Мусила задуматись про все, що відбувається, чому відбувається і навіщо. Та й доки триватиме. Бо якщо буде пасивно спостерігати за всіма подіями, то течія, що підхопила й понесла шалено, якоїсь миті гаратне об скали. От-от гаратне, то чи не прийшов час взяти весла в руки?
Вирішила, що про все поговорить з власником закладу. Як добре, що все-таки знає хоч одну іноземну мову! Бо щось тут не так, щось наплутали інші.
— Що маємо робити? — шепотіла, гойдаючись на кріслі, Оксана й перервала Славині думки.
— Щось будемо. Щойно з'явиться господар, я поговорю з ним. Не для цього ми сюди їхали.
Очі її зустрілись із зеленими очима Ірини і та байдуже стенула плечима. Не для цього, то й не для цього, яке їй діло.
Стемніло. Хтось включив музику, дівчата ожили й почали жвавіше про щось розмовляти, пританцьовуючи й регочучи, як вурдалаки, до котрих життя з темрявою повертається. Приміряли одяг у салоні, хизуючись одна перед одною, позносили мальовидла й арсенал біжутерії, розмальовуючи одна одну та про щось випитуючи порад. Певно, готуються до трудової довгої ночі.
Ірина, котра покинула двох дівчат, знову з'явилася на кухні, уже гарно зачесана, з яскравим макіяжем.
— Підходить наш час на вихід, можете й ви приготуватися, — зауважила ніби ненароком. Дівчата не знайшли, що відповісти й сиділи, як вкопані, на стільцях, кожна думаючи про своє.
Почувся звук ключа у вхідних дверях і на порозі показався вусатий, набундючений... "Сталін"... Ось кого він нагадує! Ніби точна копія з минулого! Від того стало ще гірше.
Оглянув прискіпливо дівчат, розсипаних по кімнаті, і промовив щось, мило посміхаючись. Ті зареготали у відповідь і не зовсім було ясно, щирий то сміх, а чи така собі майстерна гра, в якій брали участь щовечора. Вивчали роль так добре, що залишались тільки гучні оплески тим, хто міг потрапити на цю виставу глядачем. Слава мала себе за глядача цієї не зовсім приємної їй вистави, але й квиток, як виходить, не вона купувала. Не мала найменшого бажання чекати фіналу, тож підвелася зі стільця, до котрого, здається, прикіпіла за невідому кількість часу, та попрямувала до сивочубого чоловіка.
— Хочу поговорити з вами...
— Звісно, я тебе слухаю, — відповів той.
— Справа в тому, що... ми з подругою їхали на роботу в ресторан і не готові до праці у вашому закладі. Нам розказували одне, а тут Ірина говорить зовсім інше. Вибачте, але то якесь непорозуміння, — вперше Слава говорила так багато англійською, намагаючись правильно формолювати речення. Хай хоч тут все зрозуміють правильно, як не змогли цього в Афінах. Там, здається, не зрозуміли і українською...
З виразу обличчя "Сталіна" не зрозуміла нічого, той лише кивнув головою, — "окей, окей, ві віл ток лейтер[‡]..." і вийшов геть.
Повернулася до свого стільця та сідати не хотілося, всередині дійшло до стадії кипіння. Ось-ось почне вириватись розпечена пара назовні. Оксана дивилась на неї вологим, зляканим поглядом.
— Ну що? — спитала.
— Не знаю... Сказав, що скоро про все поговоримо.
— Тут є телефон?
— Спитай Ірину, бо мені на очі ця річ не потрапляла. Хочеш подзвонити тітці?
— А що робити?
— Думаєш, вона не знала куди тебе відправляла? — чомусь додумалась запитати Слава, ніби хтось інший диктував їй слова.
Оксана не відповіла, продовжуючи дивитись в нікуди.
В ній почало наростати обурення, а далі — злість і ворожість до всього, що оточувало і до всіх, хто потрапляв у поле зору. Ці почуття розривали на шматки, терзали шмат за шматом нутро, стискали залізними обручами серце, били кувадлами по голові, аж у вухах гуділо. Та мусила вдавати спокій, хоч і не розуміла, був той спокій вибраний нею, а чи продиктований страхом. Мусить чекати, просто чекати, що буде далі. Надворі ніч, двері замикаються на ключ, за вікном гори й дорога серпантином, до центральної не близько. Ніяк не зорієнтуватися в темряві — куди йти? Куди бігти? В кишенях порожньо. Лише тепер подумала, що Стельос не дав їй і копійки за час перебування в нього! Але й за що би мав давати, за які послуги? Покидьок. Отак вони з тобою! Це ж треба бути такою наївною дурепою! Та й Ольга не ліпша... А Олеся? Тільки й думала, як спихнути її зі своєї голови! Слава, червона, як буряк, крокувала взад-вперед по кухні. Їй хотілося бігти, бігти з шаленою швидкістю, на яку лише здатна, доки не впаде далеко звідси, безсила. Енергія невідомої сили давила зсередини, здається, ще трохи і вибухне.
Впіймала себе на думці, що, попри всю безвихідь і трагічність ситуації, їй не хочеться плакати. Ні сльозиночки. І це дивно, бо зазвичай вона легко сльозиться, жаліючи себе. А тепер нема у ній жалю. Дві інші сили живуть в нутрі і змагаються. Дві сили пульсують разом з кров'ю жилами, — від однієї кидає в полум'я, від іншої вкриває льодом, одна штовхає до дії, інша сковує.
Гнів і страх. Ніколи раніше за своє недовге життя вона не відчувала їх так яскраво. Ніколи раніше ці почуття не володіли нею так сильно. Бо й ніколи раніше не доводилось усвідомлювати, що таке безвихідь, що таке справжній страх і від чого він може бути. Що породжує його... Кажуть, смерть страшна, але ж Славі не загрожує смерть. Все це хоч і прикро, та не смертельно. Чого ж боїться, що відчуває шкірою, всією своєю невидимою оболонкою? Щось слизьке й відразливе... Брехню. Вона відчуває брехню і спонукання до чогось, на що не здатна. Спонукання силою, хоч і не прямою. Відбувається воно через обман. Ниций і підлий. І не має нічого й нікого, щоб допомогло й захистило. І як це так, коли люди свідомо штовхають
тебе у багно?! Нахабно й підступно — у спину. Ти їм одне, а вони тобі інше, і при цьому щиро дивляться в очі! Як це так? Чому?
А чи, може, все це помилка? Її й інших. І даремно вона обурюється та злиться на тих інших. Терпіння! Не все ще вирішено. Вона тут не залишиться нізащо! Тож до чого ця паніка?
Думки знову перервав звук ключа в замку. Зайшов господар, а за ним — високий молодий чоловік. Досить вродливий. Перший щось говорив до дівчат і кивав рукою на вихід. Либонь, прийшов час виходити до нічної, захоплюючої праці.
Знову виринула з глибин приміщення Ірина. Господар поманив її рукою, вони про щось переговорили, й Ірина покликала двох новеньких. Почав розмову "Сталін", звертаючись до Слави:
— Зараз ми вирушаємо до клубу, це мій шофер, — показав на хлопця, — йдіть за ним до машини. З вами поїде й Ірина. — Глянув на неї уважно.
— Присядьте, роздивіться, а там і повідомите мені вашу остаточну думку, хочете залишатись чи ні.
Слава вирішила, що не буде гратися в мовчанку й послух у всьому, тож одразу запитала:
— Моя подруга хотіла би подзвонити в Афіни, у неї там родичка, котра, до речі, й запропонувала нам цю роботу.
— Вона сама вам пропонувала? — перепитав насуплено "Сталін".
— Ні, була ще людина — ваш співвітчизник. То може Оксана подзвонити? — наполягала Слава, відчуваючи його занепокоєння. Далі додала: — З нею переговорите й ви, думаю, що вона достатньо добре володіє грецькою і у такий спосіб виясните всі неясності.
— Добре. Твоя подруга з бару й подзвонить, — кинув роздратовано, як здалося.
Розмову було завершено, Слава переказала весь діалог Оксані й разом з Іриною пішли на вихід. На вулиці, під свіжим, прохолодним подихом вітру, до Слави на мить повернувся її оптимізм, бо ще трохи й Оксана поговорить зі своєю недолугою тітонько, і все стане на свої місця. Ніхто ж не буде їх тримати тут силою... А ця думка звідки? — забилося знову, як перелякана пташина, серце в грудях. Та ні, все буде добре! Оксанина родичка виправить оце непорозуміння. Це ж її помилка, врешті.
На них чекав невеличкий білий мікроавтобус. Ще четверо чорношкірих дівчат вийшли за ними з будинку й рушили слідом. Всі помалу розташувалися в салоні й автобус рушив. Певно, робив дві ходки, бо ще кілька дівчат залишилось у будинку.
Важкі, широкі двері відчинив шофер перед Іриною й дівчатами, ніби роблячи їм честь. Іще б. Славу він споглядав з особливою цікавістю, але не лише цікавість була в тому погляді, було ще щось, чого не розуміла в цей час. І оте "щось" їй було неприємним.
За важкими й об'ємними дверима зустрічала темрява. Величезне приміщення освітлювалось тьмяним приглушеним світлом, що сочилося з десятків кольорових лампочок, вмонтованих у стіни. Не встигли пройти вглиб, як хтось увімкнув величезну дзеркальну кулю, що звисала по центру стелі й повільно оберталася. По всьому просторому приміщенні, по стінах і стелі, по долівці і столиках, по обличчях прибулих забігали блискучі метелики. Довелося напружувати зір, аби щось розгледіти. "Справжня тобі дискотека", — подумала Слава й почала вдивлятися в темно-блискучу гущу. Простора й видовжена зала була повна столів і крісел, по один її бік попід стіною розташувались кабінки, а з іншого, навпроти, виднілася невелика сцена, певно, для живої музики. Чимось все нагадувало радянський ресторан, якби не мерехтливі й набридливі сутінки, а до них — важка місцева музика. Хтось глибоким басом гірко плакав у мікрофон, жаліючись на щось чи когось. Від того жалібно-трагічного скиглення навіювало смуток, а за ним — мовчазну тугу, котра, наростаючи, без зусилля могла перейти у депресію. Такий музичний супровід — те, що потрібно для прийняття рішення покинути цей гіркий, болючий світ, накидаючи собі мотузку на шию. Зліва від входу тягнулася довга барна стійка. За нею снувало двоє молодих людей — хлопець і дівчина. Ірина провела дівчат за столик у глибині зали, сказала, що всі тут збираються, за двома-трьо— ма ближчими, а потім упродовж вечора розходяться по клієнтах. Та все вони зрозуміють помалу, по ходу справи. "І якого біса то нам потрібно розуміти?! Хто збирається тут залишатись, хіба ще не ясно?!" — обурювалась подумки Слава. Тривога, що було трохи відступила, знову великим роєм заклубилася десь у животі: "Коли це скінчиться? Хіба так важко дати телефон Оксані?! Для чого їм потрібен цей
вечір тут?!" Невдовзі увійшла чергова компанія дівчат, а за ними й вусатий власник закладу. Музиці додали гучності і вона, оця розриваюча душу мелодія, почала нав'язливо огортати звідусіль, проникати всередину крізь вуха, ніздрі, рот. Відкриваючи рота не можливо було сказати й слова, бо заглушені слова не мали сили вирватись назовні, а отой хрипкий бас заштовхував їх назад, у горлянку.