Але мене б до Степаньків направити, справу до них маю! – відповів В'ячеслав, відмітивши про себе те дивне місцеве: "за водичком".
– А-а!.. То вони теперечки в селі не жиють, а там біля монастиря, хата нова двоповерхова, з жовтої цегли. Не промахнетеся – вона одна така!.. Може то ви той, як його… кориспудент?.. До їх часто ваші тепер…
– Та ні… Я з іншого питання… Піду, вибачайте!
Двоповерховий будинок із жовтої цегли дійсно був такий один, здалеку кидався в очі. На воротах замість електричного дзвінка – калатало. Бем-бем!.. Не тільки на другому поверсі, всім сусідам чути. Сусідка й вийшла, повідомила, що в тому, який із жовтої цегли, нікого вдома немає. Господиня буде пізно ввечері, а господар разом із дочкою десь за кордоном, на зборах, лише зрідка сюди приїжджають. В'ячеслав затримався біля сусідки. Та, якраз була не проти поговорити, показати свою обізнаність щодо зіркової сім'ї, захотіла похвалитися причетністю до їхньої популярності. Після довгої розмови, яка принесла В'ячеславу добру порцію необхідної інформації, сусідка повідомила, що здає кімнати відпочиваючим, запропонувала поселитися. Це була певна удача, до визначеної цілі стало зовсім близько.
Зранку мав можливість поговорити з матір'ю біатлоністки, сусідка слово замовила, добру характеристику дала. Однак нічого путнього не вийшло, старша Степанько навідріз відмовилась обговорювати будь-які справи дочки й чоловіка-тренера. Саме він заборонив, аби й найменшим словом ні з ким, щоб навіть і рот не відкривала. Табу! Сувора заборона! В'ячеслав не зміг навіть приступити до викладення ідеї, хоча б натякнути якимсь чином. Співрозмовниця відразу ж перебила й розвернулася в бік дому. Ніяких балачок! Табу!..
"Оце так халепа!" – подумав В'ячеслав. "І як тепер бути?.. Як вийти на Настю, чи її батька?.. Може кинути затію й поїхати, раз нічого не виходить, або якогось іншого спортсмена пошукати?.. Хіба він один?..". Став неначе на незнайомому роздоріжжі – куди йти не знати, який шлях вибрати – не вгадати. Хотілося й задумане звершити, але й на глуху стінку лізти не виходило. Вчасно згадав одну з улюблених приказок баби Сяньки: "Взявся – неси, не можеш – проси людей, щоб пособили!". Прикинув у мислі: "Рано здаватися – ше ж нічого толком не починав!.. Треба тут залишитися на днів десять, з людьми познайомитися, а там – життя покаже!".
За два дні В'ячеслав обходив-оглянув всі цікаві місця на курорті: печеру відлюдника, заповідник "Медобори", навколишній ліс, річку, ставок, невеличкий рукотворний водопад, залишки старовинного монастиря. Заглянув на розвідку до санаторіїв, малих готельчиків. В одному з таких готельчиків шукали на тимчасову роботу сторожа, який би одночасно виконував роботу кочегара й адміністратора та ще чогось всякого, яке буде вкрай потрібне – ледь не за господаря бути. Чисто, охайно, затишно – чого б не згодитися. В'ячеслав навіть додому дружині подзвонив, що найшов тимчасову роботу, то трохи затримається, аби грошенят якихось заробити.
На ловця і звір біжить. В'ячеслав розповів дружині господаря готелю, що має нагальну справу до старшого Степанька, який тренером у своєї відомої дочки. Отримав гарну пораду. Жінка порекомендувала звернутися до місцевого вчителя фізкультури, який товаришує зі Степаньком, може допомогти з ним зв'язатися. В'ячеслав так і зробив, як йому порадили. Вчитель виявився людиною комунікабельною, з задоволенням прийняв запрошення випити пива на літньому майданчику біля ставка. Інтерес обох чоловіків до спорту, та особливо біатлону, дав можливість для доброго спілкування. Відчувши, що контакт наладився, що невелике захмеління цьому сприяє, В'ячеслав виклав із чим прийшов, однак, аби не насторожити співбесідника, навіть словом не обмовився про бадун. Ще в дорозі придумав: видаватиме свій винахід так, начебто це буде дія психологічного впливу та незначного масажу, який сам робитиме. Не кажучи, що під час сеансу непомітно втре пацієнту-спортсмену мазь бадуна.
– Розумієте, – почав розповідь В'ячеслав, – тут таке діло в мене… Розробив я спеціальну методику, яка дає можливість дуже сильно покращити фізичні можливості людини. Для спортсмена – знахідка, замінить найкращий стимулятор. І головне – жодні тести не показуватимуть наявність допінгу. Все – чисто! Ніяких тобі заборонених препаратів.
– Шарлатанством займаєтесь?.. Хто в таке повірить?.. А ніби ж серйозний чоловік, так гарно сиділи тут з вами, а ви…
– От давайте на цьому зупинимось!.. Маю на увазі – шо бачите в мені серйозну людину… Хіба хоч трохи схожий я на шарлатана?.. Можу розповісти про себе все, всю біографію, дам змогу зв'язатися з моїми друзями, які підтвердять, шо я порядна людина. Але найкраще – готовий доказати свої можливості на ділі, на конкретній людині, краще спортсменові. І тоді ви все побачите своїми очима, гарантую, шо відпадуть будь-які сумніви, зможете переконатись в надзвичайній ефективності мого методу. Не спішіть мене відштовхувати, не змарнуйте такий шанс!
Запальний щирий тон В'ячеслава похитнув сумніви фізкультурника. Недовіра в нього ще залишилась, але з'явилось бажання випробувати запропонований метод. Якщо так сильно чоловік наполягає, якщо він не просить ніякої плати чи чогось взамін, то чого б не зважитись.
– Скоро новий навчальний рік почнеться, школярі до школи прийдуть, а там намічаються щорічні районні змагання серед учнів. Виберу когось із старшокласників – проекспериментуємо! Я б не згодився, але якщо не потрібно нічого вживати, а лише масаж і психологічний вплив – то так тому й бути, візьму на себе відповідальність. Надіюсь – це не пов'язано з якимсь гіпнозом, із негативним впливом на психіку?
– Та ви самі пересвідчитеся – всього лиш невеличка настанова для самоутвердження – і не більше.
Прийшлося В'ячеславу ждати, коли почнуться змагання. Добре, що робота в готелі продовжувалась, мав чим зайнятися. За роботою й чекати легше.
Нарешті прийшла пора першого застосування бадуна на спортсменові. Фізрук привів у готель рослого хлопця-десятикласника. В готелі була можливість усамітнитися, В'ячеслав мав тут свою невеличку кімнатку. Він не міг побороти хвилювання. Ану, як не вийде, як не подіє, або стане хлопчині погано. Навіть подумати про таке – страшно.
Спочатку руки тряслися й мова запліталася, ледве вговтав себе. Не знав, як почати розмову з хлопцем, хоча зарання підготував текст і вивчив його напам'ять. З якогось фільму трохи почерпнув, де психолог вселяв своєму пацієнту, що він усе зможе, що йому все під силу, що він може бути найкращим і найудачливішим.
Вдалося непомітно від вчителя фізкультури мазнути школяреві по нозі, заздалегідь підготовленою маззю, добра краплина якої лежала під рукою непомітна на шматочку скла, а потім довго розтирати обидві ноги, примовляючи свої заклинання. Схоже було на якесь шаманство. Хлопець виявився по-дорослому чи то скептиком, чи то насмішником, лежав на животі й хіхікав від чутих слів і лоскітного торкання його ніг.
Після змагань вчитель прибіг до готелю з таким виглядом, наче тільки що знайшов на дорозі повну сумку грошей.
– Працює!.. Спрацювало!.. Я в шоці!.. Це – фантастика!.. Я не знаю, як таке можливо, не вірю тому, шо бачив… Але – працює!.. Це – працює!.. В'ячеславе Олеговичу, ви самі не знаєте, шо винайшли!.. Мій хлопчик відразу на перший розряд пробіг, каже міг би набагато краще, але виконав мою вказівку: якщо дійсно попре, то сильно не відривайся, аби не було питань. Я не знаю, шо казати, не знаю, як реагувати, але про ваш винахід потрібно негайно повідомити кудись! Це ж такі можливості!
– Спокійно-спокійно!.. Не все так просто… У мене дуже вузькі можливості, енергії вистачить тільки на одну людину! На жаль!.. Як це не прикро!
В'ячеслав заговорив про енергію, тому що не міг признатися: не енергії обмаль, а чудодійної мазі.
– Знаєте, я давно все продумав, – продовжував В'ячеслав, – хочу попрацювати з вашою землячкою – Настею Степанько. От чогось мій вибір впав саме на неї, не знаю чого, мабуть, так зірки зійшлися, як каже моя жінка. Вона, до речі, велика шанувальниця біатлону. Цілком ймовірно, шо наштовхнула мене на вибір цього виду спорту, а потім я вже обрав Настю. Якось так…
– Виходить, потрібно зв'язуватися зі старшим Степаньком – із Тарасом Васильовичем?.. Так?.. Це шо?.. Ви для цього на мене вийшли?
– Чесно признаюся – так!
– Чого ж відразу правди не сказали?
– А ви б повірили відразу?
– Мабуть, шо ні, мушу згодитися з вами... Трошки якось неправильно вийшло, але якщо дійсно бажаєте допомогти Насті, то… Одним словом – я вас зрозумів!.. Невідкладно зв'яжуся з Тарасом Степаньком, і спробую вговорити зустрітися з вами. Нелегко буде, добре знаю, але кому-кому, а мені він відмовити не зможе. Ми з ним ше з першого класу товаришуємо, коли приїжджає зі своїх закордонів, завжди провідує.
В'ячеслав не забував про бабу Сяньку. Часто телефонував поштарці, цікавився бабиним здоров'ям, передавав привіти. Одного разу зателефонував Дусі під тим же приводом, – поцікавитися здоров'ям баби Сяньки, а насправді аби почути Дусин голос. Недавно чітко зрозумів, що Дуся тепер стала йому не чужою, весь час займала його мислі, згадувалась постійно, немов трималась поруч. Ніколи не думав, що пустить у серце другу жінку, адже свою Віку теж цінив, теж дорожив нею, ніколи не допускав думки, що може розстатися з нею. Віка була на все життя – подругою й дружиною, незважаючи на невеличкі негаразди в їхніх стосунках.
Дуся відповіла привітно, з неприхованою радістю, неначе чекала на дзвінок. Говорила якось так хороше й лагідно, наче обіймала. На відстані вона була розкутішою, мабуть, не лякалась тепер спокуси, не вважала, що порушує якісь правила. Довго балакали про все, згадували, як ходили разом до лісу, як зустрічалися в неї на роботі. Ця розмова була проявом обоюдної симпатії. Славік не скоро спохватився розпитати про бабу Сяньку. Коли ж завів про неї мову, здивувався Дусиній оповідці:
– Баба Сянька?.. Чудо!.. Прийшла недавно до мене своїми ногами, я ледь не впала від такого, скільки живу й працюю фельдшером нічого подібного не чула й не бачила! Шоб немічна, майже столітня бабця, яка далі своєї хати давно не показується, раптом стала ходити, мовби тридцять років скинула! Це шось неймовірне! Носяться чутки, шо то їй так смалець із бобра допоміг.