Я міг би пережиті відчуття описувати на сотнях сторінок, але боюся впускати в себе диявола спогадів. Піду ліпше вип'ю свої пігулки – мабуть, це все через те, що я пропустив прийом ліків...
01.10.
Філософія кінцугі.
Кладу плитку на підлозі ванної кімнати, паралельно медитуючи у власний оригінальний спосіб, коли думкам дозволено гуляти як і де заманеться. Звісно, Махаріші Махеш Йогі, можливо, і вжахнувся би такої недолугої практики трансцедентальної медитації, та, як відомо. Схід то є Схід, а Захід є Захід, і світ ми бачимо по-різному. Отож, я кладу собі плитку, а думки мої вільно й безборонно ширяють в піднебессі й від того в душі розлите умиротворення, і я почуваюся не як Махаріші, а як той французький поет де Віньї, що вмів усамітнюватись в уявній вежі зі слонової кістки, ігноруючи навколишню реальність заради мрій та мистецтва.
Тож нині я ніби той де Віньї, знайшовши умиротворення в поєднанні роботи зі всілякими думками, що народжуються від старих рефлексій, аби створювати нові, похідні від уже помислених і дарма, що все це не завжди несе в собі позитив, але тисяча триста з чимось днів війни навчили філософського ставлення до таких подразників, відтак все це поєднання поганого з хорошим видається мені своєрідною медитацією, можливо, нічим не гіршою, ніж від Махаріші, але однозначно доступнішою для європейського сприйняття. Що насправді дивовижно: коли робота приносить тобі задоволення, тоді й думки твої світлі та непохитно умиротворені, а умиротворення сприяє якості твоєї праці, від чого задоволення зростає ще більше і все ніби рухається по колу, хоча насправді – по висхідній спіралі.
Сьогодні зранку Аліса привітала мене з Днем захисника, ще й тепле флісове худі подарувала. По правді кажучи, я цю одежину не надто люблю, точніше – коли хтось вдягає собі на голову його каптур: жінки тоді здаються мені смішними, а чоловіки нікчемними, особливо бородаті. Але флісова тканина дуже приємна до тіла й доволі тепла, тож дарунок я милостиво прийняв, запевнивши, що завжди захищатиму дарувальницю від всіх загроз світу, крім неї самої, бо там я безсилий.
Сьогодні почув страшне, неуявиме для себе число наших мобілізованих, які самовільно залишили свою частину – третина від загальної кількості, двісті п'ятдесят тисяч чи близько того. Якби навіть число це було втричі меншим, я й тоді отримав би шок, тому факт сам по собі пригнічує. Ти ніби й розумієш, що це лише голе число, витвір сухої статистики, тупа канцелярщина, за якою не проглядається реальність людської емпатії, окремих випадків, справжніх причин та чим усе це завершилося: хтось сидить удома після кількох контузій або з купою уламків у тілі, бо вже не має ні фізичних сил, ні психічної спроможності воювати, хтось тупо не повернувся з відпустки, бо на додачу до всього вдома лежить нікому іншому не потрібна його паралізована мати, третій не міг перевестися до іншої частини, бо задрав ні на що не спроможний орденоносний командир, який розуміє, що коли дасть згоду на переведення до іншого підрозділу одного, то за ним тут же підуть решта й він залишиться сам-один і тому нічого іншого не залишалось, як спершу втекти, потрапивши таким чином в число СЗЧ, а потім уже перевестися; статистика ж річ суха, беземоційна, наче кісточки рахівниці. Звісно, вистачає й відвертих дезертирів, що втікають ще з навчальних полігонів – як наслідок навіть не стільки бусифікації, скільки багаторічної відсутності будь-якої державної політики навіть не патріотичного виховання, а елементарного формування оборонного резерву. Та що б там насправді не було, новина ця сумна до гнітючості.
Але попри все маю якесь непояснюване відчуття, що народилося в мені зовсім недавно: кацапи видихаються. Не те, що я, але й вони цього ще не пояснять, навіть не розуміють, проте їхній надлом уже відчувається мною на рівні інтуїції. Власне, мені, як історику, в це вірилося ще навесні двадцять другого, потім, восени того ж року, стало упевненістю, тепер же й поготів зміцніло. Є така річ, як поступ історії, котрий спинити неможливо, і саме вектор цього поступу свідчить, що роки імперії, яка так вдало маскувалася то під брендом СРСР, то під іменем Російська Федерація, вже полічені в часі, а тому, попри все, те відчуття можливого страшного, яке й погнало мене навесні з розслабленої Іспанії до наїжаченої України та змушувало весь час, до кінця літа, насторожено вслухатися в останні новини, у вересні почало повільно відступати.
Тому поки що єдиною зримою і невідворотною загрозою є осінні, а далі й зимові холоди. Літо трималось, трималось собі аж до рівнодення, а потім в один день усе змінилося, похолоднішало одразу ж градусів на десять і вже більше тижня навіть вдень тепліше п'ятнадцяти градусів не буває, ночами ж і заморозки не дивина. В Харкові зміни в погоді й природі так зримо, так чітко, як тепер, чомусь не відчувалися, хоча, можливо, в цій переміні відчуттів найбільшу роль зіграла війна: коли тобі більше року доводилося жити майже первісним життям, то хочеш не хочеш, а мусиш ставати ближчим до природи, ясніше й гостріше її відчувати. Тож не помітити, що світ навколо нас стає золотавим, жовтіє просто на очах, неможливо, а разом із цим саме собою загострюється тваринне якесь передчуття близьких уже холодів і того дискомфорту, котрий вони з собою несуть.
Тож коли минулої суботи Михайло Гергель запитав у мене при зустрічі на містку, що я собі думаю стосовно дров і, відтак, чи не збираюся купувати їх на зиму, я ніби в ступор потрапив. Таке просте та, безперечно, очевидне для клевенців запитання застало мене зненацька, проте блекаут свою справу вже зробив і розуміння, що дрова це тобі не зарядна станція, по інтернету не випишеш, прийшло саме собою і відразу ж. Під навісом лишились дрова ще від покійного діда Сергія, що мене, власне, раніше й заспокоювало, коли я бачив біля котрогось із сусідських дворів купу привезених дров, але тільки Михайлове запитання зродило в мені природну думку: "А скільки їх взагалі потрібно?"
– На дідову хату машини вистачить, – запевнив Михайло, – тільки в нас тут так заведено, що в доброго хазяїна восени дров має бути щонайменше на дві зими.
– Це ж чому ще?
– Бо, по-перше, свіжі дрова за рік добре висохнуть, а, по-друге, запас кишеню не тягне. То як, везти вам чи ні?
Довго розмірковувати я не міг: знову назвуть, хай і подумки, шелегейдиком, або ще гірше, невструйлом.
– Скільки коштуватимуть? – я поцікавився з максимально діловитим виглядом.
– Тобі які краще: пиляні, чи вже й порубані?
Мені вистачило кмітливості зрозуміти, що порубані будуть коштувати більше, зате й роботи з ними куди менше, а для мене зараз час це дійсно гроші.
– Порубані, звісно.
– Тобі, як сусіду, три УАЗи акації привезу за одинадцять тисяч. Дрова гарні, жару дають багато. Береш?
– Вези, – сказав я, подумки прощаючись із потаємною мрією придбати для санвузла пару справжніх дерев'яних дверей.
І ось тепер із дня на день очікую обіцяного Михайлом палива. Літнім душем не користуємося вже другий тиждень, виручає нас лише літня кухня з дідовою системою гарячої води для миття, бо ванна кімната готова лише наполовину. Та чим я з повним правом пишаюся – це теплим туалетом у хаті, який ще три дні назад з гордістю здав Алісі в експлуатацію, сповна відчувши смак будівництва власними руками. Коли тільки почалася наша епопея з ремонтом, для мене все здавалося значно простішим: тиждень на каналізацію, ще тиждень на водогін, два тижні на стіни та стелі; ну, нехай за порадою гуру Михайла помножимо цей час на два – два місяці й усе гарантовано готове. Але два місяці спливли ще на початку вересня, нині перше жовтня, проте назвати остаточний термін закінчення замисленої нами реконструкції я вже й не беруся. І хоча тепер я лише обережно сподіваюся, що ця епопея принаймні не переповзе в наступний рік, проте й до цього ставлюся вже суто по-філософськи: коли ти облаштовуєш власний простір у сподіванні, що він служитиме тобі, можливо, й до кінця життя, а цей кінець на горизонті ще не проглядається, то яке значення може мати умовна проміжна дата, нехай це й початок нового року? По суті, вона є всього-навсього звичайним днем у майже нескінченному ряду інших. Як на мене, то куди важливіше робити з внутрішнім задоволенням і врешті зробити так, щоб і через двадцять років твоя теперішня робота не викликала в тебе ж самого ні роздратування, ні навіть поблажливої посмішки.
Спочатку мені здавалося, що нема нічого простішого, ніж облаштувати ванну кімнату в колишній коморі – ну, це ніби гра в такий собі конструктор "Лего": раз – і плитами OSB вирівняв стіни, два – і зверху на них прикрутив гіпсокартон, три – змонтував електричну теплу підлогу, чотири – поклав керамічну плитку, п'ять – під'єднав сантехніку. Максимум тиждень роботи і все! Тільки як воно так виходить, що наші сподівання весь час, мов ті хвилі, розбиваються об непорушні скелі реальності?
Коли я буду старим, як дід Пантьошка, і в мене хтось спитає поради, яким чином слід робити ремонт, аби все виходило, як слід, я, щоб надати ваги словам, трохи покрекчу, розправляючи хвору спину, й надтріснутим голосом виголошу істину:
– Полюби, синку, те, що робиш. Красиві діти народжуються тільки в коханні.
– А Ви, діду Хлібе, теж знали колись толк в коханні?
– Пхе! – зі зневагою до запитання пхикну я. – Да вам тепер і не снилося кохатись так, як ми колись кохалися! Аж зорі пітніли! Бувало, з бабою Алісою...
" – Якою-якою бабою?! – одразу ж почую я голос дружини, – негіднику, це ти мене бабою назвав? Мене?!" – Ой, вибач, кицю, це я так лише, подумки. Ніколи й нізащо не назву тебе "бабою", навіть, якщо проситимеш. " – Ну, дивись мені!"
Одним словом, полюбіть оце бісове будівництво і тільки тоді буде вам щастя. Полюбіть його, як я, педагог-історик за освітою, полюбив.
Чужі майстри привезли й оперативно встановили у ванній кімнаті металопластикове вікно, а решта всього зроблена ось цими руками. Десятисантиметровий шар піноборду під стяжку, нагрівальні електричні мати і цементна стяжка поверх них – спершу мені гріла душу думка про кількість електроенергії, яку я збережу завдяки такому шару утеплювача, потім тішила серце рівнесенька поверхня зробленої по акуратно виставлених маяках стяжки – на такій рівноті плитка має лягти бездоганно навіть у мене, я це зрозумів ще в часи нашого з Алісою харківського ремонту, коли вперше в житті самотужки ліпив плитку на кухонну стіну панельного будинку.
Далі, підігрітий все тією ж думкою про майбутнє тепло, додатково утеплив ще й три стіни та стелю нашого санвузла, потім, в сподіванні, що це буде зараховано мені в карму, звів перегородку, виокремивши таким чином омріяний Алісою туалет.