Он вона, на журнальному столику. Обережно відкрий і насолодися прекрасним видовищем.
Дещо провагавшись, Роман вивільнив руку і підвівся. Достатньо було йому відкрити защіпки сумки, щоб він усе зрозумів: там на нього чекав. ноутбук!
— Американського виробництва. Найновітнішої моделі, — пояснила баронеса. — 3 усіма мислимим "наворотами". Гадаю, тобі вистачить уміння, щоб опанувати його в одній-єдиній функції — друкарської машинки, і завершити свій божественний сценарій. 3 твоїм героєм, дезертиром Авгурою я вже мала нагоду зустрітися. Він вийшов із Зони та й тепер лікується у нашій клініці. Тож матимеш достатньо цілком правдивого матеріалу для сценарних розробок.
— Сьогодні ж візьмуся за завершення "Помсти приречених".
— Якомога швидше завершуй його і берися за цикл картин з історії та сьогодення України. Працюй напружено, у властивому тобі стилі. Але тільки в перервах між любовними втіхами. Умови для роботи і втіх тобі забезпечать.
— Саме так, у перервах. Доки ми разом, баронесо, ми непереможні.
— Ото ж бо! А ти мало не зіпсував свято першої репліки твого нового сценарію, жаханнями з приводу помсти якихось там недоумкуватих міліціянтів. Маєш хоч якісь навички роботи на компютері, чи, може, починатимемо з абетки? Адже досі ти працював на своїй старій італійській портативці.
— Деякі вже маю, з комп'ютером, загалом, ознайомлений.
— Тоді... — у вічність, метре! До речі, мене цілими днями не буде вдома, а митцям потрібне натхнення. Раджу бути уважнішим до нашої камердинерші Аліни. Єдиної жінки, на яку ревнощі мої не розповсюджуватимуться.
— Яка неоцінима жертовність!
— А таки жертовність, щоб ти знав.
Повернувшись до флігеля, він застав там Аліну, яка готувала для нього ліжко.
— Навіть не уявляєте собі, як я чекала на вас і як хвилювалася.
— Щось я не помітив радості на обличчі. Ще й оця траурна косинка.
— Бо й справді траурна, адже я тепер удова. Хіба баронеса не повідомила вам про це.
— Навпаки, порадила бути уважнішою до тебе, і навіть попередила, що не ревнуватиме.
— Ще раніше про те ж саме господиня попередила й мене, — зізналася Аліна. — Але тільки вчора поховали мого Гриня. Його знайшли утопленим у поближньому ставку, в якому він час від часу полюбляв рибалити. Зазвичай, у "зюзю" п'яним.
— Тоді зрозуміло...
— Та ні, впевнена, що піти зі світу йому допоміг наш Артур, водій господині.
— З'явилися якісь докази?
— Віднайшлися б. Але навіть не намагаюся натякати на них. Існують чоловіки, при яких ми, жінки, за все своє заміжнє життя буваємо щасливими тільки впродовж двох ранків: того ранку, коли прокидаємося дружинами, і того, коли нарешті прокидаємося вдовами.
— Страшне зізнання.
— Правдиве. А найстрашнішими зізнаннями зажди бувають ті, що виявляються найправдивішими. За останні півроку ми з ним жодного разу так і не побували в ліжку. Навіть важко з'ясувати, хто ким більше гребував у питаннях секса. Але його завжди тягло не до жінок, а до мужчин. А саме як мужчину я і зненавиділа його. Тому на траур мій можеш не зважати, він виявиться так само недовгим, як і нещирим. — Наблизившись, вона повела долонею по низу його живота, а потім, рвучко розвернувшись, потерлася о нього стегнами. — І запам'ятай, що як жінка я цілковито здорова й охайна. Баронеса особисто проконтролювала моє обстеження й очищення.
Відчувши збудження, Ігуда вчепився руками в її боки, далі груди, але в той момент, коли вже наліг на неї і готовий був піддатися своїй хіті, Аліна розсудливо остудила його:
— Сьогодні ти ще можеш знадобитися баронесі — сильним і сповненим жадання. Чи ж варто розчаровувати її з перших днів знайомства. Розчарувати жінку легко, але причарувати її після цього майже неможливо.
"Любов — ось те останнє, що залишається у нас святого, а отже й людського, — перше, що "ноутбукно" занотовував Ігуда того вечора, поки Євгенія, разом із кухаркою Мартою, готувала "королівську вечерю". — Варто зректися своєї любові, як негайно руйнується увесь той світ, задля якого ми створені і завдяки якому існуємо. Вся наша любов, усі наші пристрасті і захоплення, всі наші чуттєві страждання — лише до того часу прекрасні і зворушливі, доки ми свято й непорушно віримо в нами ж таки, нашими любовними мареннями сотворені, ілюзії".
18
Євгенія зупинила свою "тойоту" в тихому провулку неподалік схилу Дніпра, вийшла з неї слідом за Авгурою, і вони побрели вуличкою до парку, що на схилі. Вже відійшовши від машини, вона знову крадькома озирнулася. Ні, вона таки не помилялась — чорна "волга" справді пригальмувала напроти провулку і, після нетривалого вагання її водія, припаркувалася майже навпроти їхньої "японки". Отже все з'ясувалося: цей "кацапський воронок", як називав його Ігуда, справді супроводжував їх. Лишилося хіба що з'ясувати, якій службі він належить і хто саме цікавить його мандрівників — Авгура чи вона сама?
— Непомітно озирнися, — порадила сержантові. — Чи не знайома тобі ця чорна "волга", яка волочилася за нами у вигляді ескорту?
— Мені особисто вона не знайома, але чув про неї від колег-літераторів.
— Зокрема, від Команданте?
— Ви й про існування Команданте знаєте?!
— Винятково з чуток, — поспішливо пояснила Євгенія. — І "волги" ці кадебістські ваші знайомі називали "кацапськими воронками".
— Бо й справді, в подібних "воронках" їх відзвозили до обласного чи міського управліня КДБ.
— Я помітила цей воронок недавно. Але неважко припустити, що якісь красені вели нас від самої клініки. Цікаво, з якою метою.
— Можна не сумніватися, що це мій "хвіст", отже хвилюватися вам нема чого.
— Хвилюватися справді не варто, — в черговий раз озирнулася Євгенія. — А засумніватися не завадить. Не слід забувати, що я все ще іноземка, нехай навіть і з посвідкою на проживання.
Вона хотіла мовити ще щось, але в цей час з-за рогу долинули гамір і добірна лайка. А ще за кілька хвилин вони стали свідками вуличної бійки, в якій брали участь щось із п'ятнадцятеро молодиків. Причому частина з них була вбрана на кшталт "металістів". А ще кидалось у вічі, що всі вони поставали із виголеними головами, посеред яких виднілися "півнячі гребені" яскраво фарбованого волосся. От тільки гемселилися ці хлопці не по-півнячому — кулаками, битами, і навіть ланцюгами.
Євгенія і Авгура поспішливо перейшли на інший бік провулку, і вже звідти побачили, як із-за риштувань занедбаного владою "довгобуду" одна за одною почали вигулькувати міліцейські машини. Складалося враження, що міліціянти навмисне чатували там у засідці, чекаючи, поки молодики попроламують одне одному черепи, щоб потім одразу ж підводити вцілілих під статті "Карного кодексу".
Забувши про ворожнечу, хлопці негайно почали розбігатися, залишивши посеред вулиці трьох своїх спільників — чи то вже вбитих, чи ще тільки знепритомнілих. Причому кілька з них мало не збили баронесу з ніг. Мабуть, так воно й сталося б, якби в останню мить Авгура не вхопив її попід руку і не прикрив тулубом. А ще за мить поруч із ними зупинилася міліцейська машина, і троє міліціянтів на чолі з капітаном кинулися до них з такою рішучістю, наче були впевнені, що саме ці двоє і влаштували всю цю криваву веремію.
— Хто такі? Якого дідька вештаєтесь тут? Документи!
— Може, ви спочатку відрекомендуєтеся, пане офіцере міліції? — сухо осадила його фон Гретцкі.
— Таким жіночкам, як ви, офіцери міліції відрекомендовуються вже в у відділку, — нахабно вищірився капітан. — Попереду у нас — ціла ніч.
— Якби на вас не було цієї форми з портупеєю, я відважила б вам ляпаса, — зблідла баронеса. — За хамство. І не думайте, що наявність пістолета гарантує вам безкарність.
Невідомо, чим би закінчилася ця сутичка з міліціянтами, якби поруч із міліцейською машиною не зупинилася вже знайома баронесі і "солдатові Зони" чорна "волга", водій якої "ударив по гальмах" на повній швидкості, наче здибленого рисака зупиняв.
— ...А цих двох, колеги, залишіть нам! — проказав кремезний чолов'яга, щойно залишив салон машини. — Не витрачайте на них часу, відловлюйте справжніх винуватців бійки.
— Кому це "нам"? — войовниче зиркнув на нього капітан, що був за старшого наряду.
— Людям з поважної, урядом і громадянами шанованої, контори, — тицьнув йому під носа посвідчення чолов'яга в цивільному, в якому Євгенія Гретцкі легко впізнала підполковника Служби безпеки Глотова.
— Ну та хіба що. — примирливо пробурмотів міліціянт.
— Маєте ще якісь запитання до цих людей?
— Та хіба що, як до свідків.
Вони, всі разом, простежили за тим, як до гурту міліціонерів, що схилися над усе ще лежачими на асфальті побитими молодиками, приєднуються медики одразу з двох машин "швидкої медичної допомоги", і тільки по цьому підполковник пояснив:
— Ми з колегою, з тим, що залишився за кермом, супроводжуємо цих людей.
— То "супроводжуєте", чи все ж таки "ведете" за канонами "зовнішнього спостереження"? — вдався до іронічного уточнення міліціянт, одначе й цей випад Глотов проігнорував.
— .А відтак можемо побожитись, що, на час бійки цих розфарбованих вилупків, американська громадянка баронеса фон Гретцкі і її супутник перебували за два кілометри звідси.
— Ну та хіба що аж за два кілометри, — незворушно пристав до його умови капітан, повертаючись до своєї машини і наказуючи своїм підлеглим рушати далі.
— Може, ви все ж таки вибачитеся переді мною? — рішуче ступила Євгенія у бік міліцейської машини, демонстративно записуючи її номери на свій мобільний телефон.
— Іншим разом, — нахабно всміхнувся капітан, маючи намір зайняти своє місце поруч із водієм.
— Ну, дивіться, воля ваша.