Забирайте всю.
– А нам навіщо зайва?!
– А в мене хто решту забере? – впирається майстер продажів. – Безкоштовно даю вам одну гарну пораду: плитку, шпалери завжди беріть з запасом, бо до мене постійно звертаються старі покупці – то те їм знайди, то інше, а де його взяти? Беріть, згадаєте мене.
Аліса виймає з сумочки шоколадку – звідки вона в неї? – ламає на три частини, пригощає чувака й тоном, який чомусь усім подобається, каже:
– Давайте підемо на обопільні поступки. Ми погодимось забрати рештки плитки, а Ви нам на них знижку зробите відсотків так тридцять. О'кей?
– Це багато! – вигукує чувак, але без обурення, з усмішкою.
– Ну дивіться: ми приїхали по рекомендації Вашого старого клієнта, забираємо неліквіди, що хтозна коли ще вийшли з моди і навряд чи коли взагалі продадуться, ціна питання якихось там три-чотири сотні гривень, а Ви не згодні? Де ділова логіка? – усміхається чарівною усмішкою Аліса. – Ну що, по руках?
– По руках, – вже сміється чувак і додає:
– Можу ще запропонувати вам фриз до цих плиток – на межі між двома компаньйонами дуже гарно їх поєднує.
Ми прикладаємо вузькі смужки з бляклим малюнком морського пейзажу – ідеально!
– Всього лише шістдесят гривень за штуку, – невинним голосом виголошує ціну продавець.
– А нам скільки потрібно? – запитально дивиться на мене Аліса.
– Та... – я починаю з натугою усно підраховувати: "Ванна три метри на три, плитка двадцять п'ять на сорок сантиметрів, на одну сторону чотири штуки, множимо на три, буде дванадцять, сторін чотири..." – П'ятдесят потрібно брати.
– Три тисячі буде, всього-навсього, – голосом янгола підсумовує продавець.
– Три тисячі?! За оце?! – обурююсь я. – Максимум півтори. Або взагалі нічого не беремо. Нам ваш конкурент, Сергій, пропонував сучаснішу за двісті сімдесят, а фриз до неї взагалі в якості бонуса. Ходімо, кицю, – я беру Алісу під руку.
– Добре, забирайте за дві, – зітхає чувак. – І тільки тому, що з вами така киця.
– Скільки виходить разом? – цікавлюся я.
– Дванадцять за все, що показував.
– От і добре, – Аліса задоволена, я ж так удвічі проти неї. – Тоді ми ще візьмемо три квадратні метри ось цієї маленької на фартук для кухні – в якості бонуса для Вас. За двісті п'ятдесят віддасте, як героєві війни? – вона показує на мене, а мені чомусь стає соромно, не знаю куди очі подіти й тому невдоволено суплю брови.
Чувак з недовірою зиркає в мій бік і знову зітхає:
– Хіба такій жінці відмовиш?
Сорок три пачки плитки – це достобіса: продавець, глянувши на наш транспорт, робить круглі очі:
– Ви що, збираєтесь на цій іграшці за раз забрати всю плитку?!
І правда... Це що ж виходить: доведеться приїздити сюди вдруге?! А де гарантія що хтось не перекупить за вищу ціну?
Чувак, навтішавшись про себе над нашою розгубленістю, дає пораду:
– Тут недалеко авторинок є. Зганяйте туди, купіть хоча би пару автобаферів, а я зараз наберу мого знайомого автослюсара: якщо він має вільний час, то оперативно їх встановить.
Доки наш благодійник телефонує, я майже з відчаєм молю про себе якісь вищі сили: "Тільки б вийшло, тільки б вийшло!"
– Через годину-півтори в Юрка буде вікно. Він тут неподалік, он в тих дворах, за дитсадком, – чувак показує кудись через вулицю з трамвайними лініями, – запиши його телефон і паняйте на авторинок.
– Їдь один, – стиха каже мені Аліса, – я лишуся, бо ще втече, або халепа якась станеться.
Даю їй про всяк випадок пару тисяч і мчу по баффери. Хай і через три години, а все ж таки операція успішно завершена і "Славута" подається під завантаження з розкладеним заднім сидінням. Виявляється, ця машинка має багажник досить таки пристойного об'єму. Правда, під вагою плитки вінець українського автопрому осідає на очах; поза сумнівом, ще жодного разу в своєму житті не доводилося цій "Славуті" приймати на свої амортизатори такий вантаж. Чи витримають стійки, навіть з силіконовими баферами, цю вагу? Дорога неблизька і якщо прогавиш десь вибоїну... Тому за кермо сідаю сам і ми, здається, не від'їжджаємо з ринку, а відчалюємо. "Славута" пливе столицею на третій швидкості й лише увімкнена про всяк випадок аварійка рятує нас від прокльонів, зневаги й ігнору місцевих "льотчиків" на "Теслах", "Ягуарах" і "Поршах".
Вже за Броварами спиняємося на обочині аби, як справжні провінціали, пообідати Бальбовими перепілками та чаєм із термосу з двома придбаними на ринку пиріжками. Але перш за все я мушу висловити Алісі своє давно тамоване невдоволення:
– Будь ласка, ніколи більше не називай мене "героєм війни".
– Чому?! – щиро дивується та.
– По-перше, в мене й вуха були червоні. По-друге, герой має бути визнаним, якщо не державою чи суспільством, так хоча би очевидцями його героїзму. В мене нічого цього немає. По-третє, не визнаний ніким герой це те ж саме, що й невизнаний геній. Звучить як насміхання.
– А як же тоді "Героям слава!"?
– Там все правильно. Це пароль, лозунг, вітання. Як узагальнення, він звучить бездоганно. Але, будь ласка, особисто мене не називай привселюдно героєм.
– А коли ми вдвох?
Я не відповідаю, мовчки запихаюся кіпченою перепілкою і суплю брови: ці жінки часом гірше корости...
Майже п'ять годин в дорозі й ми, переїхавши нарешті місток, опиняємось на Клевені, біля, можна сказати, рідних воріт. Аліса в дорозі хтозна як нервувалася, готова була вискочити зі "Славути" й бігти попереду авта.
– Уяви собі, – казав я їй, аби заспокоїти, – що сто років назад у нас ця мандрівка зайняла би на підводі днів чотири або й п'ять, а волами так і всі вісім. Та навіть у семидесятих роках, якби їхали якимось "ГАЗ-51", то витратили би більше часу: нам дід Сергій розповідав колись, що вантажним автомобілем дорога до Києва займала п'ять або й більше годин. Тому ліпше поспи. Або вголос подумай куди можна буде використати зайву плитку.
На певний час подіяло і Аліса взялася розводити щось про панно в літній кухні, аж раптом мене осяяло:
– Знаю! Знаю, куди ліпше її втулити: ми зробимо окремий туалет. Попрошу Михайла, щоб випиляв нам ще один дверний проріз, докупимо трохи OSB та гіпсокартону і я вигороджу туалет. От зайва плитка туди якраз і пригодиться.
Моя несподівана ідея, викликавши в Аліси бурю позитивних емоцій, на певний час відволікла дизайнерку інтер'єрів, та згодом сверблячка двіжу знову взяла гору.
– Зателефонуй Агнесі Степанівні, – попросив я, – скажи, що в нас усе добре, їдемо.
Відтоді ми за дорогу телефонували Хасточці тричі, вона нам – двічі: дуже переживала за свій транспортний засіб і все молила нас зізнатися, що її "Славута" розбита в шмаття, а ми в лікарні.
– Нехай вип'є валер'яни. Болгарської, – саркастично уточнював я, – за легендою це навіть Шерон Стоун допомагає.
Коли вже сідало сонце, озвався Бальбо.
– Ви де? Приїхали?
– Повземо. Навантажився так, що за стійки боюся, – зізнався я, – тільки ж дивися, сусідці не кажи, бо тиск підскочить.
– Ми тут з Людою гостинця вам принесли, а двері на замку.
– Гостинця? Якого ще?
– Побачите. Де його залишити, щоб коти не дістали?
Напевне, риба почала клювати, вирішив я і порадив:
– Там на ґанку подивися – бачиш, гачок до стелі прикручений? Чіпляй на нього.
Попри двадцяту годину і темінь навколо, Хасточка чекала нас біля воріт. І лише пересвідчившись, що авто в порядку, щиросердо зізналася:
– Хух, думала в мене розрив серця буде.
Я очікував, що почую: "Більше не дам, і не проси!", але обійшлося. Дивно...
На ґанку в торбині висів Бальбів гостинець: кільце домашньої ковбаси, кров'янка і ще якийсь ковбасний виріб світло-жовтого кольору з надзвичайно апетитним коричневим рум'янцем. Кіпчена перепілка страва, звісно, дуже смачна, але наїдок з неї слабенький; одного погляду на гостинець вистачило, щоб нам схотілося їсти, а коли в ніздрі вдарили ще й аромати чогось незвіданого, але на генетичному рівні впізнавано рідного, в нас обох почалося просто скажене слюновиділення. Тож доки я вивантажував "Славуту", візком перевозив плитку до хати, а потім ще ставив авто в гараж, Аліса встигла відварити картоплю. Сили волі на те, щоб робити пюре чи щось йому подібне, ні в кого з нас не було, тож сидимо тепер і запихаємося Бальбовими ковбасами.
– Я помилялашя щодо провінції, – рече з набитим ротом Аліса, – колишь мені ждавалошя, що люди в ній бідні та жатуркані, а вони, виявляєтьшя, привітні, щедрі й готові ділитишя вшим, що мають: ні бідні, ні жатуркані так не поводятьшя. Яка ковбаша з чих трьох тобі подобаєтьшя найбільше?
– Тут тільки одна ковбаша, ошь чя, – так само мугичу і я, запихаючись тією, що люди прозвали домашньою, – жмалечку її найбільше люблю. А вші інші то кишки.
– Кишки?! Ну, тоді мене ждивувала очя кишка, з пшоном та шкварками – м-м-м... Шмакота! Особливо, коли ще й жирної оболонки кушнеш. Тобі поклашти?
– Поклади. Че ми ж тобою так і луні нагонимо! Дешь у наш "Межим", ждаєтьшя, був.
– Угу. Ошь я дожую і чайник поштавлю.
– Чай це добре, він осадить, – стомлено радію я, ковтнувши останній шматок. – Але любощів сьогодні не вийде, хіба що спарювання.
Ми з Алісою давно вже вивели для себе цю формулу: любитися треба надголодь, бо одразу два задоволення самознищуються.
– Полягаємо, наче два удави, й тихо перетравлюватимемо здобич, – погоджується Аліса. – Свіжина ця, річ, звісно, гарна, одного лише боюся: з такими гостинами й гостинцями мені скоро доведеться змінювати розмір. Жаль, сезон плавання скінчився, а на моржування я не здатна. Ти не знаєш, у Городі є спортзал?
Я на це лише мовчки хитаю головою, бо мить назад неочікуваний вал сорому здійнявся і накрив мене, забивши подих: згадав, як рік назад клявся собі, що ніколи, за жодних обставин не забуду пережиті в пеклі й на позиції відчуття голоду й ніколи не з'їм зайвого шматка понад те, що потрібно тілу для нормального функціонування, що ніколи не дозволю собі відростити пузо, принаймні доки триває ця клята війна, але як же швидко забулася та клятва... Голод і спрага то найбільша, по-справжньому пекельна людська мука, вона роз'їдає людську сутність наче кислота плоть. Коли довелося більше тижня поголодувати на позиції, мені здавалося, що я знаю про голод все, але рік, проведений у пеклі, де тебе весь той час морили голодом з диявольською винахідливістю, довів мені, що межі людського пізнання не існує.