Ідіть на фронт, звільніть хоч метр землі, стратеги!
Добре, що він не відбувся. З чим наступати? Те, що називають провалом, — барометр допомоги Заходу. Яка поміч, — такий і контрнаступ. Стратегія наступу справді повинна була реалізуватись в цьому році, її план був розроблений Залужним. Не сталось. І добре. Бо без озброєння почати — то загубити даремно тисячі солдат. Головком цінує їх життя, знає, що війна — не шоу, чого чекала влада. Навіть один американський генерал, ветеран війни, назвав повним безглуздям розпочинати контрнаступ при такій асиметричності в озброєнні, живій силі. Той, хто наступає, повинен мати перевагу над ворогом хоч би у два рази. Нам до того було далеко. Тому наша армія перейшла до варіанту оборони з локальними наступами. Згодом перемоги були б реалістичні, якщо не в цьому, то в наступному році, якби. Якби нам дали те і тоді, коли просили. То ж і кава в Ялті при цих умовах не була б іронією. Не наша вина. Хоч є і наша, бо тридцять років згайнували щодо оборони країни.
Яким я бачу наступний рік? Важке питання. Конкретики тут не дасть ніхто. Неоднозначний буде, факт. Переможним не буде. Дуже багато умовностей, пасток для нас. Звір скаженіти і підлішати не перестане. Він з користю використав спад наступальної активності наших військ, бо "допомогли" наші партнери. Звів глибоко ешелоновану фортифікаційну лінію, нашпиговану мінами, на квадратному метрі три-чотири міни, укріплені бліндажі, окопи, зуби дракона. Все то проривати треба. А сил мало. Європа лиш починає усвідомлювати чим може обернутись ця війна для неї. Америка нам допомогла, а тепер пригальмувала.
Накінець і наша влада зрозуміла: бути в заручниках, жебракувати — не тільки принизливо, головне — небезпечно для держави. Здатністю самостійно оборонятися і вимірюється суверенітет, незалежність держави, авторитет її влади. То ж Президент, уряд взялись за цю проблему.
Та от, валяючись отут, став цікавитись і політикою. Знаю, брудна то справа, та без неї не обходиться жодна держава. Але у воєнний час... Як військовий, не маю права аналізувати дії своїх командирів. Але зараз я в іншій ролі, небайдужий, як громадянин. От слухаю і мене бісить від виступів у Верховній Раді такої собі Мар'яни Безуглої. Ну, такий вже знавець військової справи, що хоч сьогодні став її на місце Головкома Залужного! Обрала собі за об'єкт його, ЗСУ. Клює і клює. Мов дятел. Воно б то не обходило їх, якби деякі випади не були на межі здорового глузду, не шкодили безпеці країни. Але ж то каже обранець народу, член президентської партії, з найвищої трибуни країни! Від влади — жодної реакції. Мабуть, озвучує її потаємні бажання.
В тому я впевнився після прес-конференції Президента. Коли один журналіст запитав його щодо конфлікту, який нібито існує між ним і Головкомом, про оцінку фронтової ситуації, зміну наступальної стратегії на позиційну, Зеленський ухильно відповів, що його цікавить найперше результат роботи підлеглих. Більш конкретною була його незгода з назвою війни, яку вжив Залужний, — "опозиційна". Отже, Президенту треба гучний і масштабний результат. Ми б усі хотіли. Але в такій ситуації!
Ну, тут, як кажуть, і їжаку зрозуміло до чого йдеться. Справа лише в часі. А от причини... Вони явно не в помилках Головкома. Журналісти називають реальною причиною рейтинги довіри. Чорну кішку між ними нібито запустив керівник президентського Офісу Єрмак — шалений перепад на користь підлеглого. І це при тому, що Залужний не світиться ні на екранах, ні на публіці. Жаба негайно почала свою справу: підлеглого найвищої особи народ поважає більше, аніж її. Справа йде до найбільшої кадрової помилки, яка може мати сумні наслідки.
З такого, асиметричного логіці заходу, наводити лад в ЗСУ, на фронті? Та він відлуниться і в суспільстві, яке й без того стало не таким, як було у 2022 році. Значна його частина волонтерить, допомагає ЗСУ чим може, друга — пристосувалась в тилу до військового стану, займається особистим благополуччям, комфортом, ще одна — бере хабарі, краде, як може, інша тікає, ухиляється від призову, третя грається у політику і знає як діяти на фронті, критикує все і вся, ще одна ахкає і охкає від того, що побачить в телекадрі, і тут же забуває, чи сідає за чарку, ще одна — байдуже чекає чим та бійня закінчиться.
А найкраща — протистоїть ворогу. Її все меншає і меншає. І це найпекучіша проблема. Нагальна і для майбутнього країни, бо то умова збереження держави. Армія потребує якісного поповнення, фінансової підтримки, зброї, бо ризики надто високі. Пригадайте країну першого року війни: суспільство в єдності, черги біля військкоматів, нам надають допомогу і ми успішно б'ємо ворога. Влада, Президент думали, що так буде й далі, і припустилися небезпечної помилки: не внормували у закони проблеми військового стану. Кроки непопулярні, але тоді були б зрозумілими для суспільства, бо вмотивовані війною. Та влада оберігала себе, боялась викликати у нього невдоволення, сподобатись йому, аби воно не так переймалося бідою, розслабилось. Так і сталось. Проблеми нагадували про себе, але владоможці відкладали. А люди — ні. Молодих, здорових хлопців, чоловіків став косити вірус самоприниження — ухилянство від призову.
Для лікарів-хабарників, хапуг з військкоматів, замаскованих благодійників, іншої шушери, настали золоті часи. Навіть інваліди — дівчата, жінки раптом стали об'єктами уваги повноцінних женихів, у немічних старих з'явились опікуни, стало зростати число сектантів, чия віра забороняє стріляти. Величезна громада здорових чоловіків попливла за кордон. Отут у вас прочитав "Записки українського самашедшого" Ліни Костенко. Є там і про цих ховрашків. Є вони і у великій політиці. "Це не мужчини. Вони можуть схопитися за голову, за серце, за матню, за кишеню. Але вони ніколи не схопляться за зброю". Знаєте, із числа своїх друзів довелось кількох викреслити. Зате на фронті стільки нових надбав! Навіть раніше не думав, що стільки є справжніх, надійних, вірних...
Нарешті проблеми вилізли, мов шило із мішка. Їх вже приховати, чи відкладати, стало неможливо — загроза державі. Президенту необхідно терміново рятувати ситуацію. Так, вживати і непопулярні заходи.
Ох, і розбалакався я. Як ніколи. Бо зачепили за живе. Та й накипіло таки. Ото ж, швидше ставте мене на ноги, то щось ще додам до перемоги. Принагідно, Вікторе Романовичу, з Новим роком! Складним, важким. Але витримаємо".
ДОБРА НОВИНА
Зателефонував з-за бугра Олег Волянюк. Вдало обміняв мого "Горбатого" на "Мерседес": три роки пробігав, але як новенький. Дома, каже, можу продати, є клієнт. Чудово. Навіщо він мені? У Віктора є тачка. Хай продає, на дрони пожертвую. Прислужиться для москалів. Цікаво, скільки вийде?
ЯКБИ Ж ТО ДІДИ ЗНАЛИ...
Віктор поїхав ранком. Ще раз подарунки від онука роздивляюся, несу в комору. Осколки, що обминули хлопців. Кілька гільз від різних патронів, шеврони, два погони з форми орків, інструкція, як їм вести себе на "визволених" землях, парашут від освітлювальної ракети. І от головний експонат для майбутнього музею — наш прапор з автографами і адресами побратимів. Ах, молодець! На додаток фото, де командир вручає Сергію "Хрест хоробрих" від Залужного. "За героїчний вчинок, пов'язаний з ризиком для життя під час бойових дій". Не густо ним нагороджують. Що він там вчинив? Спитаю, але ж не розкаже. Геть не хочеться все це класти поруч з експонатами минулої війни, хоч і там, і тут метал, але навіть на дотик вони, ніби, різні. Здається, що й дихають вороже, і коли я вийду з своєї комори-музею, почнуть якось воювати між собою.
Один метал вбивав нашого спільного ворога. Наші діди, батьки з росіянами воювали разом. Іншого шансу вижити в обох не було. Тому за перемогу вмирали і вони, і ми. Та бачили її по-різному. Вони себе — одноосібними переможцями. З неподільним правом повелителя над підкореною частиною Європи і... нами, співучасниками перемоги. Ми ж здавна не терпіли гніту від будь-якого чужинця. Це підтвердила ОУН у Львові на початку війни. Посилилось бажання, коли наші солдати побачили як живуть люди у цивілізованій Європі. Москва добре знала про це.
І ось перемога. Гірка, кривава, але обнадійлива. "Ми здобули перемогу тим, що закидали їх тілами, втопили у крові своїх солдат". То визнання російського історика Ю. Афанасьєва. Вірно. Смілива оцінка.
Дико усвідомлювати, але навіть під час доленосної війни, Росія продовжувала геноцидну політику щодо українців. Згадаймо лише Букринський плацдарм, форсування Дніпра заради звільнення Києва, з присвятою до найбільшого комуністичного празника, — жовтневого перевороту. Дніпровські води червоніли від крові. Тіла загиблих утворили затор, який скували ранні морози, і його довелось підривати. Більшість полеглих були українцями, новобранцями. Коли на нараді у Головкома Жукова один з командирів нагадав про те, що вони необмудировані, ненавчені, без зброї, той відповів: "Чєм больше іх потонєт в Днєпрє, тєм мєньшє придьотся в Сібірь послє войни отправлять". Відомий український письменник Анатолій Дімаров у спогадах розповів, що перед боєм кожному вручали півцеглини. "Оружіє ви должни добить в бою", — дали настанову. Важкопораненого Дімарова з цеглиною в руці й доставили в госпіталь. Бо не могли розчепити намертво стиснуті пальці. Потім тому маршалу-м'яснику, який є гордістю Росії, стукнула в голову божевільна ідея: українців, які були під окупацією, етапувати в Сибір. Підрахували: потужностей залізниці замало. Далі був голодомор 1946-1947го, імпортований на Західну Україну у формі колгоспного рабства, репресії...
Ми не захотіли жити так, як вони хотіли. І здобули державу. Вони не стерпіли. І нащадки тих, хто тоді здобував перемогу разом з нашими батьками, дідами, сьогодні вбивають своїх ровесників, співучасників перемоги, наших хлопців, чинять неймовірні злочини. То ж у нас нема іншого виходу, як перемога. Зруйновано на століття те, чим можна було гордитись, що ще тримало обидва народи в межах людських стосунків. Бо ж сусіди, географію не зміниш.
Якби наші діди знали, що своєю участю у тій війні вони допомагають Росії виростити майбутніх вбивць своїх онуків і правнуків, то приєдналися б із зброєю до УПА, як це зробили деякі їхні ровесники.