Вранці, коли повернувся додому, чекав на нього великий скандал. Дружина виставила всі подушки і чемодани аж за окіп, і показала на всі чотири сторони. Він навіть не боявся, що про все дізнаються брати, стало байдуже. Іван узяв драбину й поліз на стрих. Він не посмів зробити цього тут, лиш уявив оченята своїх чаєчок, коли будуть знімати. Зліз, і не оглядаючись, пішов через село. Ніхто з ним не ставав до бесіди, і не вітав, і не питав, куди з мотузкою в такий раненький ранок. Лише Місько Тимчишин, баламут і бригадний гостряк, запитав із-за муру.
— Туди?..
І обвів рукою поза шию.
— Давай-давай…
Через село ішов Іван не поспішаючи, не кваплячись, все сподіваючись, що хтось знайдеться, хто відмовить від дурного задуму. А коли вже вийшов на луги, то пришвидшив крок, а там і взагалі побіг. Стрімкі потоки повідали світові, що прийшла весна, пора пробудження й розмаю. Але не бачив цього Іван, він біг й не чув ніг під собою. Високою горою кинулася навздогін йому зграйка маленьких бахурців. Вони маленькі були на горі, а він маленьким був внизу, так і бігли наввипередки, він і вони. Але сили були нерівні, зграйка відстала, а згодом Івана і взагалі поглинув ліс.
— Іван повісився…
Приніс страшну хтось звістку, і вона осоругою лягла на село. Повернувся Іван тижнів так через три, чи чотири, вже після Зелених свят. Через потоки, що захлиналися радістю, Іван повернувся, але не до села. З лісу прямо пішов до Жонки і, не ховаючись, узяв за руку і повів до сусіднього села, звідки на ту пору вже ходили рейсові автобуси. Вони виїхали на Східні, куди багато хто вже їздив на сезон. Тієї днини село втратило до них інтерес і не згадувало ні Жонку, ні Івана. Ще часом розповідали, що дуже плакали її діти, коли Жонка їх покидала. Плакала й Жонка, але вона вибрала цей шлях за Іваном, і дороги назад не було.
А через рік, і також на Великдень, Жонку везли зі Східних. Коли машина з труною зупинилася при в'їзді до села, першими до неї кинулись Жончині діти.
— Матусечко! А ви писали нам, що вже приїдете на Великдень, та й більше не поїдете…
— Гляньте на нас, матусенько, як ми підросли за цю зиму, а ви все так чекали, коли ми станемо для вас підмогою…
— А ми вуставочки вишивали всю зиму на цей Великдень, а тепер будемо ходити всі в чорному...
Жонка очей не відкрила, лише припідняті її губи ніби творили усміх, так, ніби зраділа, що ось знову вона разом з дітьми. Жінки стояли довкола і плакали. Плакав і Іван. Він сидів біля труни, тримав Жонку за руку, як тримав її, коли йшли з села, і обличчям котилися сльози. Як виходили з цвинтаря, то говорили жінки кожна своєї. Стара баба Варвара, що поволі за плином років виходила з розуму, переконувала, що з них, Івана і Жонки, вийшла була б гарна пара, якби стрілись вони, коли парубочили і дівували. В них й імена одинакові, твердила баба Варвара, Джонка по-американськи — якби наша Іванка. Іван та Іванка. Жінки і не знали чи вірити в легенди баби Варвари, але яке це вже мало значення, їх імена. Жінки знали своє, ніщо на землі не проходить безслідно, і платити треба за все, і за любов, і за непросту жіночу долю. Треба платити, знали жінки.
— А він ще трохи походить поміж людьми, та й повернеться до своїх…
Казали жінки.
— А цих сиріток, страшно і подумати, які гіркі часи чекають…
ЦИМБАЛІСТИЙ
У рік і два місяці покинув їх батько. З бригадою перед тим подався на Східні, під зиму всі повернулися, а він — ні, залишився. Пізніше, сказали, в нього там жінка. Жінка і троє дітей: не то дві дочки й син, не то два сини і дочка. Він якось, як трохи підріс, взяв і подався на Східні. Він шукав батька. Від нього йому нічого не треба було. Ні подарунків, ні грошей. Він навіть не думав, щоб, як це інші, глянути з осудом батькові в очі. Ні, зовсім ні. Каже Микола, що хотів просто його бачити. Який він, його батько. Високий на зріст, чомусь так уявлялось. На вроду який, чи він схожий на батька. Тоді, в Миколаївській, батька він не знайшов. А шукав навіть за міліцейськими каналами, побував у двох райвідділах. Не можна сказати, що служби поставились до нього байдуже. Навпаки, з розумінням. Перерили масу паперів, червоніли від телефонних дзвінків усі дроти, але не знайшли. З тим повернувся додому. Згодом якось усе відійшло, душа заспокоїлась і стала твердішою. Ми зустрілись на Дмитрі, тихого листопадового дня, вже трохи сумного, з захмареним небом. Я сказав, що дід у мене Дмитро, і я його спадкоємець. Я діда ніколи не бачив, він загинув у березні 45-го, коли йшло до весни, і журавлі от-от мали з'явитись до своїх гнізд у Вільхівцях. Його дід, Іван, у 44-му був на фронті, повернувся додому в 46-му, із зенітної своєї артилерії. Він брав його на коліна, гладив по голівоньці, повідав часом про те, що пройшов на війні. Дід замінив йому батька. Микола розповідає про діда, називає на "ви", діда не стало давно. Як баби, як мами, яка пішла в засвіти в останній рік минулого тисячоліття. Так став він тоді сиротою, а дорослим — задовго до закінчення школи. Після смерті діда і баби Микола став у сім'ї годувальником, опорою для мами, важка хвороба ніг якої прогресувала, і інвалідність дуже швидко переросла з другої групи в першу. В десятому класі поїхав у Городенку. Ремконтора там продавала кахель. Три комплекти видали на Торговицю, відрядили до села пічника Йвана. Знав Івана цілий район, великим був майстром цей чоловік, якого Господь нагородив визначним даром, але забрав мову. Він був німим. Коли Іван клав піч у їх хаті, Микола був за підсобника — прибрати, подати десь розчин.
— І коли той Іван з Ремконтори прийшов і в мене мурував, то я підносив йому розчин і як зазвичай дивився…
Так згадує момент з життя, який став ключовим.
— Я той раз подивився, і мені більше не треба було…
Часу, щоб розкачатись, пооглядатись, пороздумувати, пофантазувати в нього не було. Там залишилося ще трохи кахелю, він і рішив: "Дай, думаю, змурую ще яку маленьку кухоньку". А там на це чоловік один надходить та й каже:
— Ти мусиш мені вимурувати піч…
— Вуйку Василю, я це не зроблю…
— А чо?..
— Бо я боюся…
— Ти не бійся!.. Ти шо!.. Ми це зробим!..
Ну, і як почав він, почав, почав — я іду! Мама покійна: "Куди ти?!." Іду! Приходжу, то кахель новий, піч є, лиш то що обкласти. Ну й я то зробив.
І тоді як пішло, як пішло, як пішло— так і пішло! І мурував в Одеській області в голів колгоспів, і в бухгалтерів, і в економістів. Подивився я, як той Іван мурував, бачив, як канали йдуть: 5 каналів, 3 канали там — для мене складності не було. Може, того, що я хотів цього, я то за мус не робив. П'ятикутні грубки робив уже потому, такі на кут. Дуже багато мурував у селі. А там — Вербівці, Вікно, Вербіж за Коломиєю, Топорівці, багато, дуже багато поклав я грубок і печей.
Кажу йому:
— Ну, Миколо, піч— це така складна штука. Там той дим йде кудись, там горить, а там курить, як це все скласти, аби воно гріло, й аби не кадило…
— Я так коротенько відійду. Мурував у Сороках, і там була музиканта одного баба. Він ще жиє, Митр Аннюк, колись у Топорівцях учителював, а вона така була шустренька. Та й я вимурував грубку, а баба розказує мені такий анекдот, чи як це там сказати. Та й каже, що майстер мурував грубку, та й вимурував, та й запалив, а то курить. Він каже, то воно висхне та й не буде курити, воно, каже, пройде. Тиждень курить, дві неділі, баба приходить:
— Майстер, курит…
А він:
— Ваша цибуля мені три неділі курила, як ви давали їсти, а я нічо не казав…
Так як сказати: може, десь щось і було, може, я й не знаю, але переважно старався, аби було добре. Аби не курило, аби гріло. Я всіх роботів хотів знати. Навіть у 9-му класі різав свиню! Перед Великоднем! То мій ще дід був, кажу до мами, а мама:
— Як ти будеш…
Як зарізав, так по нинішній день. Дуже багато тоді люди тримали, дуже багато. Вже покійний нині був у нас воєнрук…
— Новосельський…
— Федір Іванович. Він був і головою сільської ради, а ми були такі, хоч він вчив мене, якби в добрих стосунках. Він будувався, я йому підлоги клав, мурував грубки, робив вікна, двері робив, ну і все таке. А він у той час уже робив тушонки, паштети, ковбаси по весіллях — різну весільну продукцію. І я до сего мав хист, то спочатку коло нього навчився, і це роки вже робили. Ковбаси, і будив, усякі вироби, що треба було, я все робив. Учитель він був строгий, але на рахунок того, щоб показати, не був скупий. Бо ще є такі, що, якщо знає, то не дуже покаже. Не хоче. Не знаю, чи то така натура, чи як. І от Федір Іванович був на операції, а мав двоє весіль згоджених. Прийшов з лікарні, та й не годен. Подзвонив до мене, каже, прийди.
— Я маю весілє…
А ми робили вдвох, ну та й мені вдвох не було страшно.
Каже:
— Треба!..
Кажу:
— Я не піду… Я боюся…
— Йди, не бійся, що ти!.. Що там буде, подзвониш мені…
Ну от, я пішов. Як пішов, так пішов. Так це було перший раз, що я самий робив на весіллю. Федір Іванович мені записав картку: що там та як. Я там роблю, а вийшов, витяг, подивився — запхав, далі роблю. Потому мені вже не треба було картки, бо вже без картки знав. Та й так по сьогоднішній день. Сьогодні то вже нема — весіль нема, весіль не роблять, й ковбаси не роблять…
Сім сезонів, відразу після 10 класу, в Миколи на Східних. Там прийшлось переробити багато робіт, й багато чому навчитись. Дома змайстрував гемблярний станок, 6 років у школі — ремонти обладнання: десь столи, крісла десь полагодити.
— Люди в той час будувалися, то йшла масова будова. Приходив чоловік, от, допустим, вимурував хату, і там він мав 20 дір. То якщо я не був у силі, то нас брало два по половині хати: я — 10, ну і той, другий,— 10. Вікна у веранду, все було. Верхи на хатах. Я мав ще напарника, нас було двоє, і чоловік, як вимурував там стайню чи хату, приходив: "Треба зробити верх". Я був старший, сам не зробиш, робили верх, накривали, все повністю…
Скільки випробувань, життєвих труднощів, страждань — стільки радості, щастя, поваги й людської пошани. Всього потрохи дарував йому Господь. Я бачив Миколу на святі у Городенці, де він з цимбалами в гурті музик. Я лише уявляю, який віртуоз з нього був у тій цілій епосі наших величних у своїй радості весіль, які над ранок шаленіли у нескінченних своїх коломийках.