Ще чотирьох — за самовільний сінокіс, двох — за крадіжку буряків. Але Мотю не стільки за провину, як за язик. Перевіряли з району, яке молоко здає кожна доярка. Звинуватили, що в молоці від її корів багато води. Вона й каже на тих зборах: "А що робити? Мої корови газет не читають, вождів і радіво не слухають, на ваші партійні збори, з'їзди їх не запрошують. То вони й не відають, що треба доїтись лучче. Від мене ж требуєте: більше, більше, більше. От я й даю...".
Після першого армійського року кожен материн лист ятрив душу. "Синку, я відрахувала 365 квасолин. Купочка, що у мене в тарілці на столі, то рік твоєї служби. Щорання забираю одну бубку, їх меншає, тілько вельми помалу".
Те саме робить і він, але в календарику. Чирк уранці — і дня нема. Листи матері відписує. Та виходять якісь куці, короткі. От від Сянька, чи до нього, то обом є про що дейкати. Недавно описав пригоду з дядьком Якимом, родичем по материній лінії. Офіцер, фронтовик, має бойові нагороди. Після війни ще п'ять літ віддав армії. Рік погуляв, а тоді враз — у прийми в сусіднє село. Знайшов уподобу. Завязала світ козир-дівка. Нічого не скажеш, красуня, ланкова. Прожили два роки, діток не надбали. Подався Яким на Донбас чи то за довгим рублем, чи за славою. У відпустку прибув з щедрими презентами — шахтар, передовик. Христя ж, коли він довбав вугілля, не порожнювала з головою колгоспу.
Якимові хтось доніс з близького кулка солодкої парочки, бо знав навіть місце хмільного й інтимного блаженства. То ж незагайно зі Стаханова — в будинок відпочинку для колгоспників, що в сусідній Рівненській області. Чергова назвала номер кімнати. Під потужним ударом плеча двері вилетіли. Усладителі не встигли й отямитись, як суддя стояв біля ліжка, де в одежах Адама і Єви, після солодкого труда, ніжились двоє. Коханець виряченими від жаху очима дивився на Якима, тоді мовчки накинув край покривала на сороміцькі частини тіла обох. Христя відвернулась до стіни, вхопила голову в руки і тихо скавуліла. В душі Якима — вулкан. Але перекипів.
— Не бійтесь, бруднити рук не буду.
Яким вже збирався переступити поріг, як помітив стілець, на спинці якого висіла жакетка Христини з медаллю. Взяв у руку.
— "За доблестний труд", — прочитав. — Правильна нагорода. Тільки свої нагороди я заробив грудьми. Там і ношу. А ти свою чіпляй на те, чим її заробила.
Шарпнув відзнаку, швиргонув двом "трудящим".
"Ром, ти добре знаєш наше вороже братство — Яреськових близнюків, хуліганів Сака, Дениса".
Ще б то Романові не пам'ятати! Хоч вони молодші, але задерикуваті до нестями, лізуть битися і з слабшим, і з міцнішим. Діставалось і їм, діставалось, бувало, і Роману з Сяньком. Натерпівся від них їхній сусід Клим Супрунюк. Росла в його садку молода груша. Дуже вже смачні грушки родила. Щоб не лізти за ними, зрізали. Півня, який унадився до їхніх курей, зловили, зв'язали, обсмалили і поклали Климові під сінешні двері. От в школі не хуліганили, мабуть, боялись, що атестатів не видадуть.
"Недавно вони утнули таке, що все село гуде. Ну, то тільки їх рук справа. У клубі були танці. Гриць Ліферув на гармоні виграє, Міша Кобись в барабан гупає, таріллю дзвенить, Федось Костюхів на скрипці витинає. Все добре. Недобре близнюкам. Жодна з дівчат не йде з ними в танець, для братанів то образа смертельна. Розсипали по підлозі червоний мелений перець. Від ніг танцюристів він вихрився з пилом, заліз під спідниці і плаття. Ніхто не второпав що діється: дівчата одна за другою вибігали і більш не повертались. Взяло й хлопців, бо почали чхати. Клуб почав порожніти.
Тут якраз прителіпався "жених". Його привіз ще той циганський голова, десь з Калуги родом. Обліковцем призначив. Ні дня не просихає, мухи від його подиху падають, бо й люди пригощають, — кому зайвий трудодень не треба? Бугаювати любить. Новий голова збирався потурити, але ще тримає. Перед жінками, дівчатами набиває собі ціну: холостяк. Хоч видно, що бреше. При нагоді і без, заводить рипучим голосом набридливе всім соло. Побачив, що дівчат нема: "Гдє баби? Жєніцца хочу!" — регоче і своєї:
Обязательно, обязательно, обязательно женюсь, Обязательно, обязательно возьму жену на вкус, Чтоб била она семіпудовая, і ревела, как паровоз, Обязательно, обязательно рижий цвет волос...
А потім іншої:
Раз я випіл с друзьямі по прівічке
Іпашол я поуліце гулять.
Бачиш, якими шедеврами збагачують репертуар української пісні...".
Звеселила згадка Сянька про екзотичного дядька Вавила, знаного в селі як Стрючок, хоч напомину про його збіжність з тим плодом не було ні на макове зерня. А прозву ж в селах клеять не безмізкі. За що Творець зробив такий почуд — невідомо. Може, за гріхи його батьків, чи предків: готовий персонаж на роль одноокого Песиголовця із страшної казки, який поїдає людей. Та від того він не потерпав, бо мав ще й зиск, — віднаджував своєю парсуною і страхом малих ласунів, яких тягнула кортячка до його дорідних слив-венгерок, що танули в роті. Ні в кого у селі таких не було. Його обходили навіть оті шибеники-близнюки. Пострашка діяла.
Невисокий округлий одземок. Патлата руда голова, густоволосі дашки над очима. Правда, справне око було одне. На другому не відчинялась повіка. Настопірені в боки вуса — що у окуня, який побачив щуку, густа борода лопатою, широченні долоні, ступні ніг, бо на кожній по шість пальців. Запримітить доокола малих пічкуриків, рот розповзається до вух:
Ага, попались, сливки мої крали? — гигоче радо, хоч знає, що крадунів там не було. — У-у-у, вуха одгризу! — шкірив великі зуби. — Стрючки повідрізаю! — і лізе в кишеню за ножем.
Пічкурики навдьори, лиш п'яти миготять. Пятирічний Михасько Мелетіїв зачепився, було, упав та так і завмер, чекаючи страшного. Жахітний дядько ушолопав, що накоїв, і дав задній хід.
— Ах, біда, біда... Не взяв ножа. Пожди, принесу...
Михасько трохи очумався, поповзом-поповзом, затим рачки, звівся на ноги і звагом почалапав. Бігцем не виходило, бо штанці ззаду обважніли. Ляк для нього даремно не минув — Михасько почав заїкатись.
Понеділковим ранком, як тільки Вавило почав шпортатись на своєму подвірку, з дороги стрімко завернув більш як на голову вищий його, міцної статури, рвійного руху, а тепер ще й запалений оказією з сином, Мелетій, батько Михаська. Навіть не кинувши на добридень, одною рукою знагла вхопив господаря за петельки, другою за пишну гриву, смикнув голову назад, аби зирнути у риб'яче око, рубонув:
— Я не жартун, воду варити1 з тобою не збираюсь. Та, коли у Михаська те не мине, то запевняю, — станеш непотребом для своєї Пріськи.
Стелепнув постаршника і без слів пішов. Вавило здерев'яніло стояв, доки з нього не вийшов пуд[19] [20]. Та був не без щастя, баба Воляниха викачала яйцем ляк з малого Михаська.
Сянько, з яким Ромко ще пічкуриками теж давали драла від страшного дядька, написав, що після відвідин Мелетія у того щез апетит на дитячі вуха та стрючки, і хтось таки обгилив у його садку дві сливи.
У вільні хвилини, час від часу, Роман дістає ті листи з тумбочки, перечитує. І ніби дома побуває.
ОСІЧКА
З Сяньком у нього секретів нема. Дружкують з маленства. Надіслав он йому свою фотку на фоні пустелі з приписом: "Ти знаєш, що таке пустеля? Океан піску, пекельна спека, страшна спрага. Та за нашими дівчатами, за рідним селом ще більша. Повернусь — вгамую. Склепаю сімейну футбольну команду. Хто капітан? Ясно, Роман Бортник".
Він людина слова і діла. Закрутив, завертів, задурив голову молоденькій красуні Лілії Човник. Первітка. Вхопив, мов шуліка, молоду курочку. Намуляв її оком ще восьмикласницею. Про те вона, звісно, ні сном, ні духом. Тепер шал кохання спалахнув, мов газовий факел. На вечорі, коли відзначали день радянської армії, відчув, що тоне в пелюстках чарівної квітки. То ж, якщо життя потопаючих є справою рук потопаючих, то треба рятуватись. Тому Ліля і тільки Ліля! Ніхто інший! Ніколи!
А він для неї? Без ганджу хлопець, хорошун. У солдатській формі, з личками молодшого сержанта, блиском відзнак за відмінну службу, серед зими з екзотичним африканським засмагом. Повернувся пізніше, аніж був наказ про дембель, бо треба було ще вчити салаг, які змінювали дідів.
Ех, якби відало вчительське подружжя Човників чим стане той вечір у їхній долі, посадили б свою єдину донечку під домашній арешт, а на стежці для Романа вирили б ловчу яму.
— Мамо, я піду в медичний, — ще за півроку до випускного заявила Лілія.
— Не мороч мені голови. Ні в який медичний. Запруть десь у глушину, будеш там гибіти. От наш лікар в селі, кого він бачить і лікує? Жінок у куфайках, гумових чоботях, чоловіків у кирзаках[21] після перепою. Ми вже визначили — будеш дип-лома-том. Перша в історії села, а, може, й області. За кордонами побуваєш. Достойника собі підшукаєш. Йосип Мойсейович обіцяв пособу. А він чоловік впливовий.
Ліля знала, що в батька марно шукати захисту, материнське слово буде зверху. Самотуж — куди рипнешся?
Таким батькам краще своїх юних чад відомо що тим до снаги. І будують схеми, піраміди, де верховиною для дочки є вдатне заміжжя, для синів — грошовита робота, престижне крісло. Та віртуальні піраміди — не тисячолітні єгипетські, часто розсипаються, мов картковий будинок.
Йосип Мойсейович Шмулєр, з яким зналися Човники, у міністерстві закордонних справ УРСР і справді був впливовою людиною. До факультету Київського держуніверситету, що готував і кадри дипломатів, мав прямий стосунок. Як кажуть, удача сама лізе в руки.
З Лілією в Київ подався батько. Документи в приймальній комісії здали без проблем. А от далі, далі вийшло геть зле. Дружина Йосипа Мойсейовича зустріла їх приязно, з вдячністю прийняла презент, запросила до кухні на каву, але сказала, що його вже два дні нема в Україні. Терміново, невідомо на скільки, відрядили аж на Кубу. Геть пониклим вертався додому Адам Гордійович. Він тепер безсилий. На Кубу не зателефонуєш. Хіба дружина натякне чоловікові при розмові про візит.
Тремтячими руками розривала університетський конверт Зоя Климівна.