Куди йшла стежка?

Фортепіян ревів і стогнав, наче в нутрі його важко обертався ранений звір, а далі посипалися божевільні какофонічні удари.

Одночасно з нами, лишень через внутрішні двері, до сальону влетіли батьки, покоївка і льокай, а Пше­ничка, опанована якоюсь дикою силою, в розпуці била по клявішах кулаками. Коли ж ми, прискочивши до неї, вхопили її за руки, раптом вдарилася об клявіятуру чолом і безсило розридалася.

Ми досить натрудилися, вживаючи всіх домашніх заходів, поки минула істерика. Але й опісля, вже наче спокійна, Пшеничка нервово здригалася і сиділа сумна, зі суворо насупленими бровами.

Ніхто не відважувався її щось питати, але вона заговорила сама:

— Вам не здається, що на право називатися лю­диною треба би було завести іспити?

— Що ти вигадуєш?! — озвалася мати.

— Ні, матусю, не вигадую. Вірніше, на право нази­ватися "Человіком" із великої літери. Адже знаєте, що "всі люди, але не всі чоловіки"...

— Чим же ми не люди? — далі не годилася мати. — Бога шануємо, ближньому помагаємо, не кра­демо, не вбиваємо, сороміцьких речей не чинимо — це ж і є називатися "чоловіком".

— То, матусю, залежить від епохи. В теперішні часи того всього мало.

— Ба ні, дитинко, — вмішався в розмову батько. — Того завжди вистачає. Тільки лихо походить від того, що людям і цього видається забагато. Які прості й легкі заповіді Божі, але звірям у подобі людській важко їх дотримати...

Пшеничка зідхнула. Видно, слова батька її не пе­реконали.

Пізніше ми втрьох, — Пшеничка, Святослав і я, — пішли трохи походити. І Пшеничка, що далі була задумана, сказала:

— Життя людини може бути дрібне й нецікаве, але, коли воно скінчиться сильним, повнозвучним акор­дом, — знайде повне оправдання...

— Знаєш, Пшеничко, ти таких речей у присутності нареченого не говори, — почав я жартом. — Де ж це чувано — перед вінцем про смерть думати?!

Сестра невдоволено й ображено скривилася:

— Чи тобі, Несю, так справді весело, що ти на жарти пориваєшся?

— Вибач, сестричко, але такої філософії поважно приймати не можна, — відповів я, вже трохи подрато­ваний. — Що ти розумієш під тим "акордом": само­губство, чи якусь особливу геройську смерть? Нісе­нітниця!

— Ах, Боже! — зойкнула Пшеничка, притиснувши долоні до обличчя. — Навіть ви — обидва мені най­ближчі — не розумієте мене...

Та ми зрозуміли її бодай настільки, що нам стало соромно за себе. Й у висліді — через два дні, ми, фігурально висловлюючись "осідлали коней", себто, неголені й перебрані в селянську одежу, махали шу­кати чогось такого, що заспокоїло би докори совісти. Пшеничка, виряджаючи нас у дорогу, виглядала, наче осіннє сонечко: була лагідно-тепла й сумна водночас.

Після того не минуло місяця, а ми вже в рядах Української Галицької Армії здобували Київ від біль­шовиків та чубилися з денікінцями за право на нашу столицю. Не було часу копирсатися в сумнівах і недав­ніх розчаруваннях. Життя знову набрало змісту і смаку. Але це не тривало довго.

В Києві мене чекала страшна вістка: мою тітку й обидвох братів зараз таки по приході більшовиків арештувало ЧеКа, і по них пропав слід. Сусіди мені повіли, що тітку особисто заарештував Крюк і потім зайняв її хату. Хвалився сусідам, що "пустив кров" моїм обидвом братам, а тітку власноручно "шльоп­нув". Що ж до мене, то присягався вимотати мені кишки живцем, а з черепа зробити сплювачку.

Я був приголомшений і зламаний. Мене по п'ятах переслідувала тітчина тінь і заїдала думка, що це я на­кликав смерть на голову ні в чому неповинної жінки. І чомусь особливо трагічною видавалася смерть братів, які, хтозна, чи своєю участю в протигетьманському перевороті не підписали самі собі смертного вироку.

Страшного вироку — у підвалах "черезвичайки"! Ча­сописи з невблаганною точністю подавали всі жахи, викриті в приміщеннях ЧеКа на Липках, а люди, що ходили дивитися, оповідали несамовиті речі. Коли ж на додаток до того всього наша команда підписала ганебну угоду з Денікіном, київське повітря стало для мене нестерпним.

— Чи ти й тепер уважаєш, що безпомильним важко бути, і викуєш у всьому важкі обставини? — ущипливо спитав я Святослава.

— Більше, ніж коли, Несторе!

— В такому випадку, бажаю тобі щастя з новими союзниками, бо я їду додому.

— І я також їду. Але не тому, що тікаю з поля бою, а тому, що хочу свої сили приложити в кращому місці.

І правда, що ми не засиділися довго вдома, чека­ючи на нагоду. Прибули додому в листопаді, а вже в січні нас підхопила за собою течія Першого Зимо­вого походу.

На проводи приїхали Чепи-Ходоровські всі разом. Пам'ятаю добре цей соняшний зимовий день. Ми всі сиділи у вітальні, поділившись на гуртки: мама й Ірина Модестівна поплакували, я й тато слухали оповідань Миколи Павловича, який був учасником російсько-японської війни, а Пшеничка зі Святославом, сховані за великим фікусом, про щось ізтиха сперечалися.

І раптом Пшеничка, тягнучи майже силоміць за руку Святослава, підійшла до тата і стала на коліна. За нею з видимим ваганням став і Святослв.

— Тату, — попросив, — звінчайте нас зараз.

Всі страшенно здивувалися: Як?! Вінчатися в час жалоби?! В день походу, не знаючи, чи після вінчання доведеться зустрінутися?!

— Саме тому, саме тому! — вперто просила Пше­ничка. — І Святослав також не хоче, але я хочу, я прошу. Я так мало коли чогось прошу!.. Жалоба може затягнутися й на цілі десятиліття, хтось із нас, або й ми всі можемо загинути. То ж, коли ми зараз усі разом, — звінчайте нас!

По недовгій надумі я приєднався до прохання сестри, і справа була вирішена.

Тихе й сумне було це вінчання. Без дружок, без співів, без музик і танців. Скоріше нагадувало похо­рон, бо і мами і всі жінки, що прийшли до церкви, пла­кали навзавод. Лише одна Пшеничка, урочиста, гарна й наче аж прозора у білій сукні під білим серпанком, світила, як звичайно, своєю ласкавого, лагідно-сумною усмішкою.

По вінчанню ми ледве веліли випити меду, який тато тримав ще від першого року по своєму одру­женні, й почали прощатися. Нас проводжало ціле село, а Святослав так і сів на коня, не скидаючи своєї воско­вої бутоньєрки, причепленої до грудей.

Ми недовго були разом. В Єлисаветі Святослава приділено до частини, що пішла на Кременчук, а я зі своєю звернув спочатку на південний схід, а потім повернув на захід. У Балті мене поранено в ногу, а, ра­неного, вчепився тиф. І похід уже скінчився, а я ще відлежувався в убогій хаті самотнього муляра на ім'я Митрофан. Він не лишень переховав мене, не лишень доглядав мене хворого, але потім розстарався мені до­відку на ім'я демобілізованого з армії Котовського червоноармійця Северина Рибника. І це все — безінтересовно, задаром, по заповідям Божим! Радив мені також Митрофан узяти напрям на кордон, або якесь більше місто, де легше окритися й затерти за собою сліди. Та я натомість вирішив добиватися додому і пі­шов з Балти на північ.

Другого дня під вечір я був у Бершаді. Там жила родина мого товариша по семінарії — Гната Савенка, і я колись там двічі гостював. Це знайомство тепер дуже придалося, тим більше, що Савенки належали до людей, хоч і простих, зате чесних і шляхетних серцем.

Вже смеркло, коли я увійшов у подвір'я, вчинивши великий переполох серед численної собачні. На цей лемент вийшов батько Гната — Григорій Савенко, але мене не впізнав. І навіть по тому, як я назвав себе, ще приглядався з видимим недовір'ям. Упізнавши ж, зрадів дуже.

— Господи, та це ж і справді Нестор! — мовив голосно, міцно стискаючи мою руку. — Хто ж би ду­мав, хто б гадав!.. Але ж ви і потрапили — в са­мий раз!

— А що? — спитав я.

— А заходьте — побачите...

Зацікавлений, я переступив поріг темних сіней і, тримаючись за рукав господаря, пішов за ним у ліву половину хати — до світлиці. І яке ж було моє здиву­вання, яка радість, коли у світлиці за столом я поба­чив... Пшеничку й Святослава!

— А це як?! А це що за чудесний збіг обста­вин?! — вигукнув я.

Вони також ледве мене пізнали, й лишень після мого вигуку кинулися вітатися. Ми обіймалися, смія­лися й плакали з радощів, і Савенкові треба було аж кілька разів повторити ті самі слова, поки я зрозумів, що мені належить спочатку помитися і взяти чисту сорочку.

Савенки були собі звичайними селянами, навіть і не дуже багатими. Мали вони просту глиняну хату під соломиною стріхою, щоправда, чисту й простору, але подібну до переважної кількости усіх сільських хат. Родина тепер складалася з чотирьох осіб: батька, матері, та наймолодших двох дітей — шістнадцяти­річного Митька та чотирнадцятирічної Гані.

По вечері нас троє вийшли в садок і полягали на розстеленій ряднині. Ганя поставила нам велику миску з кобильохами[25], яким ми віддавали стільки ж уваги, скільки й нескінченій при вечері розмові.

Отже, "чудесний збіг обставин" вияснився досить прозаїчно: батьки Святослава разом зі старшою донь­кою, зятем та внуками виїхали до Галичини і звідти вмудрилися передати листа, благаючи сина й невістку тікати з небезпечного терену. Вони хотіли забрати зі собою Пшеничку ще при виїзді, але вона лишилася при батьках очікувати Святослава. Коли ж Святослав вернувся, на виїзді почали настоювати мої батьки. Себто, батько їхати нікуди не думав, але настоював на тому, щоб їхали молоді.

— Я — пастир, — казав він. — Я не можу поки­нути стада, за яке відповідаю перед Богом. З ними мені жити — з ними й умирати. Але вам залишатися тут — це все одно, що самогубство.

Молоді спочатку впиралися, але після того, як на село наїхав загін ЧеКа, що його з великим трудом відбили оборонні сили повіту, побачили весь розмір небезпеки і скорилися батьковому наказові. Властиво, Святослав не був з тих, які перед небезпекою тікають, але тепер мав на відповідальності молоду дружину й мусів про неї подбати. Мама, звичайно, залишилася з батьком.

— Ах! — пригадав мій шуряк. — Ти знаєш, хто тепер начальником повітового ЧеКа? Жорж Крюк!

— Так, — підхопила Пшеничка, — і це він пообі­цяв, що "скрутить голову контрреволюційній гідрі", а ми злякалися і почали тікати...

— Пшеничко, — сказав Святослав, — я не зля­кався, але загрози не можна легковажити.

— Ах, подумаєш! — сердилася сестра. — Ти не злякався, а я ще менше — і все ж тікаємо...

— Він погрожував, що помститься на ній...