У лісі щодня можна було бачити цю нерозлучну трійцю. Вони так здружились, так зблизились, що, здається, не в кожному людському товаристві таке можна зустріти.
Райська пора – весна, однак, збігає так швидко, що не вспієш і зоглядітися, як і літо надворі. Не встигли відсіятися-відсадитися в лісничому обійсті, як уже й полоти-проривати пора, бур'ян лізе мов ворог ненаситний, хоче заглушити-задавити всяку добру рослину. Недаремно кажуть, що погана трава швидко росте. Так уже визначено під цим небом, що хліб наш в поті лиця має доставатися.
Гаша зранку-раненько бігла на город, аби там всьому раду дати. Сапала, поливала, підв'язувала, підживляла, а потім спішила на роботу в лісництво. А ще ж і в хаті поралася: підмести, помити, випрати, зашити, їжу приготувати – де тільки рук брала. Здавалося: стожильна. Що то роботяща людина – ні на хвильку не присяде.
Хіба міг за такою господинею Віталій сидіти без діла?.. Навчився косити. Довго не вдавалася ця проста селянська робота. То встромить косу в землю, витягнути не може, то пеньок зачепить чи кущ, яких коса аж ніяк не хоче брати, а тільки тупиться-щербиться, то добре наточити косу не може. Проте таке тривало лише до недовгої пори. "Хто довго мучиться, той чомусь научиться", "Невмілому руки не болять" – згадувались Віталію колись почуті примовки. З часом почало коситися. Навчився й сушити сіно, згрібати, складати в копиці. Руки стали в мозолях.
Якось, само собою, Гаша з Віталієм поділили роботу на чоловічу й жіночу. Чоловіча була та, що важча, або потребувала майстерності. От, приміром, погреб викласти-спорудити, бо де ж їжу тримати, це тобі не в місті, де електрика і холодильник. Тут потрібно дідівським способом перебиватися, а то пропадуть і так скудні припаси. Прийшлось Віталію копати для цього яму, обкладати її зверху колодами, шпарини між ними забивати мохом. Згодом землею покрити, травою-дереном, щоб все купи трималося, щоб дощ не розмив. Двері до льоху зробив з товстих дошок, на дерев'яному засові, аби ніякий звір не міг залізти. Щоб миші не попсували припасів, змайстрував скрині, які було гризунам не під силу.
Пішли літні гриби, ягоди. В лісі стало чути зрідка людські голоси, перегукування, дехто приходив до хати ліснички перепочити, води напитися. Віталій, як міг ховався від зайшлих людей. Виставляв відро з водою коло лавчини, вішав на кілку алюмінієву кружку, щоб мали з чого пити, а сам подавався в глиб лісу. Теж гриби-ягоди збирав.
Врешті надумав поставити в глухому місці курінь, аби було де пересидіти подалі від очей цікавих. Як тільки Гавчик подасть знак, що хтось наближається до лісничого двору, так Віталій прямує до куреня. Люди підуть, Гаша йде кликати Віталія до хати.
Тут, у прохолодному куреню, із запахом прив'ялого листя вільшини, що слугувала основою куреня, на пахучій підстилці з свіжоскошеного сіна Гаша одного разу залишилася. Не змовляючись потягнулись одне до одного і впали в обійми, неначе достигле колосся під ноги косарям. Воно вже давно до того йшло: в поглядах, рухах, доторках, в якихось теплих коротких словах, які несли в собі прихильність, симпатію, взаєморозуміння. Між ними нічого не стояло, ніщо не завадило близькості, адже відчували, що підходять одне одному, бажають бути разом. Коли відокремлювалися – вчували порожність, незаповненість, навіть невелику тяжкість-смуток на душі. Сходились – і раділи, без причини сміялися, настрій відразу мінявся на краще.
Гашине тіло було таке чисте, таке ніжне, немов у дитини. Віталій не міг відірватися од нього руками, губами, йому хотілося гладити-голубити Гашу й не зупинятися, він чманів від її тіла, від її подиху, від її м'яких приємних рук. Гаша теж почувала себе на сьомому небі. Їй теж було хороше з Віталієм. Пара надовго зомлівала в тісних обіймах, в невимовному задоволенні, і неначе покидала цей світ.
Десь далеко було чути голос Гавчика, який ганявся по лісу за якоюсь дичиною, а може вловив своїм собачим розумом-нюхом, що потрібно віддалитися в цей час од куреня, не мішати хазяйському щастю.
З цього часу Гаша з Віталієм любили всамітнюватися в курені. Тут вони сповна пізнали одне одного, кожен куточок тіла, манеру всміхатися, шепотіти, говорити, закривати очі від задоволення, засинати в обіймах, відчувати себе щасливими. Тут вони зрозуміли, що поріднилися, стали одним єством.
В лісництві постійно йшли роботи. На болотистих місцях бригада копала торф. Люди цілий день борсалися в болотистій твані й воді, вирізаючи рівні шматки-цеглини торфу й складаючи його для просушування. В сосняку здимщики заготовляли сосновий сік-живицю. Гострими ножами-хаками на довгих патичках робили борозни-рівчаки на дереві, по яких стікала-капала живиця – цінна сировина для промисловості. В молодому сосновому лісі заготовляли лапку – ламали знизу хвойне гілля, що потім подрібнювалось і додавалось до комбікорму, яким годували тварин. На спеціальних ділянках (питомниках) вирощували саджанці нового лісу, заготовляли для шахт стійки-підпорки, збирали гриби, ягоди, лікарські трави, косили сіно, вели протипожежні й багато інших робіт. Ліс жив і працював для людей.
Якось Віталію захотілось сказати Гаші теплих слів, проявити свою симпатію до неї:
– Ти така, Гашо, така… сам не знаю, як сказати. Дивлюсь на тебе й надивитися не можу.
– А недавно ви казали, шо негарна. Я чула, як ви з Іваном про мене.
– То коли було, помінялося все, не розгледів я, вибач. Тепер, правда, надивитися не можу, чесне слово.
– А те, шо я баба сільська, для вас малограмотна, неосвічена, вас це не зачіпає?.. Ви начитаний, все і про всіх знаєте, мабуть?.. Хіба вам може бути зі мною цікаво?.. Ну… якби не в лісі… десь у іншому місці?
– Все знаю кажеш… Гм… може раніше й міг би так думати, а тепер… Та ти за мене в сто раз більше знаєш, я тільки кодексів своїх навчився-начитався, а ти життя самостійне та справжнє вивчила. Пересвідчився: ти й коло землі, коло худоби, на городі, в хаті, на кухні, в лісі… Та я, здається, ніколи цього всього не засвою. Ніколи не думав, що все таке різноманітне, до всього потрібні свої навички мати, свій досвід. Я ніби теж із села, але ше малим його покинув, не встиг вжитися-засвоїти, більше був помічником біля батьків. А тут все треба самому й не схибити. Ні, шо не скажи, а мені в цьому теперішньому до тебе далеко. І знай: цікаво мені з тобою. І затишно.
Літо шаленіло-паленіло. Червоним вабили до себе ягоди малини, суниці, порічок, чорниці виглядали з-під кожного куща. Птаство безперервно щебетало-тьохкало, славило світ і день, що народився із вранішнім сонцем. Дерева стояли в густій кроні й робили під собою холодок для відпочинку тому, хто притомився. Грім, блискавки нагадували про неосяжну силу небесну, а раптові зливи вмивали-втихомирювали розбурхану громовицями живодайну природу. Люди працьовитим потом змочували землю й раділи врожаю.
Гаша з Віталієм косили жито. Такої радісної спільної праці у них ще ніколи не було. Коса дзвеніла-різала сухі жовті стебла, жайворонок тримався-вився на їхніми головами, піднімався високо вгору й каменем падав донизу, захлинався від співу, немовби освячував їхній споконвічний селянський труд і їхні почуття. Гаша в'язала скошене жито в снопи, а потім разом з Віталієм складала їх у копи. Кожного разу, коли їхні руки зустрічались, до них приєднувалися усміхнені очі, тяглися-напіввідкривалися в миловидності губи. Віталій раз по раз обіймав Гашу й втискався у її м'яке солодке тіло, а жінка подавалася до нього, мов лоза до води.
Значним випробуванням, чи то скоріше спокусою, для Віталія було: різати разом з Гашею дрова. Заготовлені у лісі сухі стовбури дерев привозили у двір, скидали біля хліва. Далі потрібно було їх розпиляти на короткі колоди, порубати й скласти на зиму під накриттям. Аби зручно було пиляти, Віталій змайстрував з жердок "козлика", на якому трималася колода для пиляння. Гаша ставала з одної сторони цього пристосування, а Віталій з іншої, та й тягнули по черзі до себе пилку-дворучку. Гаша схилялася трохи над колодою, її груди коливалися-відкривалися для Віталія, і не давали спокійно тягнути пилку. Він раптово займався наче солома, сходив з ума від такого заняття, ніяк не міг зосередитися на роботі. Перерву робили кожного разу, коли приступали до різання дров. Згодом мило всміхалися, занурювалися-перекидалися поглядами й не могли вимовити слова.
Віталій згадав, як сприйняв Гашу при першій зустрічі, як потім ліз до неї п'яним. Надумав розпитати її про це, розговорити, почути, що вона думала тоді. Хоча Гаша не часто йшла на довгі розмови, більше мовчала. Проте інколи таке в неї пробивалося, просто потрібно було зловити вдалий момент. Якраз такий і наступив після пиляння дров.
– Чуєш, Гаш, а чого ти мене не вигнала з першого дня, коли я напився та почав приставати?.. Ти ж тут хазяйка на законних правах, а я ніхто, приблуда… Чого не вигнала?
– Законно, не законно… на правах, не на правах – це все у вас там, мабуть, у судах, у міліції, а ми люди прості. Побачила, шо ви потребуєте допомоги, хіба можна вигнати, де це таке бачено, шоб людину в біді проганяти, не по-людські було б… Та й чесно скажу: ви мені з першого погляду трохи приглянулись. Бачу: людина культурна, з виду непоказана, нехай, думаю, залишається… Все таки жива душа поруч, не самій у лісі прийдеться літувати-зимувати. А шо п'яний тоді… так то ж п'яний, шо з п'яного взяти… Я вдова… в селі й не таких зустрічала, звикла відбиватися.
– Слухай, я вже давно на "ти" перейшов, може хватить тобі у мій бік викати?
– Ні-ні… не требуйте з мене цього, мені важко так скоро, так зручніше, часу потрібно більше, хіба згодом.
– Ти добра, Гашо, і господарюєш вміло, я за тобою, наче за пазухою, – Віталій при цих словах мимоволі кинув пожадливий погляд на Гашині груди.
– Не соромте мене, – Гаша почервоніла-зашарілася, – бо не знатиму куди дітися, не звикла я до таких слів.
– Не буду-не буду, але шоб ти знала: так мені з тобою добре, шо кращого не придумати.
– І мені.
Коли зібрали врожай, навкруги зажовтіло, дні стали коротшими, зранку по траві босим не пройдешся – ноги мерзнуть від холоду. Співочі птахи відлетіли у теплі краї й між деревами запанувала тиша.
У Чорнобильському лісі вовкам жити привільно.