Одначе все це станеться згодом. А тоді. вони вчотирьох стояли посеред Майдану Спокути, сп'янілі не так від вина, як від усвідомлення відданості тій боротьбі, до якої вони все ще стоїчно готувалися; відданості їхньому студентському братству і, звичайно ж, літературі...
Вони стояли, обійнявшись, й упівголоса, раз по раз озираючись, чи нема поблизу підозрілих типів у штатському, співали "А ми тую чер-
вону калину...", і плакали, як — сентиментально, над власного долею і долею Неньки-України, — вміють плакати тільки українці. До речі, саме тоді й зродився в Ігуди "ґеньяльний" здогад: "Українець просто не здатен бути щасливим, бо тоді він не був би українцем. Так вже од віку вічного повелося в кожного істинного українця — навіть, якщо вже в нього доля щаслива, то "судьба" обов'язково... "нешшасна"!
...Так, вони й справді, одчайдушно, до щему в грудях, співали, і так само одчайдушно плакали. Вже хоча б від усвідомлення того, що тепер, у "перебудовні" часи, вони нарешті мають змогу "аж так, буржуазно-націоналістично" співати, й "аж так буржуазно-націоналістично", посеред центрального київського майдану стоячи, — плакати! Так-так, і "буржуазно-націоналістично" плакати: хто, надривно обливаючись слізьми, а хто — безслізно, проймаючись самою лишень сентиментальною задушевністю.
І саме тоді він, студент Інституту культури Роман Ігуда, майбутній кіносценарист, що вже навіть підробляв помічником освітлювача на кіностудії імені Довженка, по-справжньому відчув, повірив, усвідомив, що, зрештою, в кожному українцеві, — нехай навіть ґрунтовно притлумленому страхом комуністичних репресій, хохляцькою покірливістю та безмежною в своєму антиісторичному нахабстві російською націонал-шовіністичною пропагандою, — десь там, у глибині душі, все ще животіє. Українець!
.А яким величним повівом духовного єднання свого з народом проймався в ті часи Ігуда! Бо й як же було не пройматися, як раптово відчув: він потрібен своєму народові — як митець, як громадянин, як патріот! Що українцям він потрібен так само, як італійцям потрібен безсмертний Фелліні; полякам — Анджей Вайда, Єжі Кавалеро— вич або Генріх Сенкевич; чи боснійцям — найгеніальніший з-поміж них — прозаїк Іво Андрич, нобелівський "лавреят"!..
О, так, він, нехай поки що нікому не відомий, кінорежисер Роман Ігуда, теж потрібен своєму народові, тому що без таких, як він, без людей високого мистецтва, народ — не народ, й Україна — не Україна!
Він знав, що шлях до визнання буде важким, але готовий був мужньо пройти його. Все, що йому потрібно було, аби зійти на святу вершину своєї мрії, — це талант і мужність, а "хто посміє засумніватися в мужності українців, яким упродовж цілих століть потрібна була мужність вже хоча б для того, щоб залишатися... українцями? — занотував він згодом у своєму записнику під епохальною назвою "Книга духовних заповідей нації". — По-справжньому народ починає підводитися з колін тільки тоді, коли він із цілковитим презирством починає ставитися до своїх поневолювачів! Тому що народ, який поневолює інші народи, гідний тільки ненависті і презирства. А народ, що сповнюється презирства до своїх поневолювачів, стає непереможним".
6
...Знову повільно, з лісовим відлунням, наближається стрекіт гелікоптера. Зачувши його, Авгура кидається до входу в землянку, але, перш ніж увійти до неї, озирається на Ліквідатора.
— Спускайся на землю! Вони ж тебе "засічуть"!
— А таки "засічуть", — сумирно визнає Ліквідатор. — Але не чіпатимуть.
— Тому що маєш персональну "усипальницю"?
— Мене вже тричі вивозили звідси, і тричі я повертався. Тепер усі змирилися зі мною, як із неминучим лихом.
— Отожбо, "як із неминучим лихом"... Але затям: мене, тобто солдата-дезертира, тут нема і навіть поблизу ніколи не було.
— А таки не було.
Замовкли, причаїлися, напружено дослухаючись до сухого, рипучого стрекотання гвинтокрила. Проте чекання це тривало недовго, бо вже за якусь хвильку до узвишшя раптом долинув голос пілота:
— Ліквідаторе, ти ще живий?!
— А таки живий! — помахує сокирою. — Вже мав би не жити, але ж...
— Солдат-дезертир поблизу тебе не з'являвся?!
— А чого б йому з'являтися? — заперечливо вимахує сокирою.
— Якщо раптом з'явиться, — долучається до розмови командир патруля, — умов його вийти з Зони і йти до найближчої лікарні. — Вистачить з нього й однієї дурниці — дезертирства.
— А таки так: навіть дезертирства йому вже задосить, — не зраджував своїй сумирності Ліквідатор.
— До речі, тобі тут посилка! Цього разу — від десантників.
Й одразу ж по тих словах над узвишшям з'являється підв'язаний до кінця мотузки целофановий пакет. Коли він зависає майже над землею, ефрейтор-десантник відпускає один кінець мотузки і пакет падає на піджухлу, прибиту радіаційним пилом траву.
— Там консерви і пляшчина! — пояснює командир патруля. — Чим багаті! Тримайся!
— А таки тримаюся! — войовничо потрясає сокирою Ліквідатор. Але, мабуть, він не зумів переконати патрульних, що дезертир у нього в землянці не з'являвся, бо командир патруля знову закричав у гучномовець:
— Слухай-но мене, солдате! Стеж за курсом вертольота і рухайся в тому ж напрямку, на вихід із Зони! Це найкоротший шлях. Не страчуй себе! Це я тобі кажу, прапорщик Будний!
— Стаєш схожим на проповідника, — іронічно зауважує пілот, звертаючись до прапорщика. — А він же дезертир. У війну його б перед строєм...
— Його — перед строєм, нас — під час атаки... Яка, в дідька, різниця?!
Почувши це, єфрейтор-десантник висовується з гелікоптера і розгонисто хрестить ліс:
— Прийми, Зоно, душу й цього блаженного.
Гелікоптер зникає за верховіттям лісу, і стрекіт його мотору поступово віддаляється в бік Дніпра, знову перетворюючись на далеке відлуння.
— Що, відлітали, наші гренадери-кавалергарди? — з'явився у проймі входу до землянки Владьо Авгура. — Ото ж бо. Як думаєш, ще повернуться?
— А таки ні, — сумовито запевнив його Ліквідатор. — Навіть якби й хотів, щоби повернулися — то ні! Тепер вони навідуються рідко, раз на тиждень, не частіше. Правда, днів зо два тому теж літали, але не ці. Все Марію Людську нагукували. Марія на прізвище. Людська, га?! Це ж треба, нарік же Господь!
— І хто ж вона така, ця Марія на прізвище "Людська"?
— Та з'ялась тут одна... — невизначено якось пояснив Ліквідатор. — З медичного реабілітаційного центру, чи як його там, утекла.
— А чому — сюди?
— Тому що з місцевих, щоб, знаться, у ріднім краї... Одні повертаються сюди, щоб жити, інші — щоб умирати. Не відпускає нас Зона від себе, не відпускає!
— То вона вже літня? Ну, ця Марія Людська.
— Поки що молода.
— Натраплю на цю Єву Зони, одразу ж приберу ім'я Адама, щоб майже за Святим Писанням. І зачнемо новий рід людський, нову цивілізацію, яку з часом історики та біологи назвуть "підреакторною". Це ж треба: десь тут, неподалік, блукає Марія Людська!
— От, бачиш, навіть у цьому пеклі земному, без мрії та любові не обходиться.
— Отак, розмріявшись, піду шукати скинуту вам "посилку".
— А таки підбери, отця й сина, — незворушно стенає плечима Ліквідатор, знову врубуючись сокирою у стовбур сосни. — І повечеряй, щоб мені менше харчу переводити. Бо й навіщо, коли в жилах моїх уже не кров, а якесь гнояччя?!
Авгура підняв пакет і видобув з нього три банки армійських, ще радянських, консервів, загорнутий у целофанку буханець житнього хліба і півлітрову пляшчину горілки.
— Не пожалкували ж, — відкоркувавши пляшку, з насолодою вдихає запах спиртного Авгура. — Цікаво, за що це десантники вас так шанують?
— А таки не пожалкували. Знають, що й сам я теж колись у повітряно-десантних служив. З "афганців" я, чоловіче, — ось у чому річ.
— Ніколи б не подумав, — з якимсь острахом розчарування, прискіпливо оглядав Авгура висхлу, зкістлявілу постать чолов'яги.
— Поживеш тут — на себе поглянеш, — відбувся той не менш прискіпливими оглядинами дезертира. — Горілки лиши, отця й сина, хоч на кілька ковтків.
— Півпляшки, по-братськи.
— Навіщо ж так щедро? Тепер уже з мене й ста п'ятдесяти вистачить.
— Але ж я — лише гість, та й то несподіваний, незваний, — пояснив Авгура, і, відкривши ножем-багнетом одну з банок, заходився пожадливо їсти. — Чесно кажучи, я й не сподівався зустріти тут когось, думав: усе мертве, здичавіла природа.
— Яка ж вона "мертва", Зона наша? Здичавіла — так. Але не мертва. Просто вона живе своїм, від усього іншого світу осібним, життям.
— Ви майже повторили всі ті слова, з якими я входив у Зону, — збадьорився Владьо, радіючи з того, що не він один так думає, не він один у такий спосіб утішає себе.
— Але скажу тобі: Бог, чи, може, й Сатана, саме для того й сотворили її, Зону цю, щоб мав де знаходити собі притулок усілякий грішний люд: мародери, біглі зеки та такі, як оце ти, дезертири.