Остання.
– А садо-мазо? Ти ж обіцяв.
– Щось раніше я не помічав у тебе схильності до цих забавок.
– Ну, треба ж колись починати: життя таке швидкоплинне – не зчуємось коли й старість прийде. Не буде чого й згадати.
– Це в нас із тобою не буде чого згадати?!
– Все одно, гарного мало не буває.
– Спершу маємо плитку докласти, потім уже лозинка.
– Гляди ж, не забудь.
Отак стьобаємось у традиційному для нашої пари стилі, не забуваючи про плитку й грубку, і я радію, що тема сімейного бізнесу, здається, сама собою відійшла кудись на десятий план. Бо ще зарано, навіть для мозкового штурму.
– Вчора скролила стрічку новин у фейсбуці й натрапила на допис Леся Подерв'янського... Ти ж, сподіваюся, знаєш хто це?
Звісно, щось чув про такого мистця, але не більше того.
– Це той, що підняв собі на прапор російські матюки; не доберу лише – навіщо?
– Я про інше. Він тут заявив, матюкнувшися, звісно, що інтелектуали це ті, що багато прочитали, багато знають, але далі цитування та пустих балачок на теми прочитаного ні на що не здатні – на відміну від розумних, які самі щось придумують, як-от Подерв'янський, або читачі його сторінки – дешевеньке таке запобігання перед читачами, мало не знудило.
"Ну, власне, він таки в дечому має рацію" – я вдаю, що саме час навідатись до грубки, посміхаюсь на ходу і вже звідти реагую:
– Тебе це зачепило?
– Коли не брати до уваги незграбність, з якою він це задекларував, то сухий залишок його умовиводу – так, зачепив. Точніше сказати, дав поштовх одній думці.
– Якій, скажеш?
– Я подумала, що дійсно, немає жодного сенсу в тому, щоби брати, не віддаючи. Тобто, в житті кожної людини, інтелектуала, якщо вже так хоче Подерв'янський, має настати момент, коли слід починати віддавати борг знань, взятий у попередніх поколінь. Але це зовсім інше, ніж просто "щось придумувати". Якщо людина змогла накопичити знання, вона мусить реалізуватися, додавши своє, живити майбутні покоління власним добутком, тобто, власноруч покласти камінь в піраміду цивілізації.
– А якщо конкретніше?
– Я подумала, що в нашому житті зовсім не випадково сталось те, що сталося. І не випадково доля закинула нас на Клевеню. В японців поширена філософія кінцугі – по назві мистецтва відновлення старої кераміки. Японці розбиті чашки не викидають, а склеюють їх спеціальним клеєм з додаванням золота, срібла чи платини. Вони замість приховувати дефекти, навмисно їх підкреслюють, вважаючи, що таким чином річ отримує цілу історію. Звідси й філософія кінцугі: кожна людина має поводитись, як розбита й відновлена чашка, тобто, зазнавши труднощів, переживши трансформації, багато чим пожертвувавши, знайти в собі сили відновитися, переродитись заново, при цьому прийняти свої шрами, зробити їх золотими. Іншими словами, це шлях ментального відновлення після сильного потрясіння.
Аліса замовкає, зосередившись на укладці чергової плитки, а я отримую короткий час, аби відрефлексувати. Вона права: і я сюди потрапив невипадково, і вона мене знайшла не просто так. Врешті, навіть те, що з Раєю в нас не склалося, свідчить на користь її припущення. Віддавати борги... Я не один вже раз міркував про свої борги предкам та навіть Клевені. Це загальновідомо, історичний факт, що у всі часи провінція живила свої столиці свіжою кров'ю і талантами. Наші з Алісою батьки, врешті й ми з нею певним чином, саме з таких. Піраміда цивілізації, майбутні покоління – це все красиво, метафорично, але якщо по-простому, то досить нам осісти тут назавжди і пролом в стіні Клевені після смерті діда з бабою буде ліквідовано. Хоча й ненадовго, на кілька десятиліть...
– Ти хотів розповісти про свою бізнес-ідею.
– Зачекай, будь ласка, маю дещо домислити.
...Сто двадцять років назад в Городі було майже дев'ять тисяч жителів, тепер добре, коли половина лишилася – і радянська влада постаралась, і своя, а тепер іще й війна добиває: їдуть люди звідси. Перебираються й сюди, це правда, тільки в рази менше. Тож коли вже говорити про віддачу боргів, банального переїзду, якщо бути чесним із самим собою, не досить. Чепурноуси жалілись на відсутність цікавості в людей до власної історії, очільників до музейної справи – і це в Городі, розлога стаття про історію якого з'явилась у Вікіпедії раніше, ніж аналогічні про більшість великих міст України з Черніговом включно! Добру половину свого життя чую, що Чернігівщина депресивний регіон. Ще трохи часу і вся ця місцева самобутність зітреться, зрівняється з безликою масою решти подібних містечок, про які, загалом, у центрах української цивілізації ніхто навіть не чув... І що тут можна вдіяти?!
– Ти мене чуєш?
– Що?
– Я просила тебе плитку відрізати. Поміряй, будь ласка.
Справившись із завданням, я несподівано для самого себе, ніби хтось мене зсередини штовхнув, кажу:
– Як тобі ідея зайнятися етнотуризмом або чимось подібним?
– Поки що ніяк, – з тією байдужістю, що більше схожа на відмову, промовляє Аліса і, схоже, тільки з делікатності запитує: – Можеш детальніше?
– Жодної конкретики ще немає, лише ідея. Погодься, вона добре влягається в твою рефлексію щодо віддачі боргів. І в мою оцінку самобутності Города, яку можна добре продавати. Ти теж її оцінила, хіба не так? А ще в зростаючій цікавості містян до провінційного життя. Це вже схоже на тренд, що ось-ось переросте в маст хев. Гріх не скористатися трендом.
– Добре, припустимо, це таки тренд. Але як ти собі уявляєш цей бізнес на етнотуризмі? В нас навіть автомобіля немає, без якого й бізнес не бізнес. І де ти пропонуєш їх селити, цих етнотуристів? До речі, стояти днями біля плити, аби їх щодня годувати тутешніми смаколиками, я категорично не згодна – ліпше вже поросят купити: хоч свіжина буде. А що тобі заплатять ці горе-, тобто, етнотуристи? Копійки. Гелевий манікюр ремесло так собі, зате перевірене, надійне.
– Хто не хоче, шукає причини, а хто хоче, той можливості, – парирую я улюбленою фразою мого колишнього харківського шефа і відчуваю, як у мені зароджується спортивна злість. – Зараз ти назвала аргументи "проти"; їх можна знайти ще стільки ж, або й більше. А я пропоную тобі шукати аргументи "за". І найголовніші для тебе ти сама вже назвала: що нас із тобою доля не просто так сюди закинула – раз, філософія кінцугі про переродження – два, ну, і самореалізація, камінь в піраміду цивілізації – три. Для мене головне інше – чи хочеш ти зайнятися бізнесом у парі зі мною? Бо якщо ні, то ліпше я перепілок стану вирощувати. Але, як стверджував колись мій шеф, продуктивність праці двох партнерів утричі вища, ніж коли ці двоє працюватимуть нарізно.
– Будемо партнерами.
– Чудово! Це найголовніше.
– До речі, в мене клей скінчився.
– Гарно в тебе вийшло, – як справжній педагог заохочую я початківицю. – Відпочинь, а я докладу решту.
Доки замішую нову порцію клейової суміші, прикидаючи на око скільки її потрібно для шести плиток, бо ніщо так не засмучує будівельника, як розчин, що залишився невикористаним, Аліса встигає обстежити наше житло.
– Я думала, мені жарко через те, що хвилююсь, а ти тут так накочегарив – у спальні аж двадцять сім градусів!
Нічого собі! Оце добалакався – геть утратив контроль.
– Спатиму сьогодні без піжами, – дивиться мені прямо у вічі Аліса, коли я нарешті закінчую роботу і помивши руки, заходжу до спальні.
– Навряд чи, – я з усмішкою витримую погляд.
– Що "навряд чи"? – не мигаючи дивиться вона.
– Навряд чи поснемо.
– Я вся в передчутті, – на очах у неї вже поволока і я відчуваю, як під моєю рукою, мов перепілка, тріпоче її серце.
Гарна в мене партнерка.
27.10.
На хазяйстві.
Тиждень назад кацапи вдарили шахедами по Чернігову, який чомусь виявився без ППО, навіть мобільних вогневих груп не було, розбили ТЕЦ, вивели з ладу електропідстанції і все Придесення майже на добу залишилось без світла. Потім енергетики щось десь поперепід'єднували і світло дали, але з великими перебоями, до чого ми з Алісою виявились абсолютно неготовими. Як наслідок – весь її місячний заробіток пішов на невеличку зарядну станцію, два павербанки та шість акумуляторних світильників, отриманих по пошті й розтиканих тепер по хаті й літній кухні.
П'ять днів назад кацапи знову вдарили шахедами, тепер уже по Новгород-Сіверську, в результаті – більше десяти загиблих цивільних. Там немає ні світла, ні води. Чернігів також без електрики, води і тепла. Ще й шахеди не дають ремонтним бригадам лагодити комунікації. Цієї ночі був повторний удару по Чернігову й напруга в Городській електромережі тепер настільки низька, що холодильники не тягнуть, лампочки не горять, а жевріють. Клевенці ходять насуплені, мовчазні, мовби бояться завести розмову й почути чужі жалі на важке життя, бо, здається, легше перетерпіти біль всередині себе, ніж бачити, відчувати чужий.
Годинники перевели на зимовий час. Вже кілька днів поспіль ідуть дощі – осінні, холодні, противні, особливо цієї ночі: справжня злива була. Температура не піднімається вище десяти градусів тепла – і на тім спасибі богу, як сказала вчора Хасточка. З теплом у нас, дякувати мудрості чи далекоглядності мого діда Сергія, немає жодних проблем, а ще ж не так давно пічне опалення нас із Алісою неабияк дивувало й дратувало: і як це так можливо було жити, що навіть на початку двадцять першого століття не мати в хаті не те, що сучасних вигод, але й газового опалення?! Тепер, коли клієнтки Аліси заздрять затишному теплу літньої кухні й стримано жахаються майбутньої зими, бо в них самих удома тепло залежить від наявності в мережі електроенергії, ми зовсім по-іншому оцінюємо свій подарунок долі. Десь насподі мене лежить розуміння, що справа не в мудрості чи далекоглядності діда, а, швидше за все, в банальній відсутності коштів у сім'ї, бо баба Ліда на межі тисячоліть довго і важко хворіла, перенесла дві операції, тож кожна зайва копійка, яку дід Сергій заробляв, ішла на її лікування.
Якщо в твоєму житлі є тепло, це вже, вважай, половину проблем існування сім'ї вирішено. Коли ж у ньому присутні ще й газ та вода з каналізацією, то й приготування їжі є лише справою техніки – було би тільки з чого готувати. А позаяк ми до всього цього маємо і літню кухню, де гаряча вода є супутнім продуктом опалення, і зарядну станцію з павербанками, які забезпечують робоче місце Аліси необхідною енергією та нас обох зв'язком із зовнішнім світом через інтернет, то відсутність повноцінної електрики вже майже і не гнітить, лише дратує тим, що ти не можеш, коли потрібно, використовувати в своїй роботі електроінструмент.
Із першою половиною запланованої роботи я вже, по суті, справився: і туалет, і ванна кімната повністю готові й усе в них функціонує, лише робота восьмидесятилітрового бойлера залежить від наявності електрики, та навіть ця прикрість не є критичною, якщо в сусідній кімнаті знаходиться груба, на якій завжди можна підігріти воду, а її тепла, доки ще немає морозів, вистачає і на ванну з туалетом, відтак ми й не поспішаємо з дверима, бо пара найдешевших потягне на п'ять тисяч гривень, котрі розлазяться від нас, мовби колорадські жуки з осіннього пустого городу.