Він взагалі був противником подібних зізнань. Навіть у тих випадках, коли вони допомагали зміцнити "співпрацю затриманого зі слідством". Випадковість їхньої появи у відділку мала залишатися основою легенди всієї операції. А легенд слід дотримуватись, це святе.
От тільки пролунало його застереження не дуже-то й упевнено, а тому і не дуже переконливо. Все ж таки не він був начальником Глотова, а, мабуть же, навпаки.
— Але тільки цього разу. Тоді ж, кілька років тому, я виявився у відділку цілком випадково. Тобто я справді мав кілька запитань до одного з їхніх начальничків, але вас вони не стосувалися. Просто хтось із міліціянтів сказав, що затримали "якогось Ігуду, який націоналістично треться то біля поетів чи кіношників, то біля геніїв мольберта". А з'ясувалося, що прізвище мені знайоме.
Есбеушник, що сидів за кермом, знову невдоволено покректав, і схоже, що цього разу йому урвався терпець.
— Та якби капітан — бо тоді ще... капітан — Глотов не вирвав вас того дня з міліцейської дільниці, — баритонно сповістив невипадко— вого пасажира, — ви скінчили б свої дні у тому ж таборі, що й ваш приятель Данило Стратник! От тільки ви, особисто, йшли б етапами не як політичний в'язень, а як пропойний карний злочинець, оскільки "ліпити" політичних в'язнів тоді вже було не з руки. Принаймні за кількісними показниками виявлених "ворогів народу" не гналися.
— І то вже ваша справа: вірите ви цьому, чи ні, — додав Глотов. — До речі, так само сталося б і цього разу, якби раптом ми з капітаном Щедренком, — ледь помітно торкнувся він плеча водія, — передумали і не вирвали вас із обіймів цієї міліцейської фурії, старлея Катерини Стратник.
— Навіть важко уявити собі це, але колеги Стратник здригаються, пригадуючи, які "допити з пристрастієм" уміє влаштовувати ця "му— жоподібна" фурія, — з нотками патетики в голосі додав Щедренко.
— Я вже не кажу про нещасних жінок, які потрапляють їй до рук і яких вона воліє допитувати на світанку, з мордобоєм, світлом настільної лампи у вічі й одвертим знущанням...
— Навпаки, уявити собі це досить легко, — мовив Ігуда, але тільки для того, щоб підтримати розмову.
— А що вона витворяє з чоловіками, які статті та неіснуючі злочини шиє їм! Особливо, якщо котрийсь із них наважується спілкуватись з нею українською, або помічений у прихильності до відомих патріотів, таких, як, скажімо, Левко Лук'яненко, В'ячеслав Чорновіл чи ще хтось там.
— Хоча б ті ж таки брати Горині, — дуетно вів свою партію Щедренко.
Щось тут не те, зрозумів Ігуда. Не могли ці два есбеушника просто так, задля приємної розмови та осміяння "міліцейської фурії", визволяти його з рук міліціянтів. За цими пасажами щось приховується.
— Саме тому, — не змусив його довго перебувати в невідомості капітан Щедренко, — всіх політично неблагонадійних ми й пропускаємо через цей райвідділ і, здебільшого, з обов'язковим підключенням до допитів пані Стратник. Хто, яка опозиційна газета чи телеканал, наважиться потім звинуватити доньку страждальця за незалежність — у політичній упередженості та в ненависті до українських патріотів? А якщо комусь і спало б на думку поставити питання саме так, негайно з'явилася б низка інших, уже суто моральних запитань. Як на мене, геніальний хід. Розумію, що доводиться діяти за принципом: "Якщо сам себе з ранку не похвалиш, то цілий день ходиш, мов опльований...", але все ж таки...
— Цілком у кадебістському дусі, — погодився Ігуда. — Майже класика.
— До речі, що все ж таки привело вас до Києва цього разу? Ви ж, пане Ігудо, нібито непогано прижилися в своєму селищі з такими "образно-кінематографічними", як ви колись писали, краєвидами, і такою символічною назвою — Спокути. Тим паче, що звідти ж, здається, був родом і Данило Стратник.
— Був. Саме тому я і навідався до його батьків, та неподалік того села, у райцентрі, заякорився. А щодо назви селища і його краєвидів... Так, справді, і символічно, й кінематографічно, але...
— ...Але все ж таки не матінка-столиця, — артистично зітхнув Щедренко.
— Одначе здається мені, що це не єдина спонука. — Глотов вражав Ігуду своєю майже ідеально правильною українською мовою, в якій усе видавалося вивіреним і довершеним: словниковий запас, вимова, наголоси, ідіоми...
Ігуда ще жодного разу не чув, щоб він переходив на містечковий суржик, до того ж, час від часу примудрявся вживати щиро українські, суто літературні, подеколи дуже рідкісні слова і вирази. Єдине, що заважало Ігуді захоплюватися його справді добірною, дикторською мовою, то це нерозвійна підозра в тому, що всіх цих словес Глотов набрався під час кадебістсько-ідеологічного цензурування творів засуджених, але історично непідсудних, поетів та прозаїків українських. Одначе ж тисячі його колег і на це не спромоглися.
Він, наприклад, міг казати: "Поетика Вінграновского... — це ж яка вишукана толерантність думки, яка образність, яка асоціативність філософського сприйняття навколишнього світу!". Чи ошелешити співбесідника глибокодумною сентенцією на зразок: "Звичайно ж, стрічка — не з кращих взірців західного кіномистецтва, але все ж таки зверніть увагу, як виразно проглядаються в ній і рівень акторської майстерності, й операторська робота; а яка пейзажна стилістика! Яке фольклорне тло, яка психологія світогляду!.."
Щоправда, окремі слова він іноді вимовляв із російсько-кавказьким "прононсом", який одначе не дуже різав слух, навпаки, налаштовував співбесідника на довірливість.
— Так от, я і кажу: — повернувся до несподівано перерваної думки Глотов, — що ми саме тому й пропускали всіх політично ненадійних через цей райвідділ і через слідчу Стратник... Тобто, даруйте, я хотів сказати, з обов'язковим підключенням на фінальному етапі до допитів пані Стратник. Бо й справді, хто, яка опозиційна газета чи канал наважиться потім пікнути проти доньки страждальця за незалежність?
— Усе це я вже чув від капітана Щедренка, — зауважив Ігуда.
— От бачите, ми з капітаном однодумці навіть у такій політично делікатній справі, як ваші, пане Ігудо, взаємини з Катериною Стратник, — незворушно вийшов із ситуації підполковник Глотов. — І погодьтеся, що розрахунок у нас точний.
— Не заперечую.
— Я навіть сказав би, що він психологічно виважений. Але повернімося до справ мистецьких. Я знаю, що з кіномистецтвом у вас проблеми досить складні, зате ви маєте певні успіхи у живопису. Так-так, не скромничайте, я показував репродукції ваших робіт одному фахівцеві. Так от, на його думку, ви — справжній талант. Причому талант цей проявляється не стільки в майстерності вашого пензля, скільки в сюжетних задумах картин, у тому психологічному навантаженні, яке вони в собі несуть; у філософсько-психологічному підтексті... — якщо тільки я словесно правильно відтворюю суть вулканічного захоплення, з яким той фахівець відгукувався про ваші полотна.
— Навіщо вам це здалося? Ви ж не збираєтеся стати моїм комерційно-творчим агентом, який би займався продажем картин та просуванням моїх сценаріїв?
— Досить несподівана постановка питання. На диво, несподівана. Га, ви капітане Щедренко, зі мною згодні?
— Ми з вами все життя тільки те й робимо, що агентуємо. То яка різниця, де цим займатися: в СБУ чи на виставках-розпродажах живопису? — виразно пересіпнув плечима капітан. — Якщо тільки пропонована паном Ігудою оборудка виявиться фінансово виправданою, раджу приставати на його пропозицію.
— Але ж він ще нічого такого мені не пропонував.
— То спонукайте його до бодай одного за все його життя мудрого кроку.
— От вам, Ігудо, приклад того, як, услід за науковцями, митцями, військовими і всім іншим людом, поступово комерціалізуються навіть наші комерційно непорочні, і так само комерційно бездарні, співробітники Служби безпеки. Я подумаю над вашою пропозицією, метре. Вона здається мені не такою вже й безнадійною, і не такою фантастичною, як вам.
— Ну, це ще й справді не пропозиція... — нарешті повернувся до тями Ігуда. — Я вам поки що нічого не пропонував, і не впевнений, що колись щось запропоную.
— Запропонуєте, метре, запропонуєте. Ви — нам, ми — вам. Такий зараз світ, Ігудо; роззирніться навколо себе, подивіться, що відбувається. Як легко і неправедно люди заробляють свої гроші, і як тяжко, але праведно, їх витрачають.
— Сумнівне припущення. "Ви — нам, ми — вам" — це, мабуть, не про нас.
— Не псуйте нам "обєдню", як кажуть у подібних випадках наші "старші", а отже, як вони самі вважають, і мудріші брати-росіяни. Крім того, за "базар" потрібно відповідати. У мене є свідок. Але якщо поставитися до вашого запитання значно серйозніше, ніж оце я щойно, то над ідеєю створення мистецько-бізнесової структури "Ігуда — СБУ — корпорейшн" я поки що не замислювався. Так що тут усе під протокол. До речі, перш ніж потрапити до Інституту культури, навчання в якому так і не завершили, ви майже три роки навчалися в Інституті народного господарства, і то на дуже модному зараз факультеті економіки.
— Було таке.
— Чому б вам не завершити навчання в цьому вузі?
— Навіщо?
— Принципове питання.