"Третя окрема штурмова", — кажу. Бачу, оживився. "Славні хлопці, — каже. — Їхня арта нам дорогу стелила". Від того клімат наших розмов потеплів.
Віктор напряму запитав, що його знов тягне фронт, де кожна секунда життя може бути останньою. "Цивільним, — каже, — того не зрозуміти. Там дух побратимства, все просто, надійно, чесно і відкрито. Ти віриш, тобі вірять. Все вирішується без чиєїсь особистої корисливої вигоди. Ти знаєш де твій ворог, що з ним робити. Знаєш, що твої побратими у важку хвилину не підведуть, западло не вчинять. А тут скалічені, наскільки знаю, коли добиваються своїх законних прав, ніби чужі. Бюрократ, чиновник, а то й лікар, тебе так змордують, що думаєш: за що воював? Дико, бо воював і за них. І образа не стільки на них, як на державу, бо ж вона таких взяла собі. То теж вороги, тільки патронів на них нема. Хтось таки добивається правди, хтось махне рукою, а хтось найнадійніший варіант обирає — хабар. Ним людей привчають, аби їм не кололо те, що бариги при владі крадуть мільйони".
У нашому селі більш як півроку Івана Карпуся футболять різні комісії. Явний інвалід, після поранення рукою не володіє, та з армійського штату не виводять. Одержує на місяць 850 гривень, проживи на них. Каже: "Та заткнув би їм пельку тим хабарем. От, кому його дати? Та головне — з чого?" Попросив Віктора, аби допоміг. Пообіцяв. Розговорив він тоді того Бобицького, і він розповів про фронтові будні. З умовою "НДП"[CXII]. Записав Віктор, ціла лекція. "Хочеш, — каже, — налаштовуй свій апарат, переписуй". Я й переписав. Бо ж то не вилизана офіційна інформація, а від фронтовика.
СТАЛЕВИЙ ЛЕГІОН
"...Складалось ніби все добре. Ще за рік до війни в Німеччині знайшов пристойну роботу, вистачало для себе, сім'ї — дружина, двоє дошкільнят. І от чую: велика війна почалась. Роздумувати не було причин, треба захищати свою землю. Зрештою, як я буду дивитись в очі своїм дітям, дружині, коли буду відсижуватись тут, а за них і мене воюватимуть інші? Вже в дорозі одержав від Світлани дзвінок: у наш будинок влучила ракета, нашої квартири нема. Та мої всі врятувались, бо під час тривоги сховались у підвалі. ДСНееСники допомогли вибратись з-під завалів, евакуюватись. Потрапили спочатку у Львів, там зустрічали на вокзалі канапками, чаєм. Потім на Волинь. В селі виділили порожню хату. Люди допомогли дружині швидко обжитись. Світлана в мене з села, то це їй зробити було легше. Вже привозить дари з власного городу. Ну, то справи сімейні.
На війні пройшов кілька передряг, набачився тих звірств, які робить ворог з нашими полоненими, мирними людьми, жінками, душа закоржавіла. Милосердя до нього не повинно існувати. Якось наша група викурювала під Бахмутом вагнерівців. О, то ще ті бандити! Падлюки. Жорстокі, хитрі, підступні, досвідчені. Ще до цієї війни пройшли бойову підготовку в різних країнах. Бачим: викинули білий прапор. Ого, здаються шакали! Кричимо: "Виходити без зброї!". Троє наших хлопців висунулись з окопа, бачать — шестеро ідуть з піднятими руками. Та коли наблизились — ураз з-під розстебнутих курток вихопили автомати. Скосили наших. Регочуть: "Купілісь нацикі!". Йдуть забирати трофеї. Я кричу хлопцям, які зі мною: "Вогонь! Поранених не брати!" Упав один, другий. Решта кидають зброю, руки до неба. Пізно, собаки! Уклали всіх. Та радості нема, трьох побратимів втратили. Ненависть вихлюпується через край. Рахую — вчинив правильно, хоч можна було мене затягати по судах, таке було з хлопцями. Наших двох полонених, які були без зброї, розстріляли. Недавно показали шокуюче відео: нашому полоненому відрізають голову. Де тільки можна, цю заразу треба нищити. От, недавно був рекорд — укокошили 1280 орків за добу. Клас!
Вдалося мені на короткий час, після звільнення Херсона, побувати там. Зайшов до свого будинку, постояв, немов над покійником. Руїна. Розхристана наша квартира на шостому поверсі, частина спальні уціліла. Тріпотить на вітрі шматок простирадла. Наші сусіди, двоє пенсіонерів з онуком чи не встигли, чи не захотіли ховатись, їх просто не стало. Житловий будинок. Нелюди хижі.
У новеньких, правда, які не бачили тих звірств, не були в бою, до ворога ставлення інше. Якось наша група з танком і БМП міняла дислокацію. І тут наша броня зупиняється, вилазить водій, кличе нас прибрати з дороги тіла орків, які там лежали. Я лайнувся — час гайнується! "Мертві вони, — каже водій, — але ж то таки люди". "Тепер стали схожі на них, — погоджуюсь і трохи охолоджуюся, — а живими — то не люди". А от щодо Івана Крима, був такий солдат, до цих пір не можу визначитись. При обстрілі прикрив собою полоненого москаля. Що тут скажеш? А наших катують, морять голодом, розстрілюють. То ж до ворога в боротьбі за життя — ні краплини жалю. Не сприймаю і ніжне "воріженьки" у нашому Гімні. Згинуть "як роса на сонці?" Та їх вогнем випалювати треба! Щоб і сліду не зосталось.
Але, мабуть, у цій ситуації мене найбільш вразив неординарний випадок. Допомагали ми рятувальникам із ДСНС евакуювати людей. Поспішаємо, бо знов будуть прильоти. А тут жінка з шістнадцятьма собаками, п'ять котів у корзині, теж хоче втиснутися у автобус. Хто обурювався, хто мовчав, але кілька чоловік уступили чергу. Котів я попросив віддати нам. "У нас, в окопах, бліндажах, — кажу, — мишей тьма, гризуть все, крім заліза. Коти там раюватимуть".
Віддала. От я й подумав: орки чинять звірства, вбивають людей, щоб залишитись звіром, ми рятуємо тварин, щоб не озвіріти, не стати, як вони. То не значить знижувати градуси ненависті, бо вона — сестра перемоги над ворогом. У нього вона тваринна, у нас — осмислена, священна, людська. Мудро витлумачив заповідь "Не убий" і любов до ворога наш капелан, отець Мирон: "Я навіть тут кажу, що треба любити ворогів. То значить — з любов'ю відправляти їх на небеса. Бо від злоби рука може здригнутись, не вцілиш. Краще б зразу у пекло, але хай Господь вже розбирається".
Під Бахмутом я втратив ногу, але міг і життя. Він став м'ясорубкою для москалів. Їхні атаки — якесь божевілля. М'ясні штурми. Залякати хочуть. Певно, й ми втрачаємо своїх, але в рази менше. Гатять по нас з усіх видів зброї. Мене вислідив дрон. Біжу в бік зеленки. Як на зло — вирва від снаряда. Впав туди, а ноги стирчать. Тут як гахнуло! Оглух, дзвін в голові, але при пам'яті. Чую біль в ногах. Бачу — одної нема, кров фонтанує. Ще вистачило сил накласти турнікет, та затягнути не можу. Тут підоспів стрілець-санітар. Зупинив кров, витягнув з ями. Якось звалив на себе, несе, хитається, бо ж нерухомі у вазі враз, ніби подвоюються. А до зеленки, за якою машина медеваку, ще з півкілометра. Чую, знов звук дрона, хоче обох прикінчити. "Кидай мене, — кажу, — тікай". "Ні, ні, ти мусиш жити!", — видихнув він. Мама ще встиг донести
мене до куща, поклав, телефоном попросив допомоги, прикрив собою. Почув лише, що збоку гримнуло.
Очуняв в госпіталі, після операції. Влили півтора літра крові і я воскрес. Було ще дві операції. Тепер от у вас. Медикам складаю вдячність. А от Мамі... Повік йому зобов'язаний. Бо ж осколок, що призначався мені, він прийняв на себе. Герой. Тільки образливо, що ми його так назвали. Бо, коли Гнат прибув до нас з Полтавщини і сказав, що має дев'ятеро діток, у одного з наших, теж із свіженьких, вихопилось. "О, мама! Та ти ж, мужик, міг спокійно дома сидіти!"
А як він відкосив йому! "Спокійно, — каже, — нашим побратимам, які в землі лежать. Та й то їхні душі на небесах у тривозі за долю України, рідних. Пішов, бо не хочу, щоб ця війна закінчилась, як полтавська битва колись, щоб мої діти воювали". А от те випадкове слово прилипло до ного, як мокрий листок до тіла. Спочатку і йому воно не подобалось, але звик. Ще й віджартовувався. Мовляв, у сім'ї всі діти мами слухаються, то й ви повинні. У нас він швидко став своїм. Воював недовго, десь півроку. Багатьом допоміг. Як треба — брався за автомат. Нагородили його посмертно медаллю. Але він Герой! Справжній. Бо віддати своє життя за іншого. Для того немає виміру. Та й не всім бути "Да Вінчі", Золоту зірку мати. Але такі скромні люди серед військових, цивільних і творять всенародний подвиг, що призведе до перемоги.
Знаєте, навіть невідзначене геройство буває вище відзначеного. То ж ці люди і без відзнак, і без посад на голову морально вищі деяких державних мужів. Вони і є справжніми державниками.
Мені довго не говорили про те, що тоді сталось. Не хотіли робити боляче. Накінець, мій заступник розповів. З трьома побратимами їздив на похорон мого рятівника. Село велике, гарне. Озеро неподалік Гнатової хати. На подвір'ї односельці, сім'я прощались з покійним. "Таке не забудеш ніколи, — каже мій зам. — Коли священик промовив ".прийми, Господи, його в Царство Небесне", найменшенький син зайшовся плачем, одною рукою відпихає від труни отця, другою тримає
з"&£<>^^
руку батька, кричить: "Таточку, не слухай його, не треба в Царство, до хати йди..." А далі — такий дикий, раптовий дисонанс почуттів, що треба було загнуздати свої нерви. Несуть дорогою односельці Гната на вічний спочинок, інша частина їх на колінах, схилила голови. А праворуч, внизу, на приозерному зеленому моріжку, — відпочивальники з міста. Сонячно. Субота. Троє бичків, троє тьолок. Двоє встали, коли хода зрівнялась, решта лежить. Знаєш, в мені закипіла така злість, що хотілось швиргонути гранату збоку них, щоб кров жовту від страху пустили. Навіть мацнув рукою за пояс, де ношу. Ах ви, тварюки невдячні! Отак ви вшановуєте тих, хто кожен ваш мирний день оплачує найвищою ціною? Але вгамувався якось".
Чим я віддячу цій людині, не знаю. Стану на ноги, поїду до нього, вклонюсь. Пам'ятник допоможу дружині поставити. В голові моїй навічно буде, діти мої, онуки пам'ятатимуть. Ні, ні, я не зациклююсь, хоч мене іноді заносить далеко наперед і я, попри те, що ще й досвітку нашої перемоги не видно, думаю, якими виростуть і його, і мої, і ваші діти, онуки.
Знаходяться критики: "Провал, контрнаступу нема!" Та це ж плювати на життя солдата.