Європа-блюз

Я в барі сидів.

— Ієс!

— Вам куди?

— Київ, "Лебідь""!

— "Либідь", — поправив його "француз" із бару.

— Ієс, "Либідь".

— Так наш готель називається.

— Готель, готель!

— По-вашому також готель...

— Готель, — механічно відповів лейтенант Хорт і подумав, чому тут з'явилася раптом Надійка. Його Надійка Феррарі. Ця мила його серцю дівчина, яка відмовила йому, а проте постійно обнадіює. Ось уже третій приїзд до Києва лейтенанта Хорта. Він з першого разу (розуміє, що необачно) запропонував їй руку і серце, а вона у відповідь:

— Ну куди ти поспішаєш? Ти молодий, гарячий вродливий... Ти ж мене зовсім не знаєш. Охолонь, обдивись... А може я не гідна тебе...

— Ти та, про яку я мріяв усе своє життя, — казав їй Хорт.

У відповідь вона тільки посміхалася.

— Ти ще зовсім не знаєш жінок, Вікторе. Жінки, як валізи. Усі вони з подвійним дном, якщо не потрійним...

— Ти не така...

— Чому ти так вважаєш?

— Раз ти так кажеш, то ти не така...

— Я хочу бути такою!

— Зі мною ти будеш, Надійко!

Вона заперечливо кивала головою з гарною зачіскою і казала:

— Ні, Хорте. Тільки не зараз. Тільки не тепер... Давай ще трохи позустрічаємось. Придивимось один до одного. А тоді вже... Я...

— Але чому, Надійко? — запитував він.

— Ти ж знаєш, Вікторе, я напівіталійка, напівукраїнка. Мій дід італієць. З тих італійців, що воювали на боці фашистів у сорокових роках. Мій дід стояв на квартирі в моєї бабусі. На Вінничині... І в бабусі знайшовся під час війни син. Бабуся не соромилась свого кохання. Незабаром мій дідусь загинув, здається, від рук німців. Італійці начебто відмовилися воювати на боці Третього рейху. Їх усіх розстріляли. Хоч мою бабусю й переслідували вже за совєтської влади, але вона від прізвища Феррарі не відмовилася й записала мо­го батька під цим прізвищем. І я Феррарі! Вийду за тебе заміж — запишусь: Феррарі-Хорт. Це заповідала моя бабуся. Прізвище будь— якою ціною зберегти.

— Збережемо! Народимо хлопчиків, і всі будуть Феррарі... Такі ж чорноокі й з такими ж носиками та чорним волоссям...

— Ні, очі в них будуть голубі, Вікторе. Такі, як у тебе. Ти ж у мене блондин!..

Несподівано машина загальмувала. Лейтенант Хорт усім корпусом подався вперед і краєм ока непомітно поглянув у дзеркало. По­заду них світилися вогнями дві автомашини, які йшли одна за одною на невеликій відстані. "Цікаво, а в якій з них капітан Дубль?" — подумалось лейтенантові.

— Нічний пасажир! Візьмемо? — звернувся українською мовою до Хорта водій. Лейтенант удав, що нічого не зрозумів, хоча ледве не випалив українською: "А чого ж!" Та своєчасно стримався. "Шпигунам не позаздриш, — чомусь подумалося йому. — Одне необережне слово і каюк. Амба!" Машина зупинилася. До них підсів довготелесий молодик, одягнений у чорну футболку з написом на грудях: "А твої діти розмовляють українською мовою?" "Мабуть, канадська", — про­майнуло в Хорта.

— Він не розмовляє українською, — тихо мовив водій.

— Ти певен?

— Я сидів з ним у барі!

— Ти помиляєшся. Феррарі сказала...

Далі лейтенант Хорт нічого не зрозумів. Пам'ятає тільки, як довготелесий різко повернувся до нього й спрямував пістолет прямо йо­му в обличчя.

— Ну що, лягавий? За шведа себе видаєш? — і вистрілив... Лей­тенант відкинувся назад і сильно вдарився головою об щось тверде, що лежало на поличці заднього скла авто... Таксі різко повернуло праворуч. За ним мчала і задня машина. Ускочили в якусь глуху сільську вузеньку вуличку, в якій, здавалося, дві підводи не розминуться.

Піднімаючи приспану росою нічну куряву машина мчала на повній швидкості. Задня тільки наблизилася до повороту у вуличку, як прямо із ночі напереріз у світло фар та туманну куряву виринув п'яний чоловік і підняв руку.

— Ідіот! — ударив по гальмах водій задньої машини. — У таку пору!

— Дай закурить! — спокійно попросив у робочій спецівці п'янич­ка і ледь не впав на капот.

— Ану мотай звідси! Дай проїхати!

— А тобі далі не треба. Сказано ж було — до першої пригоди.

— Ага, я зрозумів! Тоді відчалюй від борту! — сказав уже спокійніше водій. — Моя місія виконана? Так?

— Мабуть, так. Як і моя... — чолов'яга, який щойно грав п'яничку, відійшов спокійно від авто, сказав на прощання "гуд бай!" і по­плентався у напрямку саду.

Водій дав задній хід. Але тут же загальмував. Його засліпили фа­рами з потужним світлом.

— Якого біса! — лайнувся він, висовуючись з вікна автомобіля. — Повилазило?

— Міліція! — тихо повідомив капітан Дубль і приклав до скроні водія дуло пістолета. Відчувши холодний доторк дула, водій обм'як і весь його агресивний запал почав угасати разом з нічною куря­вою. — Документи!

Водій мовчки подав.

— А тепер розвертайтесь і за нами. А втім, одну секунду. За ними!

— Куди за ними?

— Ти знаєш! — сердито мовив капітан, ховаючи пістолет.

— Я так знаю, як і ви.

— Не прикидайся дурником!

— Чесне слово, як вас там?

— Можеш називати капітаном.

— Чесне слово, пане-товаришу капітан! Той з вусиками підійшов до мене і спитав: "Хочеш заробити п'ять доларів, не беручи з собою жодного пасажира?" "А хто не хоче?! Але що робити? Якщо автом задавити людину, то мені твої п'ять доларів не потрібні". "Нікого да­вити не будеш. Просто поїдеш за оцим таксі з четвертого таксопар­ку. Зрозумів? До першої пригоди". "Якої пригоди?" — запитав я. "Там побачиш. Нічого страшного. Тільки будь уважним. А тоді мо­тай додому чи продовжуй зміну... Твоя печаль"...

Зі світла фар випірнув сержант Квочка з незнайомим чоловіком.

— Дозвольте доповісти?

— В автомашину його, — наказав капітан. — Здай назад автомобіль і на кілька хвилин зупинись отам подалі від села, — продов­жив Дубль. — А ти слідуй за нами, — кинув таксистові. Коли вони зупинилися біля молодого колективного саду якогось товариства, капітан наказав таксисту пересісти в їхнє авто.

— Це все чесно? — грізно запитав капітан Дубль переляканого таксиста.

— Ось п'ять доларів!

— Водія того таксі знаєш?

— Уперше бачив! Там ще молоденька баба коло нього крутилася. Її бачив не раз. На неї кажуть Феррарі.

— Феррарі?! — вихопилося в капітана.

— Феррарі, — спокійно відповів таксист. — Вона в аеропорту час­то вештається. Її майже всі таксисти знають. Файна дівка!

— Чим вона займається?

— А хто її знає? Кажуть, ніби з іноземцями тільки діло має. Один мій приятель зустрічав її в готелі "Русь". Бачив у неї на коліні напис: "25 доларів, 50 марок, 200 грн., 1000 рублів"...

— Ось до якого рівня впав російський рубль! А ти? — звернув­ся капітан до затриманого Квочкою чоловіка.

— Що я?

— Чого ти тут вештався на дорозі?

— Мені запропонували... Підійшла до мене в селі дівиця кілька годин тому. Може й ця, про яку тут ішла мова. От вона й запитує: "Хочеш випити?" А хто ж не хоче?.. Маєш — наливай. Вона й налила. "Це тобі, — каже, — аванс. А решту доп'єш, коли одну справу зро­биш". "Яку справу?" "Простеньку. Через годину з'явиться там то й там дві автомашини. Може й три. Вони в'їдуть на тихій швидкості. Як тільки пройде перша повз хвіртку, на фари другої вийдеш і вдасиш, що тобі море по коліна... Одержиш повну пляшку і сотню гри­вень. Чи ти доларами береш?" Я й кажу: "Баба Мотря доларами за самогон не бере. Мені краще гривнями".

— А що далі?

— А далі? Далі вона сказала, мовляв, можеш іти спати до своєї молодиці, якщо вона тебе допустить... Ну, я так і зробив...

— Усе?

— А! Ще мав щось водію нагадати. Ага, повинен сказати: "Оце і є твоя перша пригода. А тепер мотай"...

Капітан відпустив таксиста, записавши всі свідчення. Перед цим запитав:

— Номер і серію таксі ви випадково не запам'ятали?

— Чому ж? Це у нас професійне. Четвертий таксопарк. Номер 42-12 КІЄ.

Усе збігалося. Саме ці номери записав і капітан.

— Водія не знаєте?

— Ніколи не бачив.

Вони розпрощались.

— А ви, дядьку, проїдете з нами.

— Але я все сказав!

— Куди поділась ваша дівка?

— Яка вона моя? Я її вперше бачив. Я ось і цю пляшку іноземну...

— Гривні при вас?

— Так, але я їх чесно заробив! Ризикував життям!..

— Що ризикував, то ризикував, — посміхнувся презирливо капітан. — Аби в цій куряві наїхали...

— Дівиця сказала, їхатимуть повільно, тож встигну. І все вийшло по її...

— Куди вона поділася?

— Здається, сіла до тих, хто їхав у першому авті. По-моєму, біля воріт Харитоновича, мого сусіда, машина й зупинилася...

— Отже, поїхали й покажеш, де Харитонович живе. Може він ви­падково не спав...

— Харитонович не спав, кажете? Він ще звечора ковтнув оковитої і тепер його й атомною бомбою не збудеш... Таке скажете! Хари­тонович не спав... Хе-хе-хе!.. Це я не спав, бо дурень... А ви кажете, що Харитонович не спав...

— Слухай, ти довго крутитимеш свою платівку? — подав свій го­лос сержант Квочка.

— Сержанте, — озвався капітан, — у нас свобода і вже демократія. Хай виговориться чоловік. Що ви йому рот затуляєте?..

— От, от. Це вам не за совєтської влади. Зараз усі говорять. Май­же всі, тільки мільйонери працюють...

— А чого ж ви не працюєте?

— Так у нас же свобода, як ви сказали, капітане. На капіталістів я працювати не буду...

— Будете за пляшку під колеса автомобілів кидатися?..

— Це перший такий випадок. Зупинив машину і взяв зароблене. Тільки квитанції не видав, але гроші в кишеню. А хіба це погано? Я б щодня так зупиняв...

Капітан подумав посміхнувшись: "А що — ідея гарна. Може й справді влаштуватися автоінспектором?.."

Раптом фари їхнього авта вирвали під кущем фігуру людини з зібганими до живота ногами в картатому костюмі, з краваткою-метеликом на обірваній шнурівці...

— Лейтенант Хорт! — вихопилося в сержанта. Водій Голубей різко загальмував. Капітан вискочив з машини й торкнувся чола лейтенанта. Воно було холодне, як лід...

Розділ VI

Рівно через добу лейтенанта Хорта спіткало ще одне нещастя. Ледь оклигавши від пострілу газового пістолета, яким довготелесий вистрілив йому прямо в ніс, він зустрівся зі своєю Надійкою Феррарі і вийшов на прогулянку. Вона вела себе так, ніби вчора нічого тако­го й не трапилося. Безтурботно сміялася, була щаслива. На натяки про аеропорт не реагувала. Він витяг брунатний клаптик паперу, обірваний з якогось вантажного мішка і показав Надійці. Там було написано попередження: "Лягавий, наступного разу стрілятимемо по-справжньому, якщо й далі видаватимеш себе за шведа-комівояжера.