Візьмемо щось від сканді, щось від провансу, додамо українського колориту: буде те, що треба. Правда, є ще джапанді, це така собі суміш японського й скандинавського мінімалізмів, але мені хочеться лишити його для передпокою.
– Я завжди кажу, що ти мудра жінка, – застосовую випробувану роками дипломатію. – Повністю тобі довіряю.
Повільно облизуючи рештки свого морозива, Аліса пильно дивиться мені у вічі.
– Я тебе кохаю, – нарешті проказує вона, не відводячи погляду, і губами, зумисно густо намащеними шоколадом, цілує мене у вуста. – Іду робити візуалізацію.
Встає і озираючись через плече та демонстративно похитуючи стегнами, як вміє тільки вона, йде до комп'ютера. Ну не зараза?! Але саме за це я її й покохав.
Сам теж відкриваю планшет і в пошуковику набираю: "Ванна кімната в стилі прованс. Фото". Ого! Для прикладу десятки світлин. Дивлюся одну, другу, двадцяту... Красиво, вишукано, хоча часом і солоденько. Цікаво, скільки це може нам коштувати? Ще півгодини на пошуки ціни матеріалів та аксесуарів і реальність збиває мене з пантелику: ванна на левових ніжках щонайменше вісімнадцять тисяч, раковина умивальника у стилі прованс теж не менше сімнадцяти, унітаз-ретро взагалі більш, як двадцять п'ять, а плитка для стін і підлоги, яку можна було би розцінити, як ознаку цього середземноморського дива, взагалі по тисячі гривень за квадратний метр, тобто, ще плюс тридцять – от уже й дев'яносто і якщо додати решту "дрібниць": теплу підлогу, стелю, двері, вікно, бойлер, змішувачі й так далі, й тому подібне, то потягне на всі сто п'ятдесят, а коли помножити хоча би на півтора, як радять профі з будівництва – та за ці кошти, не встати мені з дивана, можна старенький, але цілком придатний "Passat" купити! Можливо, далі щось простіше? На жаль, швидше навпаки. Можливо, на іншому сайті знайду дешевші варіанти? Ще десять хвилин переглядів – де там! Даремно я запевняв свою дизайнерку, що повністю їй довіряю, даремно... Думай тепер як виплутатись із цієї пастки без втрат. Знову доведеться дипломатію застосовувати.
– Подивися, що я накопав! – вигукую нібито в цілковитому захопленні від побаченого. – Якщо вже без провансу ніяк, то хочу тільки такий.
Аліса на чарівне слово "прованс" клює одразу ж, і я беруся показувати їй світлини, а потім плавно підводжу до головної теми – грошей.
– Я вже все полічив, ось дивися, – починаю перераховувати їй пункти витрат: тридцять тисяч, вісімнадцять, двадцять п'ять… і нарешті підсумовую: – Загалом ванна кімната обійдеться нам плюс-мінус в триста тисяч.
Вона дивиться на мене уважним поглядом психіатра, як на людину, котра, здається, втратила глузд, треба тільки переконатися в цьому остаточно.
– А в нас скільки лишається?
– Вісімдесят п'ять, – легковажно машу я рукою, – проте якщо додати щомісячні вливання від Хорхе, то через рік матимемо повноцінний прованс – не соромно буде показати навіть твоїй колишній роботодавиці.
– Але я не хочу чекати рік без теплого туалета і ванни!
– Але ж ти так хотіла прованс! – я вміло вмикаю дурника.
– Але ж я вже стомилася без вигод, Хлібе! – з неприхованим роздратуванням парирує Аліса. – Скоро стане зовсім холодно. Невже ти хочеш, щоб я відморозила собі придатки в тому нужнику? А в нас ще й кухні немає...
– То що ж нам робити?
– Давай складемо перелік всього, що потрібно купити, далі шукатимемо найдешевші варіанти і ну його, той прованс.
– Як кажуть у народі, "Вони починали ремонт у стилі "хай-тек", а коли закінчували, то згодні були на "Хай так!" А ми ж іще й не почали... – я демонструю собою уособлення вселенського суму.
– Нічого, – заспокоює мене три-де візуалізаторка, – ми створимо дух провансу за рахунок всяких дрібничок. Давай складати перелік потрібного.
Ні, я таки справжній дипломат. І чому я не пішов навчатись на міжнародника?! Оце б сидів собі на перемовинах у Білому Домі й водив круг пальця тих янкі – ну що всі вони супроти моєї лиски Аліси?!
У міру того, як ми освоюємося в дідовій господі та потроху інвентаризуємо наявну спадщину, Аліса все більше входить у смак простецьких радощів провінційного буття. Тиждень назад в загашнику літньої кухні натрапили з нею на пожовклий від часу й роботи радянський ще соковитискач, що колись, схоже, мав дещо інший колір, значно ближчий до білого. А я згадав наші тут шкільні канікули і смак свіжовичавленого морквяного соку, до якого привчала нас із братом баба Ліда – схотілося пересвідчитись, що враження не змінилися. Алісі й це було в новину, але смак морквяного фрешу так припав до душі обом, що два рядочки цього нещасного зачучвіреного овоча на нашій занедбаній грядці скінчилися за три дні.
– Смакота-а! – кожного разу примовляла дружина, витираючи на писку морквяні сліди. – Треба буде наступного року не два, а двадцять два рядки посадити.
"А як же Сизифова праця?" – щоразу крутилося в мене на язиці, проте спина давно вже відпочила, ниття в попереку потроху забувалося і тепер у свіжих ще спогадах наша картопляна епопея, гадаю, навіть Алісі не здавалася чимось надміру страшним: подумаєш, два дні на рік спина поболить! Поболить і перестане. Та й морква за агротехнікою мало чим нагадує картоплю. Тож, запавши на моркву, ми тепер за першої ж нагоди купуємо її і чавимо фреш, щоразу облизуючись у передчутті насолоди.
В глибині дідового саду на одній зі слив частина зав'язі дивом лишилась не пошкодженою морозом. Не помічені нами, ті сливки тихо собі спіли в гущавині листя й проявилися тільки як почали синіти, а повністю дозріли, здається, лише сьогодні, коли я забрів у садові нетрі з бензокосою й з-під волосіні раптом полетіли побиті сині плоди. Підняв кілька цілих, наспіх обтер з однієї сизий наліт, узяв до рота – що солодка, що смачна!
Покинув мотокосу, приніс Алісі скуштувати – вечір п'ятниці пропав. У тому сенсі, що замість викосити в саду, довелося на пару збирати врожай слив. А воно ж як, коли удвох? "Перестав мені драбинку. Залізь іще туди. Зірви отам. Забери в мене відро. Віднеси. Принеси. Подай."
Ніби й небагато слив, а три відра набралося. Одне лишили для поточної насолоди, два ухвалили переробити на зимовий десерт, відтак мушу тепер допомагати своїй господині їх маринувати по якомусь особливому рецепту Люди Бальбо – і коли вони, ці жінки, встигають обмінюватися інформацією?! – бо завтра маємо невідкладно їхати до столиці по плитку для ванної кімнати, оскільки сьогодні вранці продав решту прадідового скарбу, а навіть короткий наш досвід каже, що вагому суму грошей, коли вона з'являється, треба витрачати на щось глобальне, причому чим швидше, тим краще, бо гривні мають незбагненну властивість розповзатись на всі боки, наче руді таргани й безслідно зникати в щілинах часо-простору.
Я так мріяв увесь серпень якомога швидше скінчити роботи на подвір'ї та виділити тиждень для розрекламованої Сашком вересневої риболовлі, коли за його словами риба на Десні клює цілий божий день, але вона мовби підслухала моє бажання і за словами Бальба два тижні вже мов у колодязі, наче й риби у воді не стало; утім, воно, можливо, й на краще, бо, знову ж таки, по факту вийшло так, що два перші тижні осені довелося мені крутитись, як любить Хасточка казати, наче муха в окропі: то зі світлом у погребі хімічиш в міру власних куцих знань і навичок, то в кухні шпатлюєш, то погріб чистиш та підмазуєш, то висохлу шпатлівку на кухні зачищаєш, то вчиш свою дизайнерку білити льох вапном і при цьому не обляпатись, як зазвичай, з голови до ніг та не повипікати ним собі очей, то по другому колу підшпатльовуєш дефекти, то картоплю сортуєш, то вкотре вже шліфуєш шпатльоване-перешпатльоване, то робиш у погребі засіки та нарешті заносиш туди здобутий майже непосильною працею врожай, то цілий день втрачаєш на Алісині забаганки мати в льосі ще й стелажі для банок з консервацією, бо "у всіх тут є, тільки в нас немає" – де б же ж у цій коловерті знайшовся час для риболовлі?! То навіть і ліпше, що не клює – принаймні не точитиме в душі дірки черв'ячок рибальськї заздрості.
Вечір уже, кручуся навколо шеф-кухара на одній п'яті з думкою, що ось-ось звільнюся, бо слід би ще заправити випрошену в сусідки "Славуту", коли ж це дзвінок – Бальбо телефонує. "Не інакше, як обіцяний кльов почався", – проскакує думка і вже якось не дуже хочеться в Київ їхати...
– Привіт, Глібе, будь другом, поможи завтра кабана заколоти. Такий здоровенний, що Люда вже боїться до нього й заходити.
– Та ми якраз у Київ по матеріали зібралися... – ніяково бурмочу я, потім вчасно згадую, як Сашко допоміг мені з шинами для каналізації, спростивши та здешевивши роботу в рази, тож миттєво розвертаюся на сто вісімдесят градусів, – ...але якщо потрібно, то ми й у неділю з'їздимо.
– Ну, дик я тебе на шість ранку чекаю.
– Щось зі зброї треба з собою брати: сокиру там, чи списа якого?
– Хіба що дружину, – сміється на прощання Сашко, – хай набирається досвіду як свіжину їсти.
Аліса все чує, бо ж поряд зі мною заливає сиропом сливи в банках.
– Сподіваюся, ти чула. Переносяться наші будівельні закупи. Підемо свіжину їсти. Ти ж такого досвіду не маєш?
– А це щось визначне?
Озивається рингтон її ґаджета.
– Люда, – зиркнувши, доповідаю дружині.
– Тепер без варіантів, – зітхає Аліса, – доведеться йти і оцінювати на місці: визначне чи ні.
Кабаняра в Бальбів дійсно наче слон. Коли я зазирнув у його помешкання, то нітрохи не здивувався, що Сашкова Люда почала боятися туди заходити. Сашко ж велів мені чекати його надворі й узявши до рук мотузку, хоробро відчинив дверцята сажка[52]. Я неприкаяно тупцяю на подвір'ї біля хліва, сподіваючись, що таки дочекаюся Бальба живим-здоровим. Коли ж це нарешті загула-затремтіла земля, так, ніби зсередини ось-ось виткнеться шестидесятитонний "Абрамс", і на волю підтюпцем виривається вгодована туша білого велетня. Поряд із ним, ледве протиснувшись у двері, поспішає Сашко й кричить уже до мене голосом зосередженим, наче в командира розрахунку "Стугни", що помітив ворожий танк за якихось три сотні метрів від позиції:
– Давай до мене!
Війна вишколила в мені навичку не розмірковуючи, виконувати команду, подану голосом зосередженим та строгим, тож я підскакую до Бальба, геть не розуміючи, що маю робити.