Обидва загинули в одному бою, герої. І росіяни воюють разом з українцями. Цінні мінерали, вкраплені в руду.
ОРЄШКІН
Повернувся з полону Назар Карпук. Обміняли його з групою полонених. Худий, мов тріска. Був два тижні на реабілітації, але далі не схотів. Майже рік не було ніякої звістки, окрім офіційного повідомлення: "Пропав безвісти". Та мати і дружина Тамара вірили, що живий. Після гадалки найбільшу надію посіяв дзвінок незнайомця, який сказав, що знає про їхню біду і може допомогти. Тамара чула, що є негідники, які підло обманюють довірливих, та все ж зраділа. Підкупило те, що сказав про свої зв'язки з начальником тої тюрми, де Назар, а найбільше — деталь: син не вимовляє букви "р", що в нього два пальці на лівій руці погано згинаються з дитинства. Було ще кілька перемовин. Сп'ялися удвох, дещо дали родичі, вручили кур'єру дві тисячі зелених — половину викупу, а обіцяльник зник. Зневірилась Тамара, ятрила злість на саму себе. Одурили, як дитину. І раптом отака радість.
Тоді до Карпуків навідалось багато людей, бо ж то таки подія! Тисячі полонених чекають на таке щастя. Людям кортить дізнатись, що ж то за пекло, той кацапський полон. Пошкандибав і я. Треба записати для історії.
В хаті свято. Назар сидить за столом, на руках трирічна Віта. Тамара, сусіди, мати стоять збоку.
"На нашу групу суне хмара орків. Їх, мабуть, вдесятеро більше. Не дуже й ховаються. Січемо їх, а вони повзуть і повзуть. Вже й набої закінчуються, лишило піврожка. І тут біля мене бабахнула міна. Десь я подівся. Очуняв вже в полоні. На щастя, мене лиш контузило, пам'ять відбило, не міг пригадати навіть як мене звати. Осколками посікло, але важких ран не було. Поволі став оклигувати, навіть в тих умовах.
Спочатку у Бєлгородській області сидів, там ще сяктак було. Потім переправили нас у Смоленську. О, там звідав московської гостини. Слідчі набагато досвідченіші. З кожного полоненого хочуть вичавити якнайбільше інформації: звідки, де, які родичі, чим займаються, про командирів, військову частину і ще тьма питань. Мали біду ті, хто не позбувся телефонів, бо для них це джерело інформації. Розповідай про кожний номер. Я свого викинув по дорозі. Щось непевне кажеш, чи забув, — б'ють, дуже боляче б'ють. Б'ють і просто так, для розваги. Один чи двоє. Грали "футбольний матч". Стають у коло чоловік п'ять, а ти стаєш м'ячем. Б'ють за те, що... народився.
Був серед нас міцний, здоровий побратим, Максим. Слідак проти нього — щенюк. Але б'є, знущається. Не стримався Максим, вмазав так, що той відлетів у куток, і ледь дихає. То другий вхопив пістолет і застрелив Максима. Дуже доколупувались чи був на Майдані, в "Правому секторі", "Азові", добробатом. Таких могли забити до смерті. Електрикою катували. Біль — невимовна. Одного запідозрили у неправді, бо на руці татуювання було: тризуб і букви "М.К.". Розшифрували як "Майдан. Київ". Здерли шкіру з тату, його замучили. Щодо жратви, то не хочу згадувати, бо трясе. Те, чим у нас годують свиней, нам здавалось би там царським столом. Голодом заморювали. Одного разу вивели нас у двір після дощу. На землі повно черв'яків. Кілька з'їв. Непомітно схопив жабу, сховав у кишеню. В камері поласував м'ясом. Французи ж їдять, хоч то не таких. Відчув у собі більше сили. В камері сидіти чи лежати не дають, за те б'ють. Треба стояти.
О, нашу групу виховував витончений інквізитор, кат. Мав здоровенну псюгу, сука. Зла, деколи кидалась на нас. Одного ранку приходить з нею, приносить мені в бляшаній мисці трохи макарон з м'ясом. Від одного запаху я очманів. Мені дає. Я миттю з'їв, ще й миску вилизав. Думаю, за що така милість? Чую, недаремно. "Вкусно? — питає і гладить собачу голову. — У нєйо сєгодня дєнь рождєнья, трі года дєвочкє. Она тєбя угощаєт. Отблагодарі єйо поцелуєм". Нічого собі, думаю. Але хрєн з тобою, то ж не твою рожу цілувати, хоч і гидко, тупа, слинява, злий погляд. Ні, тут якась підлота... Ага, торкнись її, вона вчепіриться зубиськами і з твого обличчя фарш буде. То ж заперечливо хитаю головою. "Укроп нєблагодарний!" — кричить. І мені в щелепу. Я впав навзнак, прикрив голову руками, а він гамселить, копає, сука шматує тіло.
Ото вам Орєшкін. Тільки то не його фамілія, так його прозвали свої. Він по фамілії Хромой. А Орєшкін тому, що придумав для полонених свій метод допиту. Носив на поясі в футлярі такі собі лещата з двох тонких дощечок. На одному торці завіса, другий розчиняється, посередині дві невеликі заглибини. Це для чоловіків. Тим, чиї відповіді не вдовольняли його, наказував: "Сбрасивай штани, будєм із твоіх орєшков масло давіть." Жахливий біль доводив до шоку. Один з наших від нього помер.
Вночі страшне надумалось — загасити своє життя, бо надії нема. От з чого петлю зробити? Вирішив шукати. І отут сказали, що я у списку на обмін. Здуріти можна було від радості."
ПРОЩАЛЬНА ПРОПОВІДЬ
Місяць не правив службу о. Борис. Та перед неділею сказали, що вже буде. Прийшло багато людей. Пішов і я. Змарнів наш отець. Хоч службу провів добре, та в голосі вловлювався інший тон. Всі розуміли — біда не бадьорить. Далі те, що сталось, було потрясінням для прихожан. Сказав, що завершує священицький чин і звертається до нас з прощальною проповіддю. Храмова зала завмерла.
"Радо мені було з вами служити Богу. Як і вся Україна, макарівчани жили в злагоді, мирі і спокої, планували майбутнє. Я вчив вас вікувати в любові до ближнього, навіть ворога. Та до нас прийшло зло, яке Богоданими духовними цінностями перемогти неможливо. Господь карав своїх ворогів, звільняв світ від зла, цим чинив добро. В душах наших за страшні злочини ворога кипить ненависть. Її треба перелити у добрі справи. А добрі справи — це знищувати зло. Кращі сини України ради цього не шкодують навіть життя. Це воїни Бога. Їхніми руками, розумом, мужністю, зброєю він нищить зло. Але ворог сильний, жорстокий, підлий. Я багато передумав після смерті сина. Як батько, як священик, як громадянин. І вирішив: настала мені пора тимчасово відкласти хрест і взяти до рук зброю. Бо це зло хреста не боїться. Він не зіб'є ворожий літак, не знищить танк, не зупинить навали, яка суне на Україну. Бога зло не вб'є, а Україну може. Я й прагну її захистити.
У мене була довга і нелегка розмова з владикою. Ми не можемо брати до рук зброю, тим більше користуватись нею. За це він тимчасово відлучає мене від пастирської роботи. До неї я приєднаюсь після перемоги. Тому складаю наперстний хрест, віддаю старості. Дорогі мої! Сьогодні не Прощена неділя, але я прошу простити мені, якщо перед кимось завинив. Я приєднуюсь до братства земних воїнів Бога. То ж благословіть мене, мої брати і сестри во Христі, на святу справу, як я сім літ благословляв вас".
Тиша, тиша бринить у храмі. Святі лики з образів, ікон так само, як і людські очі, обличчя, незворушні, мовчазні, суворі, не схвалюють і не осуджують вчинок. Мабуть, дуже мало часу, аби оцінити його. Беззвуччя ятрить серця і душі вірян: надто важке і складне просить сказати їхній духовний наставник. Щось неймовірне. Раніше він був їхнім порадником, суддею, а тепер... Тиша. Ніхто не наважується стривожити її. Людська німота найболісніше ранить пастирську душу.
— Люди.., що ж ви.., — негучно наважується староста, чи то питає, чи осуджує.
Безмова. І тут майже всі люди — хто на два, хто на одне коліно вклякають, чи в шанобі схиляють голови з прикладеною до серця долонею.
— Дякую, дорогі, — витирає сльозу отець Борис.
Прихожани тихо покидають храм, мовчки ідуть додому. Ми теж ішли мовчки. Безрозмовно лягли спати.
НЕЗВИЧАЙНИЙ ДОБРОВОЛЕЦЬ
Повідомив Миколу Кузьмича про цю подію. Негайно відповів: "Не сподівався, що священик здатен на таке. Для Церкви — щось неймовірне, для громадян приклад, що чинити". Соцмережі вже розродились неоднозначними коментарями. Того слід було чекати. Ну, а у військкоматі, коли о. Борис прийшов і сказав про мету, — німа сцена.
ЩО ВИПЛАВЛЯЮТЬ З РУДИ
В суботу, під вечір, приїхав Віктор. Навідується рідко, у шпиталі лікареві роботи по зав'язку. А це був у Ковелі, бо запросили для консультації. Сюрпризами порадував. Сергій через своїх побратимів, які були у Луцьку, передав пакунок. А далі ошелешив новиною: онука президентським указом нагороджено орденом Богдана Хмельницького, звання старшого лейтенанта присвоєно. Оце так! Молодець! Аплодую: "Моя гордість!" Замість сина розціловую його батька. "З таким металом маю справу щодня", — каже він. Я не зрозумів. "Знаєш, — пояснює, — війна — то як доменна піч. В її горнилі з руди виплавляється метал. З нього є і багато моїх пацієнтів".
Після вечері якраз час погомоніти. Віктор вже шість років лікує, оперує, повертає здоров'я скаліченим війною. Разом з тим вивчає свій "метал", хоче зрозуміти, як фронт змінює людину. Думаю, збирає матеріал для дисертації. Каже, вражає їх мужність. Деякі витримують по п'ять, вісім операцій, божевільні фантомні[CXI] болі, терпляче освоюють протези, вчаться як обходитись без власних ноги чи руки, чи, навіть, обох. Нам, здоровим, жаль їх. А вони співчуття не потребують, воно принижує їх, бо ставить у ряд немічних, нижчих. Вони хочуть бути рівними з нами. Хоча вони морально вищі. І те нам треба постійно відчувати. Вони мужні, але скромні. Навіть найбільш героїчні не хизуються своїми подвигами, про фронтове життя воліють не розповідати. Хіба з побратимами, коли про щось згадують. Жартуна, веселуна серед них навряд чи знайдеш.
Серед ампутантів є особлива категорія людей. Певно, для служби в армії вони стають непридатними. Але після операції, чи кількох, підлікуються, пройдуть реабілітацію, освоять протези, і знов на фронт. Сталевим легіоном їх назвали, хоч вони розкидані по різних частинах. Ну, в московії таке за небачене геройство сприйняли б.
"Є у мене і зараз такий, — каже Віктор. — Бобицький Андрій, з Херсона, старший лейтенант. Нагороди має. Вольова, грамотна, цікава людина, але бачу багато чого носить у собі. Вперто освоює протез, бо хоче назад туди, в Бахмут. Дружині про це не говорить. "О, — кажу, — під Бахмутом мій син Сергій, батареєю гаубиць командує". "Яка бригада?" — зразу питає.