Бачу тільки, що один кінець мотузки Сашко прив'язав до правої передньої ноги кабаняри, інший до правої задньої, а середину, пропущену під черевом, він тримає в руках.
– Будемо його валяти! – на ходу пояснює Бальбо. – На, по моїй команді щосили смикай свій кінець. Н-ну, раз!
Ми рвемо мотузку на себе й кабаняра, якому синхронно зробили підсічку, – беркиць! – важко гепається на правий бік, а Сашко вже сів на нього верхи й чухає йому бока. Від кабана несе теплом хліва і специфічним запахом свині, наївний дурень закрив очі й блаженно порохкує, навіть не здогадуючись, що та ж сама рука господаря, котра вчора ще давала йому їсти, вже тягне з-за халяви чобота довгого лискучого ножа...
Я бачив ці свинячі смерті ще в дитинстві, бачив, як баба Ліда різала своїх курей і качок, тож сприймав бачене за буденність, невід'ємну умову того гейму, що зветься життям. На війні взагалі надивився смертей та крові не тільки людей, але й тварин по саме нікуди й мусив звикнути, ставитись до них, наскільки це можливо, індиферентно, бо інакше ти не витримаєш, просто втратиш там розум, але зараз відвертаюся: немає бажання дивитись на вбивство. Я не прагну здаватися чистоплюєм у білому пальті, бо все життя споживаю м'ясо забитих тварин і добре знаю весь його шлях до споживача, але надто вже багато чужих і вельми страшних смертей сталося на моїх очах, щоб у мене викликала цікавість іще одна.
Несамовитий вереск жертви розтинає вранішню тишу, луною відбивається у вербах Рукава, котиться Клевенею, ковзаючи по воді, мчить кудись на луг, здіймається узвозом до площі, даючи знак втаємниченим людям, здатним чітко вирахувати де саме відбувається заклання й до кого слід зателефонувати стосовно свіжого м'ясця. Аліса ще має спати й мені не хочеться, аби вона чула страшний голос кабанової смерті, бо... Одним словом, нехай це відкриття станеться для неї якомога пізніше.
Мені якось не дуже зрозуміло, навіщо я тут? Вся моя допомога звелася до смикання за мотузку та допомоги в перевертанні здоровенної туші на живіт, на що, власне, в разі крайньої необхідності спромоглася би й Люда, тож я тепер тільки стою і спостерігаю, як Сашко вправляється з газовим пальником. Підозрюю, що в такий спосіб подружжя Бальбів просто схотіло встановити з нами більш близькі стосунки. Спосіб не найгірший, але по-провінційному наївний.
– Сашо, кажи, що мені ще робити, бо піду спати, – вдавано бурчу я, і по якихось невловимих жестах Бальба, його заклопотаній мовчанці відчуваю, що він уже й сам на себе за це сердиться: мовляв, от покликав на свою голову невструйла, бо ж нема нічого в світі важчого, ніж вигадувати роботу для людини, яка нездатна побачити її сама.
– Зачекай, ще набігаєшся. Будь на підхваті, дивися поки що, теорію, так би мовити, вивчай.
Що тут вивчати, коли ми не збираємося тримати ні рогатих, ні безрогих, ні в шерсті, ні в пір'ї? Дивлюсь, як від вогню пальника тріщить, скручується кабаняча щетина, піддувається пухирцями й чорніє, обвуглюючися, шкіра. Мені, суто, як історику, цікаво коли і, головне, як наші предки винайшли такий спосіб обробки свинячої туші? Адже, наскільки мені відомо, з інших забитих домашніх тварин знімають шкіру разом із шерстю і тільки свиней обсмалюють та лишають шкіру на шарі сала, додаючи таким чином йому особливого вигляду та специфічного смакового додатку, без якого сало, як національний продукт, безперечно, не мало би такої привабливості. Можливо, дійсно, колись татари спалили в якомусь хліві свиней, як нечистих створінь, а ті з людей, що вціліли, мусили, аби не вмерти з голоду, скуштувати свою обпечену худобу й ото таким чином розсмакували, що шкірка на салі є вельми смачною?
Вже й Люда зі старшою дочкою Ліною підходила подивитися, завернувши з повними відрами від колодязя, на ходу встигнувши розповісти, як перелякав її вчора кабан, притиснувши до стіни сажка – навіть синець на стегні лишився, тож я, зрадівши нагоді, беруся за відра й на час влаштовуюся водоносом, бо чого-чого, а гарячої води, коли колють кабана, мало не буває і всі чотири конфорки на газовій плиті працюють на повну потужність. Решта Бальбових нащадків підвелася й влаштувала веремію: одне очікує на вухо чи хвоста, як найбільші в світі ласощі, друге хоче просто дивитись, як тато смалить кабана, третє не хоче снідати, бо ж учора, бачте, їло – і як тільки батьки з цими чотирма справляються? Але дуже на те схоже, що з ними тут так, як ми з Діаною колись, не цяцькаються і ніхто нікого їсти не примушує: ні, то й ні, в чім проблема?
На Сашків загад тепер ношу гарячу воду з хати – мити кабана. Бальбо ножем та жорсткою щіткою вправно стирає чорноту й з-під неї на білий світ з'являється жовтувато-рожева шкіра, кабан із закритими очима, чемно підібравши під себе ноги, лежить на череві, й здається мені, що усміхається. Щось не подобається Сашкові в його роботі, бо знову береться до пальника – десь, очевидно, лишилася невисмаленою щетина, й процес іде на друге коло.
Не маючи роботи, я роззираюся навколо поглядом людини, яка вже трохи знається на стандартах місцевого двору: обійстя Бальбів видається мені уламком простору, де спинився час. Абсолютно все навколо, якщо судити за моїми власними уявленнями, завмерло на часовій позначці умовно восьмидесятих років минулого століття, коли народився сам господар двору. Не видно жодних ознак сучасності: ні тобі доріжок з твердим покриттям, не кажучи вже про бордюри обабіч них, ні спланованих квітників – лише порослий густим споришем просторий двір зі старими надвірними будівлями, старим дерев'яним парканом і врослими в землю ворітьми, старим колодязем і товстою грушею-дичкою, на розлогій гілляці якої висить простецька дитяча гойдалка – мрія чи не всіх школярів. Чотири пофарбовані в жовтий колір вулики, що ніби гриби, розсілися на осонні, додають якогось особливого затишку цій буколістичній картині. Як там колись Уляна Петрівна казала: "Хто по рибу часто ходить, в того кози через тин скачуть"?
Та попри все є в цьому дворі щось привабливе й смачне, чого не побачив я ні в Хасточки-акуратистки, ні в атмосферному етнозаповіднику Чепурноусів, не кажучи вже про двір Гармашів. Таке враження, що ось-ось вийде з-за хати козарлюга з шаблею при боці або й русич у полотняній, до колін, сорочці й плетених личаках. Смачний двір у Бальбів, нема чого й казати! Думаю, що Сашкова дітвора, коли повиростає, згадуватиме батьків двір з особливою теплотою і завжди ностальгуватиме по ньому.
А Сашко тим часом навіщось обкладає кабана старими мішками і міриться їх підпалити.
– Ого! Навіщо це?
– Хе! Невже не здогадуєшся?! – Сашко нарешті підпалює мішки й вони згоряють прямо на тілі нещасного кабана. – Колись у нас свиней тільки лляною соломою обсмалювали, а тепер її не знайдеш, перевелися льонарі, тож мудрі люди придумали хоча би в кінці вже лляними мішками смалити. Льон такий запах шкурці дає, що куди там! Ми з Людою й на базарі тільки таке сало шукаємо, а щоб свого кабана по-іншому якось смалити – да нащо його й тримати тоді?!
Укотре вже вимитого Сашком кабана ми разом перевертаємо на спину, на чисту клейонку, що, вочевидь, тримається в господі винятково для цієї надважливої справи, й підпираємо з обох боків товстими полінами.
– Оце діло я найбільше люблю, – з неприхованим задоволенням каже Бальбо. – Ану ж, засікай на телефоні за скільки я з цим дядьком вправлюся. Ти сам скільки часу мені даєш?
Я оцінюю тушу, прикидаю, скільки часу пішло на смалення, пригадую власний досвід анатомування курей із харківських базарів...
– Години півтори, якщо не дві, – кажу я невпевнено.
– Тридцять хвилин максимум!
– Не може бути!
– І то половина часу на сало піде. Якби не сало, я би в чверть години вклався.
– Зачекай, а можна на відео зняти?
– Ніколи, кабан холоне. Нехай колись. Засікай час!
Ех, такий сюжет пропаде...
– Здрастуйте, – чую голос Аліси, – я не спізнилася? Може яка допомага потрібна?
– Якраз вчасно, – Сашко бере до рук широкого ножа, – неси до хати ніжки та спитай у Люди чи готові місце й посуд.
За цими словами Бальбо кількома вправними рухами, точними й вивіреними, ніби в руках його не звичайний ніж, а якась чарівна паличка, починає в прямому сенсі слова розбирати кабана на його окремі складові. Ще Аліса з тими чотирма ніжками не встигла до хати дійти, а Сашко вже подає мені шмат сала зі свинячого пуза:
– Гукай сюди Люду, а це неси до хати, Ліна покаже куди класти.
Нас четверо носіїв, але ми не гуляємо – то по Сашковій команді хтось притримує голову, що ось-ось все тим же чарівним ножем буде відділена від хребта, то підставляє для нутрощів ночви, то відтягує вбік лопатку чи стегно, то підхоплює чергову пластину сала і ми вчотирьох носимо й носимо до хати кабанячі складові, а туша на очах меншає та меншає, доки на клейонці не лишається один тільки хребет із залишками м'яса на ньому.
У кабана два вуха, Сашкових малих троє: за останнє вухо мало не бійка, та Бальбо, на мить відірвавшись від роботи, щось по-змовницьки шепче найменшому на вухо і простягує йому хвоста:
– Тільки ж посоли! – встигає гукнути наздогін і вже до мене:
– Ну, що там? Вклався?
– Двадцять дев'ять хвилин, – я не можу повірити власним очам.
– Дак отож! – страшенно вдоволеним голосом проказує різник, явно пишаючися своїм умінням.
Дійство перебирається до хати й ми гуртом беремося давати лад свинячим запчастинам, а на газовій плиті у веранді вже шкварчить на двох здоровенних пательнях і ширить на всі боки свої звабливі аромати свіжина, аж слина котиться й починає смоктати під ложечкою. Якщо я ще щось там пам'ятаю з дитинства про день, коли колють кабана, то для Аліси все це справжня terra inkognita, що дарує відкриття за відкриттям. Вона якийсь час дивиться на шмат сала, ще теплого й рожевуватого на колір, чимось схожого на холодець, що аж двигтить від поруху, зовсім не такого, яким його бачать покупці на базарі, й тихо, щоб ніхто не чув, питає в мене:
– А чому воно таке? Ніби з окремих грудочок?
– Бо свіже, – тоном знавця теж тихо відказую я, хоча й сам уперше звернув на це увагу, – з-під ножа, як то кажуть.
– Слухай, так це ж целюліт! – Аліса проказує це тоном людини, на яку щойно зійшло одкровення. – Знатиму тепер який він на вигляд.
– А тобі навіщо? В тебе ж його немає.
– Щоб згадувати це видовище й не розслаблятися.
На цих словах господарі нас розділяють: мене відряджають до Сашка різати м'ясо-сало на ковбаси, Алісі випав жереб мити з господинею кишки.