо вчора ввечері залишив її в хаті. Славину сумочку разом з мобілкою знайшли вже по дорозі до медпункту.
Над горами зависла дивна тиша, яку не порушував навіть вітер. Одинокий сокіл кружляв не надто високо в небі, оглядаючи свої володіння. Слава прямувала дорогою вниз, зігнута вдвоє, так відчувалося менше болю від кроків. Сонце визирнуло з-під великої кошлатої й білосніжної хмари, ніби хотіло висвітити своєю усмішкою, ніжною й лагідною в цю пору, її дорогу до місця пригоди й зробити цю дорогу приємнішою. Хоч як то не дивно, але Славу
тягнуло до того місця. Серце забилося частіше, коли побачила безверхе, ніби виголена голова штрафника, авто. На очах виступили сльози й, не прислуховуючись до болю, прискорила ходу. Ніби не до залізяччя прямує, а до живої істоти, котра все відчуває і розуміє, чекає, самотня й забута, коли про неї нарешті згадають. Підійшла ближче й торкнулася рукою гладкої поверхні, почала розмовляти, як із живою. Це залізяччя врятувало їй життя.
Поволі почала оглядати все довкола й визбирувати різні інструменти. Ніяких паперів не було видно, можливо, вони залишились у "бардачку". Відкрила, але й там порожньо. Продовжувала пошуки, зносячи все в одне місце. Вирішила робити ще одну "ходку". Присіла нарешті під однією з маслин, з насолодою торкаючись щокою стовбура, чомусь була впевнена, що одержує енергію цього живучого й життєдайного, міцного й цілющого дерева, що ділиться з нею своєю силою без найменшого жалю. Задзвонив телефон, то був Василіс, повідомляв, що йому дзвонили з поліції і всі папери у них. Вже встигли зраненька побувати на місці пригоди і все обшукати. Після розмови з Василісом вирішила набрати Інну, але вона не відповідала, тоді подзвонила до Дарини й коротко розповіла про свої новини.
Помалу небо насупилося, велика дощова хмара закрила сонце й почала кидатися першими великими й важкими краплями дощу. Слава поверталася вже вдруге від автомашини й думала, хоч би не змокнути. Але хмара гралася в піжмурки, бо, жбуривши пригорщу крапель, затихла, затягуючи небо щільніше. Невдовзі на ньому не залишилось жодної світлої місцини. Склала на веранді визбиране причандалля й сіла в крісло. Чекала дощу, — хоч він їй складе товариство. Чомусь у ці хвилини не хотілося бути самій. Але й дощ не поспішав до Слави. Підвелася й зайшла до хати, та спокою не знайшла і там. Щось здавлювало груди, точніше, випирало з грудей, несучи неспокій і бажання руху. Простору і руху!
Знову вийшла на подвір'я і вирушила у свої звичні мандри лугами. Йшла дорогою вниз і в пам'яті перебирала кожну вчорашну мить. Від колеса, що ковзнуло над урвищем, до запаху трави, від скреготу й холоду — до стрімких думок у голові, від втрати відчуття тіла до посмішки, що дарувала зорям. Знала чому. Сьогодні знала краще, аніж вчора.
Отак, лежачи на землі в густих зелених травах, гублячись поглядом у безмежжі небес, з білосніжними, мандруючими хмарками посеред білого дня, а чи з міріадами зірок, посеред ночі, не просто губишся в тих небесах.