"Ну, все, не їсти тепер Алісі кров'янки! – проскакує в моїй голові думка, – Такого там надивиться й нанюхається..." Нам що? Нам із Сашком легко – ріж собі гострим ножем м'ясо та встигай вчасно слину підсьорбувати, коли Ліна двері в хату прочинить й звідти протяг принесе дух уже не смаженого, а тушкованого в духовці м'яса. Незрівнянна річ, ця тушкеня – так називала свіжину баба Ліда.
Коли ми нарешті всідаємося за стіл під заплетеною виноградом аркою, я встигаю пошепки спитати в дружини:
– Сподіваюсь, апетит тобі та робота не зіпсувала?
– Ні, – хихикає Аліса, – я намагалася зосереджуватись не на змістові, а на формі. Мені через той запах смаженого м'яса так схотілося їсти, що, мабуть, і кишки поїла би, коли б чисті були та посолені. А ще й Люда своїми розповідями про всякі ковбаси, їхні начинки й смаки так мене роздраконила! Не повіриш, у мене вже навіть думка проскочила: чи не спробувати й нам...
– Навіть не продовжуй, – жахаюсь я почутому, – бо втечу до Хорхе! Клянуся!
Свіжина, що її на Клевені звуть тушкенею, це просто диво якесь! Притрушена зеленим кропом біла, крупно порізана картопля, і контрастом до неї коричневе, добре втушковане м'ясне асорті. Запах убивчий, смак неймовірний.
– Що це? – цікавиться спершу Аліса, підчепивши виделкою шматок.
– Печінка, – Люда виступає в якості шеф-кухаря й гіда одночасно: як в справжньому ресторані.
– А це?
– Ребринка (почеревинка, серце, легені, коса).
– М-м-м... Смакота! Я вже так наїлася...
– Да шо ти з'їла?! – обурюється Сашко, хвацько перекинувши чарку з горілкою. – І п'єте мало. Я ж спеціально для вас вино купував. Не таке?
– Просто ми... – вступаю до розмови я, але мене перебиває Аліса:
– Сашо, ти хочеш, щоб ми луні нагнали?!
Що я чую?! Мовби грім з ясного неба! Мене прориває на гомеричний сміх, Бальби якийсь час розгублено мовчать, метикуючи що й до чого, а потім і їм нарешті доходить і ми вже, на подив дітвори, регочемо вчотирьох – до сліз.
– Освоїлася! – сміється Сашко. – Козир-дівка!
Здається, Аліса задоволена і власним жартом, і його визнанням.
– Щас як заспіваю! – погрожує Бальбо і на диво сильним, приємним голосом затягує:
Їхали козаки із Дону додому
Підманули Галю – забрали з собою...
Не тільки Люда підхоплює, але й Ліна, і двоє близнят – Славко зі Славкою – і так азартно та радо, що нам зрозуміло – для Бальбів це не диковина, швидше, постійна практика. Аби не виділятись, не сидіти, мов дундуки, ми з Алісою теж підтягуємо, як уміємо, часом просто підмугикуючи родинній капелі замість невідомих нам слів. Співаємо щонайменше півгодини, до виснаження. Всередині нас, здається, лопнули якісь обручі, скутість минула і ми вже радо горлаємо, як уміємо, що знаємо, вслід за господарями, доки Сашків порив до співу так само раптово, як і почався, не згасає сам собою. Мабуть, це фінал, проскакує в мене думка.
Відчуваю, що Бальбова родина й без нас ум'яла би цю свіжину так само швидко, а коли ще й ми допомогли – не минуло й двох годин, як чавун з тушкенею спорожнів, а наші з Алісою спроможності гостювати, їсти і співати вичерпались до краю. Та перший же наш порух, аби підвестися з-за столу призводить до протилежного ефекту – Сашко зривається з місця з криком:
– Сидіть! Я ж забув вас іще дечим почастувати! Ану, вгадайте, що це?
На столі з'являється таріль з добрим десятком чи то печених, чи кіпчених пташиних тілець, схожих на курячі, тільки розміром, як Бальбів кулак.
– Курчатка? – розчулено запитує Аліса, та Сашко з хитрою усмішкою заперечливо хитає головою.
– Голуби, – авторитетно заявляю я, згадавши бравого вояка Швейка.
– Ніт! – торжествує Бальбо.
"Ну не ворони ж?!" – проноситься в моїй голові думка, проте на щастя мене випереджає Сашків середульший нащадок Славко:
– Це кіпчені перепілки, – й тут же хапає з тарелі одне лискуче від жиру тільце.
За мить зі стола зникають ще два – схоже, нащадки їдять здебільшого за компанію.
Ми з Алісою вирішуємо розділити одну перепілку на двох, але – дідько! – це так смачно, що навіть переповнені під саму зав'язку, як казала колись баба Ліда, ми з'їдаємо по цілій: м'ясо ніжне, солодке та з приємним смаком і запахом кіпченого.
– Об'їденіє – скажіть? – запитує задоволений ефектом Бальбо і нам загортають ще чотири тільця додому, на додачу до шматка сала розміром із ноутбук та не меншого формату свинячих ребер, а потім Сашко веде показувати перепелину ферму.
Ми очікували побачити що завгодно, але не таке. При слові "ферма" моя уява намалювала якусь величну споруду, а виявилося, що безліч біленьких пташок помістилися в приміщенні літньої кухні – в невеличких клітках, наставлених у три яруси.
– Скільки ж їх тут? – здивовано питаю я, зазираючи до "ферми" з маленького тамбура – заходити далі господар не дозволяє: гігієна.
– Чотири сотні. Порода Англійська біла, – буденним голосом відповідає господар і ми з Алісою тихо випадаємо в осад: нічого собі – чотири сотні!
– А скільки часу вони зростають?
– Два місяці.
– Це твій бізнес?
– Да який там бізнес? – ніяково маше рукою Бальбо. – Спиногризів своїх треба ж чимось годувати. Хочете, й вам подарую два десятки – розведете собі, я навчу.
Враження від кіпченої перепілки в мене найліпші, але брати на себе відповідальність за кілька сотень живих створінь, коли раніше в нас і кота не було, я точно не готовий.
– Треба все обміркувати, – дипломатично ухиляюсь я від категоричного несприйняття дружньої пропозиції, поволі задкуючи з тамбура Бальбової "ферми".
Обважнілі від переїдання й не менш переповнені враженнями від гостин, особливо від щедрих дарунків господарів, ми повземо ті нещасні кілька десятків метрів, що розділяють наші двори, й збуджено, наскільки це взагалі можливо в нашому стані, обговорюємо завтрашній вояж до столиці.
– Якби ти знав, як мені хочеться вирватися звідси й гайнути туди, де є хоч якийсь двіж! Манікюр, звісно, годує, але ніколи не думала, що робота вдома може так набридати, коли ти мало того, що днями сидиш на одному місці та виконуєш, по суті, рутинну роботу, так ще й тижнями не виходиш за межі місця свого проживання. Справжнісінький домашній арешт.
– А хіба в Ужгороді щось кардинально відрізнялося?
– Та ні, чесно кажучи. Але там я нічого й не прагнула, просто існувала – винятково заради Діани, щоб вона не стала круглою сиротою. Тут же, з тобою, повернулось відчуття повноти життя, а днями схотілося драйву, щоб як у Харкові: плани, дзвінки, зустрічі, перемовини, рішення, результати!
– Мабуть, мені легше, бо я поставив собі надмету й мушу її досягти. Але коли таки справлюся, то, мабуть, теж занудьгую. Відчуваю, що попереду в нас півроку супернудьги. А що далі буде, лякаюсь навіть думати. Розумію, що мушу знайти собі роботу по душі, але навіть не уявляю що це може бути. Хотілось би чогось такого, щоб ніколи було і вгору глянути.
– О, це найлегше. Ферма перепелів, – миттєво видає результат Аліса, – класна ідея, скажи?
Я з недовірою зиркаю на неї, але вона вмить відводить погляд і тоді ми вдвох заходимося сміхом.
– Ти ще, чого доброго, наврочиш, – трохи пересміявшись, кажу вже біля нашої хвіртки, – але якщо я колись і погоджусь на цю авантюру, то лише на пару з тобою.
– Машину завтра поведу я, – завершує розмову Аліса, мовби й не чула моєї останньої репліки.
– Ти хоча би тепер уявляєш, яка плитка нам потрібна? – запитую я в своєї дизайнерки вже по дорозі на Київ.
– Дуже приблизно, – чую відповідь, – буду орієнтуватися на місці.
– Разом будемо орієнтуватися, – уточнюю я.
– Звісно, звісно, – заспокоює мене Аліса: точно хоче приспати мою пильність! Тримайся, Хлібе, кажу я собі.
"Леруа Мерлен" на Броварському проспекті, "Епіцентр" на Братиславській – великі поважні гіпермаркети будматеріалів, але, за визначенням Аліси, вибір плитки в обох хоча й досить великий, проте одноманітний.
– На жаль, тут наочно видно, як тренди правлять світом, – розчаровано каже моя дизайнерка в торговому залі "Епіцентру", – асортимент увесь заточений здебільшого під сканді. Все таке сіро-бліде, що немає чим і окові насолодитися. Класика, хай-тек, модерн взагалі пролітають, мов фанера над Парижем. Бачу, не з нашими сьогоднішніми статками займатися ремонтом: тут квадратний метр плитки в середньому тягне на тисячу гривень.
– Так ось же й по триста є.
– М-м-м... – морщить носа дружина. – геть нецікаве.
– Що робити будемо?
– Ну... Можна на підлогу покласти лінолеум, стіни та стелю обшити пластиковими панелями. Якщо правильно підібрати кольори та дизайн, то на світлинах буде мати вигляд справжнього провансу. Тоді навіть вистачить на ванну з левовими лапами.
Ми переходимо до тих панелей, я торкаюся їхньої поверхні пальцями й одразу ж відчуваю, що це якийсь ерзац, імітація, а не матеріал для стіни ванної кімнати.
– Не знаю, Алісо, скільки проживе така панель: її можна легко продавити нігтем. А я ж іще мушу на оце нещастя якось кріпити восьмидесятилітровий бойлер, змішувач, дзеркало. Ні, це не варіант, хіба що на стелю. Зачекай, треба з нашим гуру порадитись, – приходить мені в голову рятівна думка і я набираю номер Михайла Гергеля.
Той вислуховує, розпитує про ціни й виносить вирок:
– Дешевше трьох сотень за квадрат ніде не знайдете, навіть час не марнуйте.
Та у відповідь на моє розчароване мовчання додає:
– Але раджу вам заїхати на "Юність" – це ринок такий, від вас недалеко, на тій же вулиці, тільки ближче до метро "Чернігівська", є в мене там двоє гарних знайомих, плиткою торгують, можливо, залишились у них якісь неліквіди, те, що з моди вийшло, то, коли добре поторгуєтесь, ще й знижку зроблять.
Без особливої надії на успіх, винятково з того міркування, щоб не жалкувати потім удома, ми знаходимо ринок і Михайлових знайомих на ньому.
О диво! В загашниках одного з цих чуваків таки находиться те, що нарешті задовольняє Алісу. Плитка і не бліда, проте й не яскрава, у двох кольорах – одна практично біла, з ледь помітним квітковим орнаментом, друга, їй до пари, світло-блакитна з малюнком у вигляді легкої діагональної сітки, а третя, для підлоги, темна, майже синя, й добре гармонує з обома: навіть мені сподобалось.
– Скільки вам потрібно? – допитується продавець.
– А ціна яка?
– Віддам за двісті вісімдесят.
Чудово!
– На підлогу десять квадратів, на стіни – світлої вісімнадцять, блакитної дванадцять.
– Ні, – раптом ні з того, ні з сього впирається чувак, – стінової в мене двадцять два квадрати світлої, п'ятнадцять з хвостиком блакитної.