У мені одразу ж нашорошує вуха історик. Ні, я таки не пошкодував, що пішов з Уляною Петрівною!
– Маємо повертатися до свого, рідного, – почав панотець, – згадувати, що наші предки свячену паску вважали чудодійною, прийшовши з церкви, обов'язково відрізали від неї скибочку й ховали за ікону; потім давали хворим, як ліки. І скотині не забували дати, і курочкам покришити, аби неслися краще. Тож і ви так робіть!
Слухаючи його, я ледве стримую усмішку – ну чим тобі не язичництво? Був у нашому взводі Зореслав, рідновіром себе називав, неоязичником. У Перуна вірив зі Стрибогом – так, ніби й не вчив у школі фізику, не знав природу грому, блискавки чи вітру. Але почути ось таку відверту єресь від православного попа – о-о, це дорогого вартує! Ні, таки українське православ'я, це, знаєте, явище воістину феноменальне, воно й перуанському католицизму не поступиться.
Так, навіть на ранок я все ще перебуваю під враженням від побаченого й почутого і відчуваю, що та промова панотця зробила мій вчорашній день. Тепер лежу і з усмішкою хмикаю, перебираючи в пам'яті зафіксовані вчора миті.
Котра вже година? – я обережно, аби не потривожити хвору спину, тягнуся до смартфона, вмикаю екран: чверть на дев'яту. Знову вона в мене болить, місця собі знайти не можу, і це єдине, що мене тепер турбує, бо добре вже розумію: з чим ти тут не виживеш, так це з хворою спиною. А втім у мене є Хорхе і обіцяна від нього щомісячна допомога в три сотні євро – шикувати не буду, проте і з голоду, сподіваюся, не помру, а далі видно буде. Сера́ льо ке сера́.
Ну й нехай, куди мені поспішати, їсти ще не хочеться... Стоп! Сьогодні ж Великдень! А я з вечора ще запрошений, причому обов'язково маю бути, на... як це? – розговінні, тобто, спільному сніданку клевенців, який заплановано прямо під моїм двором! Маю вмитися, поголитися, вдягнутися – як я забув?! Ото сорому було би.
Дяка панові Шику, американцю, який століття назад запатентував свій винахід – електричну бритву! Рівно о дев'ятій вмитий, причесаний, поголений і по-святковому вдягнений, з джентельменським набором, складеним за ще вчора отриманою від Уляни Петрівни інструкцією, я, правда, дещо перекособочений, виступаю за хвіртку. На вигоні, прямо переді мною, вже стоїть довгий простецький стіл на два десятки людей щонайменше – видно по всьому, що він із розряду роками застосовуваного інвентаря і, здається, це його деталі я бачив у розібраному стані під сараєм у дворі Гармашихи.
Навколо столу ще копошаться кілька жінок, вишукуючи вільні місця, аби якось втулити принесені з собою наїдки, а мало не десяток чоловіків різного віку, вбраних досить таки святково, сидять за ним на простецьких лавках і неспішно перекидаються словами. Поява мене із тацею, на якій височить освячена учора паска і туляться до неї тарілка з класично наструганими тонесенькими скибочками хамону та пляшка "Ріоха Вега" неабияк збуджує компанію, через що відразу ж закрадається підозра: чи не мій приїзд є причиною всього цього ботельйону[8]?
– Здра... – починаю я розгублено, але мене одразу ж виправляє цілий хор голосів:
– Христос Воскрес!
Збитий з пантелику, я все таки згадую відповідь і, ніяковіючи, бурмочу її:
– Воістіну Воскрєсє... – а перед очима постає довгий коридор з наглядачів кацапської тюряги, крізь який ти мусив пройти цього дня і не впасти під ударами їхніх палиць, відповідаючи на кожен удар оце саме... Бовкнувши, розумію, що вдруге ляпнув не те, і що зовсім не заради мене, як щойно подумалось від надмірної самовпевненості, зібрався тут наш куток, а тому геть знічуюсь, та мене виручає Хасточка: вихопивши з моїх рук тацю, вона, досить безцеремонно розсунувши тарілки й тарілочки, прилаштовує на столі моє жертвоприношення, а Гармашиха, миттєво опинившись поруч, владно вказує мені якраз на середину довгого стола:
– Сідай, Григоровичу, отутечки твоє законне місце.
– Та ні... – мірюсь я піти кудись на край столу.
– А я тоб'ї кажу: сідай! Розгов'їння кутком прадід Андрій зав'їв, тут ваше родове м'їсце, – напираючи в словах так, що замість "і" в неї чомусь виходить "ї", сама вона, шикнувши на свій виводок – невістку і двох малих онучат – аби ті посунулись далі по лаві, всідається по праву руку від мене. Зліва вже зайняла своє місце Хасточка і з того я роблю висновок, що цей стіл уособлює собою не мало, не багато кадастровий план Клевені – ген Кау тулиться на правім дальнім краю протилежної його сторони: десь там, здається, і двір його, наскільки я вже можу орієнтуватися в місцевій географії.
За столом дійсно зібралося до двох десятків дорослих та малечі. Тихо, ані шелесь, не холодно, й не жарко, і сонечко з ясного неба світить так запопадливо лагідно та ніжно, мовби боїться спричинити хоч кому з учасників нашого зібрання бодай найменший дискомфорт. Спираючись, начебто й непомітно для оточення, руками на стіл, я намагаюся обережно сісти, але тут же й кривлюся від гострого болю в спині. Злякано зиркаю спідлоба кудись уліво, куди вдалося, – чи ніхто не бачить? – і стрічаюся зі співчутливим поглядом синіх очей, а в мозку, наче блискавиця, тут же спалахує спомин: Рая-Раєчка! Невже вона? Вона!
Між тим товариство, мовби, по чиїйсь команді, ожило, заворушилось, та так невимушено й природно, що одразу ж відчувається: тут звикли до таких посиденьок і їхній регламент дійсно вироблений десятиліттями. Одні ріжуть паски, інші наповнюють чарки, треті накладають в тарілки собі й сусідові наїдки, непосидюча дітвора з вигуками "Давай навбитки!" вже бігає круг столу, змагаючись у побитті яєць – чиє міцніше, а далі дорослі вже й христосуються, і, скуштувавши спершу освяченої паски та яйця, випивають – якийсь нібито й безлад, проте дивним чином впорядкований: ніхто ніким не керує, але жодних протиріч у діях немає. Кожен вважає за необхідне запросити всіх скуштувати саме його паску і його ковбасу або окіст і це, здається, щось таке, ніби традиція, – не вимога прописаного етикету, а сердечне бажання одних пригостити та щира чемність інших обов'язково скуштувати і правдиво оцінити. Я сиджу тихенько, як мені здається, навіть непомітно, намагаюся в усьому слідувати цьому неписаному канону: їсти, пити, смакувати і оцінювати, а сам спостерігаю по ходу за цією обрядодією, пригадую етимологію язичницького слова "пожертва", що походить від дієслова "жерти" – колективне поїдання разом із невидимими богами ритуальних жертвопринесень у вигляді святкових страв – і бачу, принаймні, так мені здається, наскільки різними є люди, що зібралися тут за одним довгим столом, можливо, навіть з непростими стосунками в повсякденні, але ж наскільки об'єднані вони зараз! Мені навіть стає трохи заздрісно, що я не маю загальної з їхньою спільнотою історії і хтозна, чи й матиму її в майбутньому, чи впишуся в цю маленьку громаду, стану для цих людей своїм хоча би колись.
І єдине, що мені тут муляє – вже й по другій налили, і міряться знову пити за свято, ніби й немає в нас війни. Я не витримую:
– Хай мене пробачить товариство, що втручаюся, – перебиваючи когось, я з натугою підводжуся, – та хочу нагадати, може хто забув, кому слід подякувати, що маєте можливість спокійно паску їсти.
Насправді хочеться волати й матюкатися, проте щосили стримую себе і слова ціджу крізь зуби, опустивши очі – аби не видали люті, що вирує в мені. Зібрання спершу мовкне, потім береться схвально шуміти. Не маючи бажання віддавати завойовану ініціативу комусь іншому, продовжую:
– Давайте пом'янемо всіх наших, які вже ніколи не повернуться додому. Вип'ємо за їхню світлу пам'ять, – коли всі встають, я застережливо підіймаю ліву руку: "Помовчимо..." і лише трохи згодом кивком голови та власним прикладом дозволяю перехилити чарки.
Принишкла спільнота оживає, випиваючи, проголошує хто "Вічна пам'ять", хто "Царство небесне", а випивши, моститься сісти, та в мене інший намір:
– А тепер прошу ще раз налити й випити за тих, хто прямо зараз на нулі, під КАБами і, можливо, навіть забув який сьогодні день, бо там буває не до того, повірте.
Знову слухаються, але вже ожили, заворушились і стають говіркішими.
– Хай Господь кожного вбереже, щоб повернулись усі живі да здорові! – чеканить Гармашиха, бо ж її син десь на війні.
– Давайте вип'ємо за перемогу! – екзальтовано вигукує жінка поряд із моїм давнім знайомим Михайлом Гергелем – очевидно, дружина його, й тут же абсолютно невимушено тулить сокровенне продовження:
– І щоб чоловіків наших не загребли!
Мабуть, мене аж надто вже перекосило, хоча я й змовчав, бо Михайло штурхає її ліктем у бік і шепче щось, схилившись, але тій усе не йметься:
– А шо?! Шо думаю, те й кажу.
Хочеться брязнути зі всього розмаху чаркою об стіл і піти геть, щоб і очі не бачили всіх оцих.., але встигаю з гіркотою подумати, що сховатись мені, власне, нікуди, та й... Терпи. Терпи, мовчи, не думай. Ти ж хотів до України? На ді́дівщину? Сприймай усе, як є, бо це, підозрюю, зовсім не найстрашніше, що є, що може ще бути. Відмежуйся, абстрагуйся, забудь. Живи цією миттю.
...Давно вже я не куштував тутешніх традиційних страв. Зелений борщ, молозиво, а тепер ось цей святковий пасхальний стіл – канонічний в першу чергу: навіть я розумію, що нововведень тут немає, що рецепти всього тут наставленого незмінні, можливо, й сотні років, а що понад століття, так це точно! І все розмаїття смаків цієї обмеженої кількості страв полягає в чомусь незримому, що твориться руками кожної окремої творчині – так і хочеться сказати: її душевним вкладом, хоча про що тут може йти мова, коли ти скептик? А втім я дедалі більше переконуюсь, що відчутна смакова різниця мала би бути якось пояснена, проте жодного іншого варіанту, крім якогось, скажемо так, ефемерного, тобто душевного, вкладу окремої господині й дати не можу: не вдається і край! – тож нехай це буде проявом індивідуальності душі.
Порізана на скибки паска у всіх, куди не глянь, всередині жовта: в когось більше, в когось менше, і при цьому вся рівномірно пухка, проте смак таки дійсно різниться. "Хм, цікава практика, – несподівано приходить мені на думку, – тут щось на зразок конкурсу, принаймні, для мене.