Навпаки, щодо цього чолов'яги у нас далекоглядні плани. І саме їх стосуватиметься наша наступна з вами розмова.
— Чому не сьогоднішня?
— Тому що сьогодні я ще маю доповісти своєму шефові про підсумки зустрічі. А його, як і мене, інтригуватиме тільки одне питання.
Підполковник витримав паузу, чекаючи, що баронеса не стримається і поцікавиться, яке саме. Проте у своїх висновках вона пішла значно дальше.
— Упевнена, що насправді вас цікавить одразу кілька питань. Перше — чи маю намір продовжувати свої взаємини з Ігудою, аж до можливого шлюбу з ним? Не сумнівайтеся, маю. Друге — чи маю намір допомагати йому і вам? Маю, але за умови, що зумієте вирвати цого з тієї бунтарської богеми, котра знову почала згуртовуватися навколо нього, і допоможете йому повернутися до армії. Кілька років служби офіцером, з відповідним підвищенням у чині та в посаді, значно зміцнить його, як у власних самооцінках, так і в соціальному статусі. І нарешті, третє питання — чи здатна я залучити до вашого проекту щодо Команданте певні кошти з власних і батькових рахунків? Згода на, якщо в основі цього проекту лежать патріотичні поривання, а сходження Ігуди буде спрямоване до вершин політичної влади у Незалежній Україні, тобто він перебуватиме у лавах українських патріотів, а не в лавах проросійських опозиціонерів, яких Команданте ненавидить так само, як і я. Не кажучи вже про моїх рідних, котрі походять з родин емігрантів.
Вислухавши цей монолог, підполковник і капітан Щедренко вражено перезирнулися.
— Ось і вір після цього різним побрехенькам про блондинок! — повів широким, старанно виголеним підборіддям Глотов.
— Очевидно, існують винятки, — стенув плечима капітан. — Хоча досі ніхто цього не довів, і навіть не помічав.
— Але ж ти чув: щойно ця білявка висловила все те, що мав би висловити я, але ще не знав, як делікатніше під ступитися до цієї розмови.
— Тому й кажу: мабуть, все ж таки існують винятки, — розгортали чоловіки свій антифеміністський діалог з такою безпардонністю, нібито давно залишилися в салоні тільки вдвох.
— Заспокойте себе тим, — втрутилася в нього баронеса, — що в зграї блондинок я виявилася цілком випадково — за покликом моди і за допомогою фарби. Відтак, "шатенно" готова вислухати ваші пропозиції.
— Наразі все вже мовлено. Тепер мені буде про що доповідати шефові. Впевнений, що ваші пропозиції його зацікавлять.
— Пардон, пропозиції залишаються вашими. Я всього лиш озвучила їх.
— Саме це я і мав на увазі. Про подальші наші плани дізнаєтеся під час наступної зустрічі; сьогодні ж можу лише підтвердити, що на команданте ми покладаємо великі надії.
— Як це не дивно, я — теж, — взялася Євгенія за ручку дверцят. Одначе Глотов устиг вийти раніше і галантно допоміг дамі залишити салон. — До речі, якщо цей безславний воїн, дезертир Авгура, вирішить залишитися в Зоні за компанію зі своєю пасією, не розраджуйте його. Зараз ви, пані Євгеніє, значно потріб— ніттті в Україні, а не в Штатах. Втім, якщо складеться так, що ви все ж таки вирішите супроводжувати сержанта в його клінічному вояжеві за океан, цю обставину теж можна буде певним чином пов'язати з нашою операцією, — чи, може, краще буде сказати, з проектом — "Команданте".
— З операцією, — визначилася баронеса. — У вустах офіцерів подібні терміни звучать природніше.
* * *
На прибережному схилі Євгенія і Владьо сіли на лавку і кілька хвилин мовчали.
— Іноді мені здається, що насправді пекельна мертва Зона не там, де я був, а тут, — першим порушив мовчання сержант, не звернувши увагу на те, що Євгенія одразу ж озброїлася диктофоном. — І приреченість наша саме в тому й полягає, що всі ми змушені жити в цій "позачорнобильській Зоні". Рідко хто наважується вирватися з неї, щоб хоч кілька днів пожити на землі, звільненій від сотень тисяч інших людей, від їхньої ворожнечі, підступності, віл... нелюдства. Пожити так, як нам заповідано від Бога.
— Нехай це навіть будуть останні роки життя. І літ цих лишається дуже мало, — підтримала його Євгенія, яка досі напружено слухала, уважно спостерігаючи за Авгурою. — Знаєте, я передчувала, що у вас неминуче з'явиться ностальгія по цій "Землі Необітованній". Не знаю, чому, але... передчувала. Проте виникла ця ностальгія не тільки тому, що в Зоні залишилась Марія? — майже з надією запитала вона.
— Не тільки.
— Мені навіть здалося, що, мріючи про повернення, ви взагалі не мали на увазі відому нам обом Марію Людську.
— Та все одно повернувся б до неї.
— До "неї", тобто до Зони, чи до?..
— Передусім, до Зони.
Вони помовчали.
— Отже, ви, сержанте, твердо вирішили повернутися?
— Твердо.
— Ну що ж. Одверто кажучи, це збігається і з моїми планами. Тепер збігається.
— З вашими?! Це ж яким чином?
— Одразу ж застерігаю, що в мене вони суто егоїстичні. Коли це остаточно розкриється, то не повинно вас шокувати.
Авгура задумливо подивився на Дніпро, на острови, на кораблик, що пропливав серединою ріки, обминаючи причали, на які було нанизано невеличкі катери і "моторки"...
— Мене вже важко чимось здивувати.
— Подібні періоди настають у житті кожного з нас, — визнала Євгенія. — До речі, як пройшла ваша вчорашня зустріч із Романом Ігу— дою? Ви так і не поділилися враженнями від неї.
— Мабуть, тому що ви й не цікавилися цими враженнями. Але дякую, що організували її. Дивно, що зуміли розшукати цього Незламного Команданте.
— Допомогли знайомі журналісти, — поспішливо проказала Євгенія. — То все ж таки?..
— Про себе він майже нічого не розповідав, тільки слухав.
— Але ж вислуховував досить уважно?
Баронеса не стала пояснювати, що сама попросила Романа не говорити сержантові ні про взаємини з нею, ні про те, що працює над сценарієм, дістаючи з її допомогою всю необхідну інформацію. Єдине, на чому наполягла, — щоб розповів про свою військову перепідготовку і звання старшого лейтенанта. Євгенія погано уявляла собі, як саме ця звістка здатна вплинути на свідомість солдата-дезертира, але не сумнівалася, що вплине.
— Виявилося, що тепер він уже має звання офіцера запасу.
— Всього лиш запасу.. Для вас це принципово? Його звання здатне якимось чином впливати на ставлення до вас?
— Та він же і розмовляв зі мною, як офіцер — із солдатом-дезертиром, перед засіданням військового трибуналу.
— Вам це тільки здалося, Авгуро, — з посмішкою на вустах спробувала розраяти його Євгенія. Хоча в душі була задоволена.
Прохаючи Ігуду назвати своє офіцерське звання, Гретцкі якраз і розраховувала на подібну реакцію. І не сумнівалася, що колишній випускник школи полкової розвідки говорив із ним саме так — як із дезертиром.
— Та ні, не здалося. Аякже. він усе ще вважає себе великим Команданте! Я тому й не наполягав на зустрічі з ним, що знав: аргументів, які б виправдали в очах Ігуди мій вчинок, просто не існує.
— Вам видніше, — не стала наполягати баронеса, полишаючи дезертира з його власними сумнівами. — Як би там не було, але я допоможу вам знову побувати в Зоні. Виник цікавий задум. Дуже цікавий. З подробицями ознайомлю через два-три дні. Потерпите?
— Тому що саме в терпінні — смисл мого теперішнього існування, — проказав Авгура голосом проповідника, і навіть упіймав себе на тому, що намагається переймати інтонації ченця Іларіона.
— Когось іншого такий настрій засмутив би, але не мене, — промуркотіла Євгенія, замріяно споглядаючи плесо ріки, і вже перебуваючи в тому світі, якого сотворяла для неї бурхлива журналістська фантазія.
20
Про чергову "трьохсторонню" зустріч Щедренко домовився з Ігудою по телефону. Оскільки пора була обідня, то йому дали півгодини на втамування голоду і збори, після яких машина чекатиме на нього біля маєтку баронеси. У відведений час Команданте вклався, та коли вийшов з будинку, то побачив, що підполковник і капітан Щедренко вже походжають внутрішнім двором, зусібіч оглядаючи особняк баронеси. Хтось сторонній легко міг би припустити, що перед ним — ріелтор і покупець, які оглядають виставлену на продаж нерухомість.
— Заздрю вам, Команданте, — широким помахом руки обвів довкілля Глотов.
— Я тут всього лиш гість, — відказав Ігуда.
— Все одно, як людина, яка майже все своє свідоме життя провела в чотирьох бетонних стінах "хрущовки" і службового кабінету, — заздрю.