Вони безсмертні.
— А хто ж тоді проводив усі ці обчислення і спостереження? Ось навіть щодо трону Великого Ану. Через двадцять п'ять тисяч дев'ятсот двадцять років він повернеться до нього, пройшовши по колу. Хто живе так довго?
— Знання передаються, — зауважив Учитель.
— Так, звісно. Виходить, люди вже давно спілкуються з небесними божествами.
— Люди одержали свої знання від них.
— Усе оце? Тоді не розумію...
— Чого?
— Коли вже маємо знання, то навіщо оці спостереження?
Жрець укотре пильно подивився на неї й, зітхнувши, перевів погляд уверх. Як важко з людьми, і, зокрема, з цією дівчиною.
— Гадаю, що не спостерігаючи ні за чим, ні за небом, ані за землею і природою, та тим, що відбувається там, ми просто втратимо ці знання. Ми втратимо священні МЕ, заповідані нам.
— І, як виявляється, Ану повертався на той самий трон1 уже п'ятсот разів!
— Ти розмовляла з ним? — іронізуючи, питав жрець.
— А навіщо, коли я розмовляю з числами! Ти сам навчав мене множенню й діленню. Число 60 править усім. Помноживши 360 на 6, одержимо 2160, а помноживши це число на 6, будемо мати 12960. Двічі додамо це число — й одержимо 25920! Це великий шлях Всесвіту, про який ти мені розповідав. І, нарешті, коли ми згадаємо число наших таблиць 12960000 і розділимо його на 500, то одержимо число циклу: 25920.
— Так, це Великий рік богів. А їхній місяць — це оте число 2160. Бачу, ти багато думаєш...
— А як можна жити і не думати? Отже, мовою чисел виходить, що свій трон Ану повертав уже п'ятсот разів. Але саме число! Подумати тільки, Вчителю! І так — у кожному знаку Зодіаку! — її очі блищали, немов там палало п'ятсот зірок. — Скільки уже живуть боги!
знак сходу сонця в час весняного Рівнодення
— Перші відомості від них людина одержала тоді, коли трон Ану був у сузір'ї Великого Вогню, який вихлюпується із пащі Лева. Тоді величні, золотоволосі й сяйволиці боги зійшли до людей.
— Виходить, кожних 2160 років міняється Небесний Хрест! Тепер Рівнодення у знакові Барана, а осінні святкування — у знаку Терезів. Хмм... Тепер полічу, коли трон зайде до Великої Ластівки...
— Можу уже відповісти тобі, але коли любиш думати, то сідай і займися рахунками.
"Легше таки, коли вона менше запитує", — подумав жрець, дивлячись на її схилену над свіжою табличкою головою. Двоє слуг не встигали ті таблички викохувати у своїх вправних руках.
Ще за місяць жрець узяв Нандаї на прогулянку в поля, а після — на береги Євфрату.
Вони їхали у візку, який тягнули два милі онагри. Помалу заїхали в безконечні рівнини зелених полів, які пашіли здоровою силою молодих паростків пшона, ячменю й овочів. Ставало легше дихати: дмухав свіжіший, аніж у місті, вітерець, від пахощів паморочилося в голові. Якісь дивні пташини виспівували свої пісні у розпеченому небі, радіючи оазі, котра розкинулася унизу. Довгі зрошувальні канали розсікали поля. Одним із таких полів вони прямували до ріки. Ось і лазурові води, плинуть тихо й поважно. Спокій вологого тіла ріки оповиває її береги, заповнює простір, лишень Енліль пробігає подекуди різкіше, жартівливо торкаючись скляної поверхні. І ріка оживає, прокидається від сну, диблячись срібною лускою, "хлюп-хлюп" — вітається з вітерцем і знову поринає у свої глибокі думи. У сині води вдивляються на свою вроду тамариски, тепер час їхнього буйного цвітіння. Їх безліч! Сріблясті і золотаві, ніжно-рожеві й насичені густим кольором, бузкові та лілові тягнулися довгим віттям уздовж берегів барвистим мережевом, як і їхній густий, дрібний, мов краплинки роси чи мов бісер, цвіт.
Візок зупинився — і двоє ступили на землю. Приглушеним гулом співали над цвітом бджілки, збираючи по краплинах цілющий нектар. Перемовлялося таємничою мовою важке від цвіту гілля. Чисте небо всміхалося прозорою блакиттю, й до людського серця легкими, непомітними струмочками затікала благодать.
— Все це багатство, ця пишнота — справа рук людських, — промовив жрець.
— Людських рук, які зуміли порозумітися із природою.
— Люди приборкали її своїм розумом. І, як бачиш, вона тільки вдячна!
— Так. Дарує щедро свої багатства.
— На те й воля неба.
— Звісно...
— Отже, природа безперервно рухається по колу, як і небо. Зупиняє й розпочинає життя знову і знову. Тамариск розпорошує своїм цвітом, щоб насінини проросли новими деревами. Людина збирає зерна й насіння, щоб знову вкинути їх у землю. Тільки ти не схотіла брати участь у цьому процесі.
— Чомусь це засмучує тебе...
— Я хотів онуків, хоч і не від рідної дитини. Славних онуків, — гірко посміхнувся жрець. — Я уже старий і скоро мій шлях ляже до другого берега.
— Не картайся, — торкнулася його рукою, вперше відтоді, від того дивного сну. Його тілу стало так легко, ніби воно повітряне і злетить понад цими водами бризом. — Я гідно потурбуюся про твій перехід і завжди буду приносити дари богам.
— А хто буде піклуватися про тебе?
— А хто піклується про вітер, батьку? Хто піклується про Уту чи Інанну?
— Що ти говориш таке, дочко! — обурився жрець. — Хто, як не ми, приносимо їм численні дари, славимо їх у поемах і ритуалах?!
— Так. Але невже гадаєш, що вони пропали б без нас? — загадково усміхнулася.
— Вони відвернулися б від нас, — упевнено відповів.
— Це — не одне й те ж...
— Чому вчать тебе у храмі? — суворо глянув на дівчину.
— Всьому. Але я не завчиваю слова й цифри, я їх читаю.
— Ніякими позначками, ні символами, ані числами не написано того, про що ти іноді говориш.
— Це написано поміж них.
— Я ніколи не міг зрозуміти тебе, — зітхнув жрець.
— Я сама не завжди себе розумію.
— Людина не повинна багато розуміти, це доля богів. Людина лише має виконувати їхню волю.
— Я це й роблю, — стенула плечима.
Глянув на неї здивовано.
— Якщо воля богів на все, то й на мої слова та роздуми.
— Інколи я думаю, що в тобі сидить сама Інанна.
— Я нічого не знаю про це, тільки виконую волю. Зрештою, такі, як я, потрібні, інакше б нас не існувало.
— Слушно, як завше, — погодився жрець. — Буває, що й тамариск усохне, не даючи плоду.
— Плід може мати різну форму. Чи залишає вітер плоди? Ні, зате він їх розносить...
— Вітер богині! — усміхнувся жрець. — Не тим ім'ям я тебе назвав!
Нахилився і вперше поцілував її у чоло.
Далі вони присіли на густу траву під пишним віттям тамариску і жрець почав розказувати про цілющі властивості цієї рослини, що мала ліки в усьому своєму тілі: від квіток — до листя та кори.
Щось рівномірно зашурхотіло у траві, і жрець різко підвівся, ловлячи за руку й дівчину.
— Це, мабуть, змія, — зауважив і вдарив палицею по землі. Трава зашелестіла знову, рухаючись стеблами, немов там протікав рівчак. Жрець махнув рукою — і слуга направився у той бік. Невдовзі підняв на палиці в'юнке, довге та звабливе зміїне тіло.
— Мудра, священна тварина, — мовив жрець.
— І небезпечна, — додала Нандаї.
— Правильно, — погодився.
— Схожа на праматір усього живого: Тіамат...
— Тримає у своєму тілі скарб життя і смерті. Вони завжди поряд, іще з тих часів, коли були одним цілим у Первинному Океані хаосу.
— А з тої темряви, із глибин солоного тіла Тіамат виринуло Світло!
— І природа, яку, за твоїми словами, людина приборкала, має в собі все те, чого людина не має: ліки й отруту.
— Тому людина і природа повинні жити в гармонії. Одне поступатися іншому з любов'ю й повагою. Як Тіамат і Апсу, котрі поєднали свої води й породили Життя.
— Хочу взяти у неї її дар, батьку.
— Бери, — погодився і послав іншого слугу за скляною посудиною, яка знаходилася поміж їхніх речей та харчів на візку. Ця змія в одній краплі затамувала велику силу життя. Так само легко й миттєво дарувала смерть. Таємниця полягала у пропорціях.
* * *
Нандаї сиділа за столом і записувала на табличці поему, присвячену небесній п'ятипелюстковій красуні. Перед нею лежала схема й розрахунки, хотіла мати перед очима безупинний рух зірок, ритмічний і гармонійний. Вони йшли одна від одної й повертались, аби вкотре з'єднатися в обіймах. Петляли, кружляли, але не відхилялись від лінії траєкторії, вимальовуючи своїм бігом завершену Квітку. Квітку Любови, яка так ненав'язливо править земним світом. Однак, не викохавши її, не підеш далі.
Нандаї нічого не знала про ті пахощі цієї квітки, які стосуються тіла й земних любощів. Та знала вона про те, що може почувати. Уже давно читала в собі дивні послання, котрі зринали в ній трепетом і заливали її вогнем, коли зустрічалася зі своїм Учителем. Іноді навіть ніяковіла й бентежилась, коли бували поруч, хоча швидко опановувала себе. Завжди почувала повагу до свого наставника, але те, що з'явилося у ній згодом, не вміла пояснити, а точніше, не хотіла в тому зізнатись навіть собі.
Вона споглядала дві п'ятипелюсткові квіточки і знала, чому присвятила себе богині саме таким чином — вона не могла віддати себе ніякому чоловікові, бо вже належала одному і єдиному. Це лякало її й навіть засмучувало. Але на все воля богині. І на це дивне та непоясненне почуття...
Перед її очима, крім квітки, постала десятка. Число, на якому завершується числовий ряд і починається знову. Перед нею завершеність і довершеність. Звела брову, підморгуючи до неба: "Ось ти й дало мені ще одну відповідь...", — подумала. Але свої думки і здогадки вона залишить для себе, мовчки записуючи їх на дощечках у храмі Інанни, де перебувала тепер більше, ніж удома.
Роки все збігали, розпочинаючи нові й нові витки, заповнюючи досвідом її голову й породжуючи все більше запитань.
Туди, до свого долею й життям дарованого дому, вона навідувалася тепер зо два рази на тиждень. Її батько й добрий Учитель усе більше втрачав силу і йому було уже важко відвідувати храм.
У погожі ночі, як завжди, вони обоє підіймалися на просторий ґанок. Тепер більше слухав жрець, а говорила більше вона. Вже давно звик до її вільнодумства, якого невідь-звідки набралася, а позаяк знав, що на все воля небес, то примирено похитував головою. Навіть питав її те, про що не відважився б питати у неба.
Так і сьогодні. Слухаючи її математично-логічні роздуми, за якими мало стояти завжди щось значно більше, ніж цифри, не втримався й запитав:
— Ось ти завжди наполягаєш на тому, що числа й зірки розповідають тобі більше, ніж іншим, що за нашими ритуалами не стоїть нічого й вони потрібні тільки нам, а не богам, що наші зикурати — це частина нашої гордині, яка є таким самим прахом, як і наше тіло...