Того самого, що зазнав рокованої поразки від угорського правителя Кальмана Книжника у битві на горі Гвозд[16].
Але річ у тім, що Ардалл так і не бажав визнавати себе хорватом, уперто стверджуючи, що, на відміну від прийшлих слов'ян-хорватів та угорців, він був і залишається... іллірійцем. Уже навіть не далматинцем, а саме іллірійцем, мріючи при цьому сотворити з решток різноликих іллірійських племен іллірійський народ.
І навряд чи хтось із моряків-турків здогадувався, що командир азабів, який лише два роки тому прийняв іслам, мріяв тепер не про нові землі для Османської імперії, а про об'єднання решток іллірійських племен та визволення Іллірії від хорватів, угорців, сербів і всіх інших. А найперше — від турків, які примудрилися загнати в рабство половину Європи.
— Ми, іллірійці, так само прагнемо здобути свободу, як і ви, українці, — мовив Ардалл під час однієї з тих одвертих розмов із козацьким вождем, які він сам і провокував.
— Це й поєднує наші з вами устремління, — не забув наголосити вождь запорізьких козаків
— Мабуть, так, саме це. Щоправда, іллірійці ніколи не були великим народом, вони існували племенами, з решток яких ще тільки належить сотворити і справжній народ, і справжню імперію. Адже вдалося свого часу Олександру Македонському сотворити велику імперію, маючи під своєю орудою лише невеличкий народ македонський. А Рим! Могутній, нездоланний Рим, з його невмирущими легіонами!
За будь-якої згадки про вічне місто патриціїв, очі Ардалла спалахували якимось особливим, войовничо-мрійливим блиском. Сулима міг поклястися, що жоден італієць не здатен промовляти про місто величі своїх предків так, як цей "іллірійський варвар", який взагалі ніколи не був навіть під фортечними стінами Вічного Міста.
— Нам ще теж слід сотворити із себе народ, — задумливо мовив Сулима. — Бо хоч історія державності нашої давня, а проте розгубили ми свою славу по княжих чварах та неправедних міжусобних бойовиськах. Ви, Ардалле, якось запитали, чому козаки згуртувалися на Запорізькій Січі. Так ось, вони згуртувалися з тих самих причин, з яких ви зі своїми азабами-іллірійцями мрієте згуртувати рештки ваших племен, аби відродити з них іллірійську людність.
— А маєте рацію: літописи усіх знедолених народів настільки схожі між собою, нібито всіх їх писано однією бездушною рукою.
— Напевне, так воно і є — однією, бездушною, хоч і господньою. Щоправда, я так і не зрозумів, про що ви мрієте: про те, щоб відро-
дити Іллірію, чи про те, щоб підкорити Рим, виродившись на чистокровного римлянина?
— Якщо ти, скіфе, не зрозумів цього, значить, не зрозумієш і всього іншого, — розчаровано проказав Ардалл. — Для мене Рим — це взірець величі, за яким слід творити свій власний "іллірійський Рим".
При згадці про "іллірійський Рим", козацький отаман лише співчутливо всміхнувся, але тільки про себе, примудрившись ніяк не проявити свого ставлення до цієї "мрії невільника".
Втім, розмова відбувалася давно, і схоже, що командир азабів устиг забути про неї.
— ... Але запам'ятай, скіфе, що Ардалл усе життя дивився і дивитиметься тільки на захід, на Рим, — несподівано проклекотав він отим своїм неповторним клекотливим голосом, якраз тоді, коли Судимі здалося, що до самого острова він уже не відізветься, і пошматоване зморшками та шрамами худоряво-вилицювате лице його так і залишиться закам'янілим у гордій задумі.
— Та вже запам'ятав, — поблажливо запевнив його "скіф", сприймаючи це наймення вже як своє корабельне прізвисько. — Але й ти запам'ятай, що на Рим слід іти з легіонами.
— Нічого, дехто примудрявся впокорювати його й самотужки, без легіонів, із допомогою розуму та хитрощів.
— Імена таких мені не відомі, — стенув плечима Сулима. — Зате знаю, що одинаків Рим ніколи не визнавав і не визнаватиме; він просто не помічає їй, або й зневажливо розчавлює.
— Втім, якби зараз мав під рукою пару сотень запорожців, міг би вже опинитися і під стінами Рима.
— Ось воно — невпокорене нахабство гяура! — Одначе це своє "гяура" Ардалл вимовив без обурення і презирства, тобто зовсім не так, як вимовляли його капітан, шкіпер чи штурман "Ісмаїлапаші", або як його вимовляли на невільничих ринках Кафи чи Тробзона.
Судимі вже не раз кидалося у вічі, що командир азабів уживає це улюблене слівце турків із одвертою іронією, збиткуючи над їх яничарським гонором, оскільки в його уявленнях усі вони теж були гяурами, і, що найстрашніше, варварами.
Саркастично посміхнувшись, Ардалл, очевидно, хотів відповісти Судимі щось в'їдливо-різке, але в цей час, підтримуваний двома матросами, на палубі з'явився поранений у стегно капітан "Ісмаїлапаші" Валід-ага. Цей напівараб-напівтурок, похмурий і мовчазно-грізний, наводив жах навіть на офіцерів корабля, що вже казати про рядових моряків та азабів.
Останнім часом на палубу він піднімався досить рідко — на кораблі порядкував його помічник Чамел, — і завжди оглядав її з такою гидливістю, нібито випадково опинився на скотомогильнику. Й важко було сказати, чи то йому справді так остогидла палуба корабля, чи, може, в такий спосіб він демонстрував свою зневагу до веслярів-галерників, до своїх моряків, до яничар-азабів і самого моря.
До того ж, азаби та моряки подейкували, що капітанові, який усе життя проплавав на всім стихіями відкритих, примітивних за своєю побудовою та облаштуванням, турецьких галерах, дуже подобалася затишна, аристократично вмебльована каюта на кормі цієї добре озброєної і міцної венеціанської галери-каравели. Відтак, сама потреба полишати її викликала тепер у знесиленого болем та кровотечею капітана напади люті. Тож коли він врешті-решт являв свій лик команді, азабам та галерникам, появу його сприймали, як звістку про нашестя чуми.
Ось і цього разу, перезирнувшись із Ардаллом, козацький ватаг хотів було розсудливо спуститися трапом до своїх веслярів, над якими лише два дні назад (по тому, як колишній козацький полковник городових козаків, а згодом курінний отаман, виявив дивовижну хоробрість у бою з венеціанцями) Чамел, за підказкою того ж таки іллірійця, призначив його старшим, і навіть дозволив удень залишатися неприкутим до палуби. Проте капітан щось буркнув, і Чамел порухом руки звелів Судимі залишатися там, де він стоїть, — біля квартердеку, поруч із командиром азабів.
У тому бою з венеціанцями, і сам "Ісмаїл-паша", і його команда та рештки загону азабів, уціліли тільки завдяки тому, що, вчасно звільнені від ланцюгів, веслярі, здебільшого українці та болгари, озброїлися тими ж таки ланцюгами, якимись обаполами, трофейними мечами і списами, й кинулися на нападників з одчайдушністю приречених. І це вони згодом поперерубували канати, якими найняті венеціанцями араби намагалися утримувати "Ісмаїла-пашу" біля свого борту.
Призначаючи його старшим галерником, шкіпер Чамел — кістлявий, з по-котячому вигнутою спиною чоловічок без роду-племені, — врізаючись нігтем вказівного пальця у груди Судимі, проказав:
— Твій попередник Любен був слухняним і жорстоким.
— ...І жорстоким, повелителю, — визнав Сулима.
— Ти теж будеш слухняним і жорстоким.
Усе, що Чамел хотів сказати, він висловлював двома-трьома словами, різким, скрипучим голосом, вклавшись головою на праве плече і позираючи на співбесідника самим лише лівим оком — багряним від якоїсь хворі, і завішаним кошлатою сивіючою бровою.
— Слухняним ніколи не був, а жорстоким зробило саме життя, — відказав Сулима, вже збагнувши, до чого хилить цей "корабельний віслюк", як називали його самі турецькі моряки, що ненавиділи і зневажали Чамела сильніше, ніж галерники.
Свого часу у Сулими сталося кілька сутичок із Чамелом. Та коли шкіпер зрозумів, що галерники з великою повагою ставляться до цього запорожця, а сам улюбленець капітана і його "правовірне вухо" на кораблі Любен побоюється й остерігається козака, він теж почав по-іншому ставитись до нього. З отаманом Сулимою Корабельний Віслюк мав лише незначні сутички, а з придунайським слов'янином Любеном — давно й одверто ворогував. Тому й вирішив узяти Сулиму під своє крило, аби мати спільника у давній і таємній боротьбі з "правовірним вухом" капітана.
— Любена венеціанці зарубали. В бою. Тебе теж колись зарубають.
— Та ж то станеться "колись".
— І не обов'язково в бою.
— Чому б і не зарубати, якщо випаде така нагода? — з козацькою безтурботністю погодився з ним Сулима.
— Жартуєш, скіфе?
Коли Чамел замовкав, треба було негайно озиватися до нього, щоб не дратувати. Той не любив, коли його співбесідник відмовчувався. За мовчанням завжди приховується підступність, безсловесність стає найпевнішою ознакою змови, а за натяками проглядає зрада.
Велике криваво-багряне око шкіпера пропікало співбесідника, аж доки той не подавав голосу. Якщо ж не подавав його занадто довго, Чамел висмикував з-за пояса свого "оздобленого" металевими гузирями нагая.
— Та ні, просто кожного колись та рубають, — одказав Сулима, намагаючись видаватися чемним і покірним, бо розумів: якщо шкіпер зупинить свій вибір на ньому, це може не лише докорінно змінити його становище на кораблі, але й подарувати шанс на втечу. Стати "бичем божим" було недосяжною мрією будь-кого з галерників. А далі філософськи додав: — якщо тільки не вішають, або не зіштовхують за борт... пораненого.
Шкіпер одсахнувся від Сулими і багряне око його стало схожим на роздмухану ковальськими міхами жарину.
— Ти завжди все помічаєш, — вишкіривши зчорнілі зуби, поштурхав він пальцем у груди велетня-козака.
— Але не завжди. бачу, — з хитруватою усмішкою відповів Сулима. — А побачивши, не поспішаю каркати, як старий крук над свіжим падлом.
Командир азабів здивовано позирнув на одного й другого, але так нічого й не зрозумів. Зате самому шкіперові розтлумачувати натяки отамана не потрібно було. Чамел добре зрозумів, що Сулима помітив, як він зіштовхнув за борт пораненого в передпліччя Любена. Вискочивши з-за спини "божого бича", він проткнув коротким римським мечем венеціанця, а коли той вивалився за борт, зіштовхнув услід за ним і "врятованого", підступно вдаривши на прощання ножем у поперек.
— Й допоки сам ти не каркаєш круком, самі круки не каркають над тобою, — несподівано відповів Чамел по-українськи, дуже вразивши цим Сулиму.
— Ніколи досі й не здогадувався, що знаєте нашу козацьку мову.
— Коли в полоні козацькому був, охоронники мої теж про це не здогадувалися.