Але з ним пов'язана буде розмова, до якої ми ще свого часу повернемося. Тим часом відомо, що, за станом успішності, ви були не останнім студентом. Та й з інституту вас ніхто не відраховував, самі полишили його.
— Тому й не маю наміру повертатися.
— Політик, який поєднує в собі освіту і пристрасті економіста, кінодраматурга і живописця. Не кажучи вже про послужний список десидента, бунтаря, опозиціонера. Своїми міркуванням я не порушую канони такої любої вам формальної логіки, капітане Щедренко?
— Якби ж мені ще й були відомі ці канони, — іронічно відказав той, в черговий раз кидаючи машину в якийсь провулок. — Одначе, в загальних рисах. Пану Ігуді й справді не завадило б отримати диплом економіста.
16
Почувши про диплом економіста, Ігуда примовк і замислено, щоб не сказати "заінтриговано", подивився, спочатку на Щедренка, який, в іпостасі водія, обачливо відстежував не так його реакцію, як вуличну ситуацію; далі — на підполковника СБУ.
— Може, ви й мене посвятите в свої далекоглядні плани, панове кадебешники?
— "Панове офіцери", — ввічливо підкорегував його Глотов.
— Не так вже й принципово.
— І все ж таки радив би звертатись до нас саме таким чином. Можна навіть не акцентувати уваги на тому, що йдеться про офи— церів Служби безпеки незалежної, всіма патріотами омріяної, України.
— Згоден, — аж тепер відчув некоректність свого звертання Ігуда. — Справедливе зауваження.
— А щодо освіти економіста... У мене такий життєвий принцип: з людиною якої б професії чи спеціальності не зводила мене доля, передусім цікавлюся, з ким я маю справу: з істинним професіоналом, чи таки справді з випадковим заробітчанином? Професіоналізм для мене — понад усе! У будь — якій справі. Особливо ж у справі державного управління.
— Припускаєте, що подамся в державні чиновники, чи робитиму політичну кар'єру?
— Якщо зважити, що зараз на політичному олімпі виявилося чимало менш помітних і значущих в недалекому минулому постатей. — нагадав йому Щедренко. — То чому б і вам не ризикнути? Причому існують такі чиновницькі та партноменклатура посади, які за самою природою своєю слугують трампліном для стрибка в крісло міністра, прем'єра чи навіть. президента.
Знадобилося кілька хвильок мовчання, перш ніж Ігуда опанував себе і спробував збагнути, про що тут зараз між цими кадебешни. пардон, есбеушниками, йдеться.
— Навіть якщо я зважуся на такий божевільний крок, тобто подамся в політичні діячі. Який вам із цього зиск?
— Ось це вже розмова, — миттю відреагував Глотов. — Вважатимемо, що ваше поверення на заочний факультет економіки — питання вирішене. Завтра ж я зателефоную проректорові цього вишу, з яким у мене, слава богу, збереглися давні стосунки. Впевнений, що він піде нам назустріч. Що ж до зиску, то це аспект філософський. І годі про нього. Поки що — годі. Що ми ще не з'ясували?
— Що привело пана Ігуду до Києва, — ось що залишилося позав увагою, — нагадав своєму шефові Щедренко.
— От бачите, пане Ігудо, що значить невчасно відволікатися. А й справді, ви так і не відповіли на моє запитання: що ж привело вас до Києва цього разу? Тільки так, чистосердно і винятково під протокол.
Лише тепер Ігуда збагнув, що то в Глотова такий кадебістсько— слідчий прийом: ненав'язливо і, на перший погляд, делікатно примушувати допитуваного знову й знову відповідати на те запитання, на яке він уже відповів.
— Згадка про бунтарське минуле — така відповідь вас влаштує?
— Ні. Але не тому, що сумніваюся в її правдивості. Занадто вже вона дріб'язкова. Не відчувається амбітних устремлінь провінціала, що заходився завойовувати столицю. Не проглядається конкретної мети...
— Маєте рацію: цього разу жодних амбіцій фантазії мої не породжували.
— Ви ж, Ігудо, нібито непогано вживалися в кінематографічні образи в своїх Спокутах.
— Я зобов'язаний відповідати?
— Побійтеся бога, це ж не допит! Звичайнісінька дружня розмова. Але підтримувати її — у ваших інтересах. Не в моїх, а саме у ваших. Отож, чекаю відповіді, — раптом рішуче наполіг він.
— Здається, я — громадянин незалежної демократичної України.
— Що значить "здається"?! Ображаете, пане Ігудо. Не здається", а таки незалежної, і боронь вас Боже засумніватися в цьому. Під протокол.
Ігуда плеснув себе руками по колінах і майже істерично розреготався.
— І це ви застерігаєте мене: "Боронь вас Боже засумніватися, що вона незалежна"?! Ви, вчорашній офіцер КДБ, який готовий був засадити мене за ґрати, загнати до мордовських чи колимських таборів тільки за саму мрію побачити колись Україну незалежною?!
— Саме я. Під протокол, — незворушно підтвердив Глотов. — Що вас дивує? Що вчорашній офіцер КДБ носить нині посвідчення офіцера СБУ, маючи на своєму особистому рахунку, вже тепер, у незалежній Україні, шість серйозних затримань людей, які виступали проти Конституційного ладу та підривали економічну стабільність?
— Один навіть шпигував на користь не скажу якої, але все ще сусідньої держави, — підказав йому Щедренко.
— Вам доводилося чути про групу терористів, що називали себе "комсомольцями", і яких оце нещодавно судили в Миколаєві, — вступив у цей перехресний "допит переконання" капітан Щедренко. — Які озброїлися, підірвали вибухівку біля республіканського управління Служби безпеки в Києві і мали намір підняти в Україні повстання, з метою повалення існуючого режиму та відновлення радянської влади...[15] Чого мовчите, Ігудо?
— Вас запитують: "Чули ви про таких новоялених комуністичних революціонерів-терористів, чи ні?", — і собі спробував вирвати його з летаргійного сну капітан.
— Дещо чув.
— Так ось, почули ви про них, і про суд над ними, тільки тому, що підполковник Глотов з кількома іншими співробітниками СБУ понад півроку "розробляв" їх, аж поки не вийшов на майже півтора десятка цих комсомол-бойовиків, уся діяльність яких була націлена на знищення української державності. І це лише одна з численних операцій, якими підполковник Глотов керував, або в яких був задіяний. За що й був нагороджений оце нещодавно орденом "За заслуги" III ступеню. За заслуги саме перед Незалежною Україною, перед її народом.
— Тож тепер дозвольте запитати: а що ж такого для захисту України, для реального відродження її, зробили ви? — немстиво, без будь— яких ноток зверхності, поцікавився Глотов. — Так-так, особисто ви, пане Ігудо?
В салоні "кацапського воронка" раптом запанувала сторожка, до запаморочливості напружена, тиша. Щойно пролунало запитання, якого сам він, Ігуда, й досі ні разу не задав собі — на думку не спадало, не хотів, не наважувався. Бо й справді, що такого він, офіцер запасу, патріот, випускник школи армійських розвідників, зробив задля оборони і порятунку землі своєї? Що такого, окрім квилиння з приводу трагічної долі Неньки-України і сентиментальних душевних стенань, здатен він занести до свого послужного списку захисника Вітчизни?
— Поки що нічого, — набрався мужності проказати вголос. І з покаянним полегшенням визнав: добре вже хоча б те, що все ж таки набрався цієї мужності.
— І не зробите, — запевнив його Щедренко. — Ні ви, ні такі балакуни, як Владьо Авгура, Данило Стратник, земля йому.. Не кажу вже про Мирона Миньківського і йому подібних.
— Ну, не варто б так безнадійно, — спробував заступитися за Ігуду підполковник, водночас намагаючись втихомирити свого підлеглого. Причому, як здалося Ігуді, цілком щиро.
— Невже ви не бачите, що за кожним словом його, в самій манері спілкування — неповага і нахабство? — відкинув будь-яку дипломатію капітан. — Треба ж колись приводити цього "патрійота" до тями.
— Без нашої допомоги він, звичайно ж, безпорадний. Але ж ми ладні підтримати його у будь-якій святій справі. Тобто з нашою допомогою він теж може дещо зробити для незалежної України.
— Він — ні, — рішуче похитав головою капітан.
— Тільки не треба так безапеляційно! — обурився Глотов. — У нього ще є час.
— Тут проблема не в часі, а в тому, що чоловік цей — з породи бун— тарів-балакунів, по комунальних кухнях виплеканих. Точніше — ви— плаканих. Ви ж добре знаєте, що у нас в Україні ця порода давно стала домінуючою. А справу — справжню, серйозну справу — роблять. "люди справи".
— Здається, мене вже починають вербувати до лав СБУ? — пробурчав Ігуда, відчуваючи, що саме час втрутитись, бо ж "його без нього женять". — Чи принаймні — в її таємні агенти?
Есбеушники дуетно зітхнули, і було це зітханням психіатрів, котрі відчули, що тут уже випадок суто клінічний і майже безнадійний.