А тим, хто прийшов за ним, кажу: "Десь за границею. Навіть мені не дає знати де він. Добре, що з сільради підказує кума: "Ховайте, бо завтра прийдуть".
РІЗНИМ ДИХАЄМ ПОВІТРЯМ
Літечко прийшло. Такий чудовий ранок! Сонце теплими променями землю зігріває. Буяє природа, щедро дарує свої пахощі. На щастя, війна не доносить сюди своїх ядушливих запахів. Еге ж, доки не згадаєш про неї. Вчора пізно ввечері дав про себе знати онук. Пише з-під Бахмута. Як завжди: все нормально, погода тепла, роботи багато. Зрозуміло, яка то робота. "Дихати важко, москалі двохсоті псують повітря". Залишки м'ясних штурмів. Орки їх не завжди прибирають. Зима заморозила, а весна, літо роблять своє.
Щоразу, коли дивлюсь кадри, проймаюсь: хлопці день і ніч, в холод і спеку, в осінню негідь, хляпу — "на нулі", в окопах, бліндажах, під обстрілами, бомбами, ракетами. Це лише уявити важко. А в натурі? І то не день, роки. І нічого не вдієш. Чи оцінюють цю щоденну самопожертву і подвижництво ті, хто спокійно п'є каву, лежить на дивані й ірже з гумору президентського "95 кварталу", що розрахований на невисокої проби глядача і час від часу робить випади, на грані антиукраїнських? Не був і не є його симпатиком. Немало артистів, письменників, журналістів взяли у руки зброю. Ну, а кварталівці веселять. Одержують нагороди, посади, посвідчення учасників бойових дій. Штукаря Сивохо на міністерське крісло з питань окупованих територій всадовив Президент.
НЕЛЮДИ
В телемарафоні продовжують про майбутній контрнаступ, якого чекаємо ми і закордоння. А його нема. Є вразливі локальні удари для ворога на його території. Хай відчуває. О, якби далекобійні ракети! Не можемо, не дають. Але й те лякає рашу. Щоб зірвати наші плани, вона пішла на нечуваний злочин. Зруйнована гребля Каховської ГЕС. Жахають кадри. Через розлом ринули маси води. Хто встиг — тікає. Хто ні — на дахах будинків, навіть на деревах. Мільйони тонн води затоплюють села, містечка, гинуть люди, тваринний, рослинний світ. Колосальні збитки, екоцид. Людей, тварин рятують солдати, ДСНС, волонтери. А нелюди обстрілюють і людей на дахах, і рятувальників, які евакуюють мешканців.
ЗНОВУ ЧОРНА ВІСТЬ
На третій день село облетіла чорна вість — загинув син о. Бориса, який рятував людей після підриву дамби. Макарове заніміло у тривожному очікуванні.
ПОВЕРТАЙТЕСЬ ЖИВИМИ!
До армії покликали ще п'ять наших чоловіків. Вертайтесь живими, дорогі!
ВИСОКА ПЛАТА
Село знов колінкує. Таких похорон не пам'ятаю. Було аж тринадцять священиків. Майже всі вони з того самого семінарського класу, де навчався Любомир, але вже висвячені. Відспівував їхній класний керівник. Зчорнілі від горя о. Борис з матушкою сиділи біля труни, а в процесії йшли з нею. Поруч з ними — незнайома жінка з дівчинкою. Це ж їх врятував Любомир. Шоферував легковиком з невеликим кузовом, геть набитим людьми. Не до комфорту, треба швидше тікати. "На виїзді з селища, на автозупинці, — розповіла жінка батькам Любомира, — чекали хто нас підбере, п'ятеро. З дитиною я одна. Він зупинився, сказав людям потіснитись, допоміг залізти. Щойно ми трохи від'їхали, на ту зупинку впав снаряд. Ні її, ні людей не стало. Ось там нас з Ліночкою і чекала смерть. Але тут десь взявся проклятий дрон. О, то страшна штука. Любомир маневрував то поворотами, то швидкостями, щоб граната прицільно не впала. Вибухнула з боку водія метрів за три від машини. Поранених кілька, а вбило Любомира і жінку, яка сиділа в кабіні. Звірі. Адже той, хто управляв дроном, бачив, що в машині мирні люди, які рятуються... Своїм життям заплатив, щоб ми жили".
Для жінки з дитиною сільрада знайшла порожню хату. Та їх взяв до себе о. Борис. Після похорону усамітнився, недільні служби вів священик з райцентру.
ЧИ БЕРУТЬ ДОКОРИ?
На цей раз Президент виглядав якимсь пригніченим. Мабуть тому, що знає ситуацію на фронті далеко краще, аніж нам її подають. Може, й беруть його власні докори: знав би — не рвався б до високого крісла. Сталось не те, що уявляв. Так, були успіхи. А тепер тане надія на контрнаступ. При будь-якій нагоді він і його вищі підлеглі нагадують партнерам про допомогу. Він навіть одного разу зірвався і йому порекомендували схолонути. Справді, якийсь нонсенс: як тільки ЗСУ досягає успіхів, допомога пригальмовується.
ТО БІЛЬШЕ, АНІЖ БАЗАРЧИК
Навідався на сільський базарчик. Щоп'ятниці на майдан, перед будинком культури, з'їжджаються дрібні торгівельники з райцентру, ближніх сіл, навіть з Ковеля. Тут не лише купівля-продаж, а й змога зустрітись, погомоніти. Не тільки про щось місцеве, а й про політику, війну. Хочеш вір, хочеш ні. Он біля продавця Олекса Микитюк, Стах Оксенюк. Кличуть мене. Не можуть зрозуміти, що то коїться в Росії. Пригожин, слуга Путіна, йде проти свого царя, на Москву, з своїми вагнерівцями, міжнародними злочинцями. Бандит повстав проти головного бандита. Легко йде. Ростов взяв. "Справді дивно, — кажу. — От ще день-два, і буде ясно. Але, як би то не було, нам те на руку".
Підходить Данило Каліш. Мовчун. Неговіркий, боязливий чоловік. Слухає.
Нащо мені свобода слова,
Своя держава, рідна мова?
Я буду жити на печі
Була би тиша і харчі.
Ну, то ніби про Данила. Колись прочитав я у газеті цей віршик, запав у пам'ять. З Миколаєва, здається, автор. Перескакуємо на неосяжну тему корупції. Про неї можна говорити до вечора, бо розмови частіше, аніж про війну. Аякже. Коли там, зверху гребуть, то знизу хіба не бачать? Від влади й суспільство загниває, як риба. Щиголь, член Ставки Верховного Головнокомандуючого, яким є Президент, попався. А голова Верховного Суду Князєв майже три мільйони хабар вхопив. Ото розмах! Замарані судді вироки від імені України виносять. Скромняга Гепало, заступник голови нашої обласної держадміністрації, так гепнув нас своїми статками, які лише в декларації вказав, що здуріти можна. Другий скромнячок з Рівного на невеличкій посаді начальника обласного управління лісівництва і мисливства надбав мільйони доларів, торбу з золотом. Домінуюча фракція партії Зеленського "Слуга народу" вибухає корупційними скандалами. Геть огидно і злочинно: в Міноборони процвітає корупція. Одні вмирають, інші на крові і смертях наживаються. Мародери.
— Стріляти таких треба! — спокійно, але впевнено каже Стах. — Без розмов. Ні совісті, ні честі у них нема.
— Буде суд Божий над ними, в пекло підуть, — вкладає свою думку богомільний Олекса. — Сказано в Біблії: багатий так потрапить в рай, як верблюд через вушко голки пролізе.
— Олексо, — кажу. — Їх вже так розперло від наживи, що навіть ворота на твій подвірок вузькі...
Із багатьох фактів імітації боротьби з корупцією складається враження, що парасольку над цим злом тримає влада. Іноді йде навіть всупереч рекомендаціям ЄС, які обов'язкові для вступу туди України. Нібито Президент недавно не під запис журналістів попросив їх не роздмухувати цю тему, бо вона не сприяє перемозі. Те ствердив професійно організований правоохоронними органами нагляд за групою журналістів, які розмотують корупційну схему в Міністерстві оборони. Стільки законів, установ щодо боротьби з цим злом, як у нас, нема в жодній країні Європи. А та зараза ніби збиткується над нами. От, так звані, "правки Лозового" в судочинстві. Давно їх критикують. Нарешті Верховна Рада поправила. Але для крупної риби залишили діру — строк для розслідування. Не вклався — закривають. А якраз, аби розмотати хитрі схеми масштабних злодійств, хабарництва, треба багато часу. Наш політклуб перервали двійко школярів.
— Купіть малюнки пам'ятних місць села, — пропонує хлопчина. — Наші художники малювали. Гроші для армії збираєм.
Дівчина простягає кілька. На цупкому папері, картоні, ватмані. Олівцем, пензлем зроблено. Беремо, роздивляємось. Данило не бере. От колишня стара церква, пам'ятник "Сім'я", Софійчина хата, озерний пейзаж, куточки села, вулиця з лелечими гніздами, дубова алея на честь Лесі Українки. А ось стара "Освітянська груша". Ой, та це ж під нею, біля колишньої школи, перша моя вчителька Марія Тимофіївна, вручала мені після першого класу похвальну грамоту! Купую без розмов, ще й додаю трохи. Дякую. Добру справу роблять. Данило мовчки стоїть, перебиває наш торг.
— Ви тут, бачу зійшлися розумніші за мене. То скажіть, коли закінчиться война і чий верх буде?
Ну, мене те дряпонуло. "А ти що зробив, щоб вона швидше закінчилась?" — питаю. "Я ж не олігарх, — виправдовується. — Пенсія всього дві з половиною тисячі". В мене трохи більша, але що ти будеш з ним воду товкти. "То ти он хоч би картинку у хлопця купив, ти ж близько тої церкви жив", — кажу. "Та вже стратився, он всього потрохи придбав", — віднікується.
— А чийого ти верха ждеш? — коле його Олекса. — Може, того московського нелюда?
Данило не озивається, мовчки покидає нас.
— Напевне, я вгадав, — сміється Олекса. — Якби так помагали всі, то та звірюка була б вже тут, а Данило б їй лапи вилизував...
А що, правий Олекса.
ДО МОСКВИ ВЖЕ ДІСТАЛИ
Радісні новини все ж навідуються. Тільки за минулий тиждень збито п'ять літаків московитів. Не над нашою територією, а в глибині ерефії. Трохи раніше — стільки ж гелікоптерів. Дрон до Москви долетів, добре напудив їх. Збиваємо ракети "кинджал", які Росія вважала невразливими. Закордонна і наша зброя вже діє.
ШУКАЮ НАСТУПНИКА
Шукаю собі наступника, аби вів щоденник подій. Микола Кузьмич нараяв поговорити з вчителькою Людмилою Василівною. Є у неї інтерес до краєзнавства, хоча то не її предмет. Син вчиться на історичному факультеті університету. Здається, пристойна кандидатура. От чи погодиться?
ВИХОВНИЙ УРОК
Дикий випадок стався за селом. Водій маршрутки висадив солдата, який дома забув посвідчення УБД[CX]. Але ж той у формі був, з кульбачкою. Він зателефонував до друзів-ветеранів у Ковелі. Приїхали, забрали. А, коли повернувся бус на автостанцію, змусили нахабу вибачитись, хотіли виховний урок провести з ним, той ледь в штани не наклав. Власник маршрутки сказав, що він буде покараний.
О, а серед росіян є вартісні "мінерали", повноцінні свідомі люди, яких не взяла інфекція рашизму. Багатодітна сім'я Бутусіних втекла від переслідування в Україну. Батько пішов на війну, за ним сини Роман і Леонід.