Серце билося настільки швидко, що було готове вискочити з грудей, але в той же самий час вони відчули… відчули на власній шкурі гіркий присмак, котрий надходить до крові разом із страхом за мить до того, як буде втрачене твоє життя. Цей присмак нагадував ніщо інше, як запах сирої землі, разом із якою до горла підступав чималий ком слини, яка попросту перекривала дихання і ти залишався сам на сам з огидою та невідворотністю гіркоти власного фіналу.
Ведмідь висунувся вперед та поступово почав розгін. Він не біг за ними, а всього лише рухався у своєму звичному швидкому темпі, наче переслідуючи безнадійно поранену здобич, котрі і без того не вдалося б вислизнути з його велетенських лап.
Залишалися самі лише секунди до того моменту, як він би накинувся на них обох і безжалісно розірвав би на шматки, розірвав не залишився жодного живого місця. Думки… страх… чуття… емоції… біль… непередбачуваність та безвихідність… все злилося воєдино, все стало однаковим, все перетворилося на самісіньку пустку з якої не було жодного виходу, а шию і саме дихання почало стискати з такою силою, ніби на ній все більше і більше стягувалася мотузка, котра от-от перестане відчувати будь-який супротив грішної душі, як мить… і мати штовхнула Густаво в бік, накривши його власним тілом… мить і до наближення ведмедя залишалося саме лише миготіння… мить та варто було хлопчикові закричати, як він прокинувся… прокинувся дорослим, тридцяти річним чоловіком, що лежав на тротуарі посеред Буенос-Айресу та волав на все горло від болю та страху, через безжалісні спогади, які поглинали його душу…
Хлопець прийшов до тями та зрозумів, що це усе були лише спогади, але для нього переживання подібного знову і знову було нічим іншим, як карою, котра все ніяк не покидала його серця.
Голова була готова розколотися, а шлунок вибухнути від всієї тієї дурості, котрою він був переповнений, котра не вирішила залишитися там на довго і через кілька секунд покинула тілесне королівство молодого і заплутаного в самому собі Густаво.
В житті цього хлопця було все: гроші, перспективи, знання, благе майбутнє та чимала доля можливого щастя, але врешті-решт, навіть з плином стількох років в нього все одно не було найголовнішого: людей, яким би він був дійсно потрібен та тих, хто би його щиро і віддано любив.
Цього шукає кожен з нас в цьому грішному світі, але в той же час по казково прекрасному світі, однак врешті-решт знаходить лише той, хто по-справжньому заслужив це право або ж виборов його у самого життя.
Втрачений самим собою Густаво чудово розумів, що на ділі життя не має звички давати нам других шансів, у нього і з першими не особливо розкривається щедрість серця, але це аж ніяк не означає що ми повинні підіймати руки до гори та молити на пощаду. Настав час припинити жалітися та зробити хоча б одну єдину спробу рушити вперед, залишивши за спиною біль та роз'їдаючу отруту спогадів.
Варто було йому тільки прийти до тями та зробити цей самий перший крок вперед, як по його голові, котра і без того кружилася від всієї гидоти котру він у себе увібрав, прилетів не такий вже і сильний, однак доволі відчутний і, найголовніше, неочікуваний удар, що збив його з ніг поросту наповал.
Хлопець кілька секунд намагався прийти до тями, але все ніяк не виходило, бо голова настільки запаморочилася, що здалося ніби сам світ перевернувся з ніг до гори.
Не встиг він жадібно увібрати до легень повітря, як йому одразу ж прямо по обличчю прилетів удар ногою, а після нього ще один і ще… потім по нирках… по печінці… по спині та ще Бог зна куди… різкий і нестерпний біль поглинав його тіло, але він нічого не міг вдіяти із цим, від чого почало здаватися ніби це вже не завершиться ніколи…
Не потрібно було мати унікальні інтелектуальні здібності для того, щоб здогадатися простого факту: його нападниками були звичайні дрібні бандити, які чатували на таких як Густаво під дверима до клубу, в очікуванні того моменту, коли алкоголь та наркотики зроблять свою справу і притуплять їхню увагу, після чого хижі круки зможуть напасти та забрати те, що їм аж ніяк не належить.
Густаво був ідеальною мішенню: білий піджак, котрий з першого ж погляду виглядав як той, що коштує не менше пари тисяч доларів, коштовний золотий, до того ж швейцарський, годинник, взуття за яке, принаймні так здавалося з боку, заплатив своїм життям якийсь крокодил та звичайно ж головну помилку, котру Густаво допустив ні про що не здогадуючись ще в клубі – він носив в своїй кишені готівку та засвітив нею ще в клубі… можливість, яку такі хлопці, що лупцювали його, ніяк не могли упустити.
Важко було зазначити, що саме проносилося перед очима Густаво в ту мить. Скоріше за все перед ним була сама лише пітьма, оскільки від ряду ударів в нього налилося кров'ю праве око, в той час як ліве було заплющене через не менший біль.
Він відчував огидний запах… майже той самий, котрий пронісся перед ним у тих самих спогадах, що пробігли в його думках перед тим самим моментом, як він пробудився зі своєї короткострокової відключки.
Однак тепер, в цьому ароматі було щось нове… був присмак аж ніяк не знайомої йому болі, болі яку він ще ніколи не відчував до цього самого моменту, в котрій мався присмак піску, що лежав під ногами та асфальту, котрий доносився з дороги.
Він лежав і поступово починав втрачати чуття, переставав мислити, переставав бачити навіть ту пітьму, котра миготіла в зіницях, переставав розуміти те де він та хто він, переставав існувати повільно та без жодного поспіху. З поспіхом він встигав отримувати лише нові і нові тумаки від тих покидьків, що стояли над ним та відчували один з найбільш п1янющих смаків з сіх можливих: вони відчували владу над беззахисним, відчували беззаконня, відчували цілковиту необмеженість своїх сил над чужою душею та тілом.
Голова починала відключатися. Здавалося, ніби встигла пролетіти ціла вічність, однак ні… на ділі пройшло не більше тридцяти секунд, але навіть цього короткого проміжку достатньо щоб позбавити будь-яку людину не тільки її здоров'я, а й життя.
Так би він і продовжував лежати на тій холодній землі, на тому триклятому тротуарі, де були самі лише тіні та дворові собаки, що бігали зі сторони в сторону спостерігаючи за ще одним проявом щирої людської сутності. Він міг провести цілу вічність серед цього хаосу і пустоти, якби в одну мить, немов просвітницьку, немов блаженну та янгольськи рятівну… біль не перестав зменшуватися… настільки неочікувано та швидко, що на мить хлопцеві здалося, що його тіло остаточно втратило дар чуття, але ні, він був живий, він відчував… він відчував та різко, із неймовірним здивуванням для самого себе, зрадів тому, що відчуває цей нестерпний біль, ці страшенні муки, але він був радий, неймовірно радий цьому болеві, який дав йому найчарівніше розуміння з усіх можливих в цьому світі – розуміння своєї живості.
Темрява почала поступово відступати від нього та він чітко побачив ярке світло ліхтаря, під яким лежало його змучене та побите тіло. Він не відчував, що звідкись в нього лилась крок, хоча на ділі брова була цілковито розбита і з неї рясно витікала кров, котра стрімко стікала по приємному молодому обличчю, на якому зараз не читалося нічого окрім болю, гематом та всього пережитого сорому за всі власні вчинки, котрі відлетіли від нього в цей самий момент.
Йому здалося, ніби ці удари вибили з нього сором… вибили смуток про всі ті думки, що ніяк не давали йому спокою і ось зараз… зараз, коли він лежав ледь живим на одному з тротуарів Буенос-Айресу під старим ліхтарем до нього нарешті дійшло… дійшло те, про що він мріяв з тих самих пір, як йому було одинадцять років, адже хлопець нарешті зміг пробачити самого себе, пробачити крізь біль та ненависть, пробачити крізь страждання та печаль, пробачити крізь відчай та темряву.
Він прийшов до тями і побачив, як над ним більше не було скритих за пов'язками і різноманітними накидками обличь, вони кудись зникли. Тепер над ним було саме лише небо: чарівне зоряне небо, яке ще говорило тільки про те, що до них знову йде теплота, котра нікуди і не збиралася уходити і ця сама теплота проявилася і на серці молодого Густаво, котрий лежачи в суцільній болі просто на просто почав заливатися щирим сміхом, відчувши вперше за багато-багато років у своїй душі свободу.
Саме життя повернулося до нього. Повернулося, наче втрачене матір'ю дитинча, яке нарешті знайшло свій шлях додому. Відчувалося диво… диво, котре було для нього нічим іншим як спасінням і цим самим спасінням для змученого побоями Густаво став Миколай.
***
Лікарні цього чарівного міста мало чим відрізнялися від більшості тих, в яких довелось побувати Миколаю. Відверто кажучи, він майже не звертав жодної уваги на те, який вигляд вона мала та як в ній відчувалося в глибині душі. В лікарнях всього світу завжди одне і те саме відчуття, де б ти не був та в який час, немає жодного значення, ти все одно будеш відчувати себе тут трохи менш мужнішим, ніж будь де.
Хлопець провів свій час цього вечора більш ніж чарівно, відчув зовсім іншу енергетику, ніж у, якоюсь мірою, звичному нічному житті, котре тут все ж таки відрізнялося своїм характерним колоритом.
Дивно, але тільки сидячи в лікарні він по-справжньому та глибоко замислився над тим, що відправився ніяк інакше, як у подорож до нового світу і зараз знаходився там, де всього лише трохи більше ніж п'ять сторічь тому розташовувалися самі лише пустки і не було жодного натяку на європейців, а проживали самі лише індіанські племена, що навіть знайшло відголос в його сьогоднішньому проводженні часу.
Миколай відчув, ніби впав в якийсь транс… транс, в котрий його занурив певний спів, якому слідував невідомий йому ритуал, котрий наче навіяли на нього шамани та віщуни, ніби бажаючи розчинити розум і душу хлопця, з кожною наступною секундою пов'язуючи його з тим, що вже давно пройшло і з тим, чому ще тільки доведеться статися.
Він не зміг до кінця зрозуміти того, що з ним сьогодні сталося, можливо всьому виною був алкоголь чи дивні наслідки акліматизації, однак він щось відчув цього вечора, щось дуже дивне що насувалося і чому вже не можна було завадити.