Всі подальші тест-розмови не мають сенсу.
— Вас, на відміну від Стратника і Миньківського, навіть до КДБ вербувати не захотіли, — повчально нагадав Щедренко. — Вважали, що цілковито безперспективний.
— Тоді якого дідька?! — обурився Ігуда. — Що ви тут свої "каде— бістські одноактівки" переді мною розугруєте? Кажіть по-людськи: чого кликали, що потрібно, які наміри зі мною пов'язуєте.
— Справді, час уже говорити серйозно, — визнав капітан, збагнувши, що Глотов, до часу, вирішив помовчати — прислухатися до їхньої полеміки, придивитися до "клієнта". — Ото біда — замість того, щоб, кажучи мовою дипломатів, налаштуватися на конструктивний діалог, ви й далі починаєте вбачати в нас із підполковником своїх ідейних ворогів і демонструвати свою бунтарську натуру. "Кармелюк" ви наш, недоношений.
— На щастя, — негайно втрутився Глотов, розуміючи, що підлеглий занадто захопився і може остаточно все зіпсувати, — ми з вами, капітане Щедренко, все ще належимо до когорти "людей справи".
— Причому людей, котрі не лише "напрацювали" певні зв'язки та певні ідеї, — негайно, наче актор, який, тонко відчуваючи, напарника по сцені, змінив тон капітан. — Але й, бодай пунктирно, а все ж таки позначили шляхи їх реалізації.
— А віднині ми ще й маємо в своїх лавах таку харизматичну постать патріота-революціонера як Роман Ігуда, який, до речі, проходив по наших внутрішніх паперах під всевдонімом "Команданте". Поява такої постаті не може не додавати нам упевненості.
— Не сперечаюся, таке поєднання дарує нам додаткові можливості, — вкрадливо мовив капітан. — Але хто здатен переконати нас, пане підполковнику, що Ігуда, наш Незламний Команданте, вже й справді "з нами"? Поки що жодних ознак такого єднання не проглядається.
— От-от, саме поки що, — збадьорено парирував Глотов. — І це вже — під протокол.
В салоні знову запанувало мовчання, яке могло означати тільки одне: тема вичерпана і час прощатися. Коли Команданте дав зрозуміти есбеушникам, що готовий залишити їх приємне товариство, підполковник поцікавився, куди він має намір іти. Ігуда відповів, що подумає над цим за обідом у найближчому кафе.
— В будь-якому випадку повертатися до будинку, в якому квартируєте, не раджу, — мовив Глотов. — Принаймні сьогодні. Наші мілі— ціянти легко можуть знайти вас там, а разом із вами — і підстави для чергового затримання. Аж до кількох грамів наркотиків у кишені вашої куртки, знайдених при понятих.
— То й що порадите? — іронічно поцікавився Команданте.
— Порада моя банальна, і суто чоловіча — переночуйте у своєї нової знайомої. Сподіваюсь, вона не відмовить вам у притулку.
— У якої це "нової знайомої"?
— Ну, в тієї, в Євгенії, якщо не помиляюся...
Коли пролунало це ім'я, Ігуда несамохіть здригнувся. Зараз він ладен був почути, що завгодно, тільки не ім'я тієї єдиної жінки, яка все ще симпатизувала йому, і яка не лише співчувала, але й здатна була реально допомогти — житлом, грошима, порадою. Йому й на гадку не могло спасти, що й про неї есбеушники теж знають.
Відчувши, що акт помсти здійснився, капітан попрощався і сів у машину. Співчутливо поглянувщи навздогін Команданте, він аристократично повів підборіддям, і, тріснувши дверцятами, наказав водієві рушати.
17
...Після розмови з підполковником, Команданте вирішив, що до маєтку сьогодні їхати не варто. Розумів: якщо вже в СБУ знають про неї, то хвіст виявиться неминучим. Так чи інакше, а люди Глотова вже стежать за баронесою, то ж чи варто в черговий раз навівати підозру на цю святу жінку? Та не стиг він пройти й двох кварталів, як мобільний телефон його ожив.
— У мене неприємності, — одразу ж попередив він, відповівши на вітання. — Тому, мабуть, буде краще.
— Знаю, — напрочуд спокійно перебила його Євгенія.
— Я потрапив був до міліції.
— Мені вже все відомо, — так само спокійно, але значно твердіше запевнила його баронеса. — Скажи, де саме ти знаходишся. Я десь неподалік.
Ігуда гарячково роззирнувся і, трішечки зорінтувавшись, повідомив
— Рухаюся в бік станції метро "Інститутська".
— От і рухайся в тому ж напрямку, — занадто весело, як на ситуацію, в якій перебував зараз Команданте, порадила баронеса. — Саме там і підберу.
Лише опинившись на задньому сидінні "мерседеса" поруч із Євгенією, він по-справжньому усвідомив, що весь той міліцейський ідіотизм, через який йому довелося пройти, залишився позаду. Тут, за дверцятами легковика, він одразу ж опинився в іншому світі — в якому існують його кохана і достобіса заможна жінка, маєток, майстерня з двома незавершеними картинами; тут панують спокій, аристократизм і впевненість у завтрашньому дні; тут мислять категоріями європейської аристократії, емігрантського патріотизму й нерозвійної американської віри у демократію і главенство закону.
— Передусім заспокойся, не потрібно жодних слів, — проказала фон Гретцкі і, взявши руку Ігуди в свою, притримала її на стегні мужчини. Роман одразу ж відчув приплив ніжності і збуджуючого тепла. — Висповідаєшся потім, удома.
I Команданте зрозумів, що справа не в Артурові, який незворушно пильнував дороги, не в присутності стороннього. Просто баронеса вважає, що все, що з ним відбувалося за кілька останніх днів, не варте ні його нервів, ні розмови під час такої жаданої зустрічі.
— Гаразд, удома, то вдома, — несміливо якось проказав він оце, вже майже призабуте, трохи незвичне в його становищі, слово "вдома".
— Тим паче що майже всі подробиці твого в'язничного буття мені вже відомі.
— Мобільний від мене одразу ж відібрали. Не дозволили навіть зробити один дзвінок, аби попередити. Та все одно я розумію, що це ти займалася моїм визволенням. Без твого втручання...
Почувши це, Артур на мить озирнувся на баронесу і якось підозріливо хмикнув. Та й сама вона знервовано поплескала вільною рукою по пальцях Ігуди, мовляв, помовч. I лише згодом Команданте дізнався, що насправді вона не тільки пальцем не ворухнула, щоб визволити його. Але й виявилася утаємниченою в усі подробиці затіяної есбеушниками операції "Великий Самозванець", яка покликана була показати йому, що становить собою сучасна українська міліція, яка має стояти на сторожі закону, а відтак — і самої державності. Та про це йому стане відомо з часом, а поки що.
Прибувши до маєтку, баронеса відіслала Романа до душу, але сама туди не навідалася, спочатку він повинен був змити з себе бруд і дух в'язничної камери. А тоді, аж після вечері, коли вони знову опинилися в кріслах біля каміна, дозволила:
— Тепер висповідуйся. Стисло, але з усіма важливими деталями.
І знову свою розповідь Команданте завершив повідомленням про те, що, хоча один знайомий есбеушник і вирвав його з міліцейських лабет, але це ще не остаточний порятунок. Він потрапив у дуже неприємне становище, тож міліція напевне пустить когось по його сліду. Не виключено, що доведеться з тиждень відсидітися в маєтку, власне, якийсь час переховуватися.
— Як ти на це дивишся? — спитав наостанку.
— Невже ти міг припустити, що мене, "декабристку з підводного човна", це злякає? — стоїчно заспокоїла його Євгенія. — Можеш переховуватися, скільки знадобиться. Так навіть краще: принаймні точно знатиму, що всі ті дні, які проведеш у нашому "дворянському гнізді", ні з ким не зраджуватимеш і взагалі, належатимеш тільки мені.
— Здається, ми не про те говоримо. У мене серйозні неприємності. Слідчі, про яких я вже розповідав, буквально вчепилися в мене, намагаючись підвести під карну статтю, як одного з організаторів анти— президентської акції. Можливо, ти просто не розумієш, у яку халепу я втрапив.
— Боїшся помсти цієї міліцейської стерви та її колеги Скворцова?
— Якби я боявся їх, я б так не поводився. Я не боюся, я люто ненавиджу їх.
— Але ж ти навіть не затопив цьому Скворцову в пику, і стервозу Стратник, якщо я правильно зрозуміла, прямо там, у кабінеті, не згвалтував. Тоді з якого дива ці твої муки каяття?
Ігуда здивовано подивився на баронесу. Войовнича рішучість, з якою Євгенія заспокоювала його, могла вразити кого завгодно. Не багато знайдеться в світі жінок, подумалось йому, які б у такий спосіб збадьорювали чоловіків. Щоправда, виникає питання: "Кого з нас двох насправді слід вважати "незламним команданте?"
— Ти так думаєш? Тоді ти мужня людина, Євгеніє. Там, у машині, я побоювався, що осуджуватимеш мене, або побоїшся залишати у своєму домі.
Баронеса зняла його руку з підлокітника крісла, затисла в долонях і поклала собі на коліно.
— Все буде гаразд. І взагалі, запам'ятай: доки ми разом, ми — непереможні. У кожному "дворянському гнізді" мав бути свій девіз. Так ось, віднині наш родовий дворянський девіз: "Доки ми разом, ми — непереможні!". До речі, ти звернув увагу на важкеньку сумку, яку допоміг нести від машини?
— Сумка була — це так, але...
— А дарма, ній чекає свого часу невеличкий сюрприз.