Дизайнерка-манікюрниця приходила на обід і бачила зведений лише за пів дня каркас перегородки, коли ж роботу закінчувала, то перегородка була вже заповнена мінватою й обшита OSB та гіпсокартоном, а в кінці наступного дня і шпатлювання в туалеті було зроблене, і плитка на підлозі лежала, – несподівано для себе я зловив від роботи справжній кайф і мене понесло, – відтак через дві доби теплий туалет було відкрито в найурочистіший спосіб, з перерізанням стрічки та розпиттям шампанського. Й хоча дверима ще й досі служить підвішена на цвяшках ковдра, все одно того вечора об мене терлися, лащились, муркотіли на вухо всяку звабу і взагалі чинили все те, за що, власне, колись давно й отримали коротке ім'я "киця" навзамін довжелезного лисячого ймення "Аліса".
Тепер ось кладу плитку на підлозі власне ванної кімнати. Якщо основа під плитку рівна, то заняття це доволі рутинне, а оскільки я, істинний дилетант, ще й розкреслив стяжку підлоги сіткою в розмір плитки, воно взагалі стало простим і дійсно схожим на "Лего" – сидиш собі на низенькому дідовому стільчику, наносиш на плитку зубчатим шпателем клей і акуратно вкладаєш її, не забуваючи ставити в кутах білі пластикові хрестики та слідкуючи, щоб її сторони відповідали попередньо накресленій сітці – наскільки точно зумів її накреслити, настільки й акуратно виглядатиме покладена тобою підлога.
Кладу, а думки мої вільно ширяють десь у вишині й від того в душі розлите умиротворення: почуваюсь, ніби той французький поет, котрий умів усамітнюватись в уявній вежі зі слонової кістки, ігноруючи навколишню реальність заради мрій та мистецтва. Два тижні назад Аліса скаржилась, що їй драйву не вистачає. Я її розумію: днями сидить вдома, можна сказати, на хуторі, якщо не на острові, й коли закінчує роботу, то вже ось-ось темніти почне; у місті тебе принаймні чекає дорога додому, на якій ти бачиш людей, вітрини, щось нове, а тут весь твій шлях лежить між хатою і літньою кухнею – і двадцяти метрів немає. Навіть у вихідні нікуди піти, крім того нещасного базару й кількох магазинів, де асортимент може бути цікавим лише умовно, решта кілька десятків є банальними продуктовими точками. Звичне для неї коло спілкування тут відсутнє, а набиватися в співрозмовники до Чепурноусів чи хоча би й заклопотаної малими дітьми сусідки Віри Аліса нізащо не стане, бо надто горда. Їздити по розваги до столиці за бозна скільки кілометрів, коли за мету поставлено якнайшвидше зробити ремонт, непродуктивно і витратно, та й кому ми там потрібні під час війни?
Я й сам, коли чесно, відчуваю нудьгу за спілкуванням на звичному колись для себе рівні. З одного боку, нам з Алісою в благополучні наші роки вдвох ніколи не було нудно. І тим більше не нудно тепер – ремонтні плани поки що не набридають, добре, що далі сусідньої кімнати й ходити не треба. Часом залипаємо в гаджетах: я з навушниками в Ютьюбі, Аліса в моєму подарунку – електронній книзі. Та ремонт колись закінчиться, ґаджети набриднуть – що тоді чекає на нас у глушині цього провінційного, без перебільшення, хутора?
– Що тут у тебе? – чую позаду голос Аліси. – Час уже обідати.
– Працюю.
– Я гадала, ти вже закінчуєш. Ходімо до мене: там тепло і обід уже розігрітий.
Ні, ну ви чули – "закінчуєш"! Ти ба, яка швидка.
– Хочеш увечері потренуватися? Залишу спеціально для тебе десяток плиток.
– Не хочу. Ходімо, я тут змерзла, Хлібе. Мабуть, пора нам опалення вмикати.
Вмикати опалення – це означає починати топити грубку ще й у хаті. Я й так уже цілий тиждень забезпечую робоче місце манікюрниці теплом дідового водонагрівача. З одного боку це вигідно, бо паралельно задовольняє й наші добові потреби в гарячій воді, але почати цей процес у хаті означатиме, що я автоматично стану кочегаром на повну ставку: цілий день тільки те й робитиму, що контролюватиму процеси горіння.
– Тільки за умови, що ти увечері підкидатимеш дрова, – я категоричним тоном виставляю ультиматум, але тут же й пом'якшую його: – Бо коли ж мені ремонтом займатися? Сама подумай, кицю.
– Ну добре, – вдавано важко зітхає киця, – я згодна повчитися класти плитку.
Пропав день! Не закінчу я сьогодні підлогу... Тепер ще й по гумові рукавички доведеться йти. І однією парою тут не обійдешся, добре, коли двох на вечір вистачить: знаємо ми цих три-де візуалізаторок, проходили вже.
Я давно помітив, що по обіді плин часу прискорюється. Година пішла на придбання в господарському магазині трьох пар рукавичок, ще година минула, доки приніс до хати дров, розібрався з грубкою та врешті підпалив у ній. Дим за стільки років по смерті власника забув звичну дорогу на волю і вперто не хотів іти у комин, замість цього затягнув своїми синіми пасмами передпокій, та врешті решт проштовхавсь таки в трубу й лише тоді в топці грубки загуло, затріщало і яскраві відблиски закутого в кам'яну неволю Прометеєвого дарунку освітили закуток біля двостулчастих дверей, що ведуть до зали. Добре, що восени двадцять другого року мав нагоду в селі під звільненим Ізюмом повчитися в сільських хлопців як слід вправлятися з грубками – ніколи після того не думав, що це вміння хоч колись мені згодиться.
Доки намішав чергову порцію клею для плитки, доки прилаштувався – вже й пів на п'яту вечора; поклав перші п'ять плиток – час дрова підкидати, поклав іще десяток – потрібно плитку підрізати, повправлявся з плиткорізом – знов до грубки треба, поклав кілька плиток – закінчився клей, щойно зібрався намішати нового – цок-цок-цок, двері рип і голос Аліси за моєю спиною:
– О, як тут тепло та затишно! Ходімо вечеряти.
Ну от, я так і знав – роботи лишилось на дві-три години, але якщо перенести її на завтра, то день коту під хвіст.
– Нам край потрібно закінчити сьогодні цю роботу, – відказую на запрошення, – сподіваюся, ти не передумала щодо своєї практики.
– Ой, я так чогось лінуюся... Давай завтра вже.
Хтось може б і сумнівався, що почує таке, та тільки не я. До того ж оце Алісине "давай завтра вже" означає, що під хвіст коту піде не один, а цілих два дні. Втім, обуритись, що от, мовляв, ти ж іще кілька годин перед цим хотіла повчитися класти плитку, теж не в моїх правилах, бо якось язик не повертається змушувати людину після чесно відпрацьованого робочого дня пізнавати тонкощі чужого ремесла. Дипломатія річ вельми тонка, як казав колись Олег Ляшко, це часом тонше, ніж комар пісяє, а мені не лише вкрай потрібно закінчити сьогодні підлогу, а й хочеться долучити до цього процесу й три-де візуалізаторку, бо, теорія врешті решт пізнається через практику, яка єдина є критерієм істини. Тому, сповнений підступних планів, я підкидаю до грубки дровцят і ми йдемо вечеряти.
– Ти знаєш, – кажу я за столом абсолютно нейтральним тоном, – сьогодні вперше відчув себе під час роботи отим поетом де Віньї, що вмів будувати в своїй уяві вежу зі слонової кістки й усамітнюватись там задля творчості. Я прямо-таки медитував, доки клав плитку.
– Це не де Віньї писав, це критик Сент-Бев так характеризував його творчий принцип, коли поет, буцімто, має бути байдужим до політики, а поезія – чистою, позбавленою зовнішніх впливів. Загалом же вежа зі слонової кістки є біблійним виразом – здається, в Соломонових притчах згадується.
Ліпше би я не заводив цю тему про вежу: вмила мене дружинонька – як завжди. От у чому в нас із нею дисгармонія, так це в питаннях літератури. Бо мене у виші переконали, що уваги історика варті лише документальна проза та першоджерела, белетристика ж і поезія до історії не мають жодного стосунку, вони тільки викривлюють історичну реальність, заводять дослідника на манівці. Для Аліси навпаки, документалістика це щось вкрай нудне, бо там немає людських емоцій, а оскільки за Протагором саме людина є мірилом всіх речей, то й ціну мають винятково мистецькі твори. З її зневаги до беземоційності академічної історії й моєї, нібито, душноти, почався колись наш розкол. Невже це знову повториться? Таки доведеться спробувати на смак художню літературу.
– Я хотів сказати, що робота мене так захопила – мимохіть забув про все на світі! І це як медитація: коли зосереджуєшся на тому, чим займаєшся, працюєш повільно, воно заспокоює, забуваєш про все те божевілля, що в світі коїться.
– На жаль, мені ця розкіш недоступна: клієнтки чомусь вважають, що у вартість манікюру обов'язково мають входити світські розмови з ними, а точніше, бабські плітки, хоча наживо я не знайома з жодним їх персонажем.
– А ще я розмірковував чим зайнятись, коли закінчу нарешті ремонт. Відчуваю, що і я починаю закисати: півроку, по суті, з двору не вилазив. Та й золото наше закінчується, на кухню вже не вистачить – треба якось гроші заробляти. Хочеться спробувати чогось свіжого, незатяганого, драйвового, – не полишивши ще надії на сімейну дипломатію, я пробую зайти з іншого боку.
– На перепілок натякаєш? – невинно опустивши очі, запитує Аліса, та оскільки ми надто добре знаємо одне одного, то й синхронно вибухаємо сміхом.
– Хотілось би щось таке з людьми замутити, – пересміявшись, кажу я, – щоб серед них бути. І непогано, якби на пару з тобою. Яка твоя думка?
– Сімейний бізнес?
– Щось схоже на те.
– Маєш конкретні ідеї?
У мене жодної ідеї немає, але ж моя справжня мета – зловити Алісу на одвічну жіночу цікавість.
– Ну-у... Лише зародки. Ходімо в хату, мені треба грубу топити й таки докласти сьогодні плитку, інакше втрачаємо день. Доки я працюватиму, проведемо мозковий штурм.
– А я?! Ти ж обіцяв, що навчиш мене плитку класти!
Вдалося. І чому я не спробував піти на міжнародні відносини? Такий дипломат гине.
Повечеряли, показав Алісі весь процес, пояснив нюанси, посвятив у тонкощі. Вона кладе, я ріжу за потреби плитку, підкидаю в грубку дрова, делікатно контролюю процес в зачаєному очікуванні – чи подере рукавички та на якій плитці від початку роботи.
– Ти знаєш, Хлібе, мені подобається класти плитку: цікава робота. На стінах разом працюватимемо, гаразд? Ой! Я, здається, рукавичку шпателем продрала... Що тепер робити?
"На четвертій" – потайки зітхаю я і незворушно відповідаю:
– Є запасна. Тримай.
– А якщо я й цю подеру, що тоді?
– У мене за дверима лозинка лежить, буде садо-мазо.
– Вже.
– Що вже?
– Вже подрала, – Аліса дивиться на мене невинним поглядом трирічної дитини, яка досліджує межі батьківського терпіння.
"Ну не зараза?! Зумисно ж зробила" – я насилу стримую себе, щоб не розсміятися.
– Ось, візьми.