Воно дійсно універсальне, з нього немає виключень.
В неї часом таке трапляється: здавалося б, ні з того ні з сього починає виголошувати щось помислене, причому не з початку розмислу, а з його середини – очевидно, вже не маючи змоги тримати його в собі. Я давно до цього звик, не дивуюся, хоча попервах, ніде правди діти, траплялося, що й дратувався.
– А, так ось про що ти весь час думала, доки ми любилися... – сонно бурмочу я.
– Безсовісний! – зривається на сміх Аліса. – Як ти міг про мене таке помислити?!
Як все-таки добре, коли близька людина розуміє твою іронію.
15.09.
Свіжина.
Картоплю в погріб опустили – рівно дві тисячі штук на їжу і ще тисячу на посадку. Комусь, може, й смішно було би з цього, якби взнав, а нам, новачкам, хочеться зрозуміти арифметику процесу: скільки саджати й навіщо? Хтось лічить мішками, хтось корзинами чи відрами, а ми – штуками. Хіба двом людям з вищою освітою важко полічити до тисячі? Куди легше, ніж гнути спину на городі. І чи не краще замість картоплі мати якісь інші овочі?
Або вже, коли на те пішло, давно б уже пора застосувати в домашньому картоплярстві якісь сучасні, передові методи: принаймні два таких навіть мені, неуку й новачку в цій справі, днями прийшли в голову. Перший – саджати картоплю восени, під зиму – можна закопати її без будь-якого поспіху, не так, як весною, в отой аврал. Чому під зиму, як часник? Та тому, що – я ж сам бачив у Гармашихи! – коли раптом на картопляній ниві, десь поміж рядків, проростає загублена ще торік картоплина, то і кущ у неї дебелий, вищий од планових сусідів, і врожай, слід гадати, відповідний. Рацуха? Рацуха, ще й яка!
Або ще ось це – взагалі бомба! Кожну картоплину треба саджати прямо в отім плетенім мішку на два відра. Тут же ж одні вигоди – коли прийде час картоплю копати, землю колупнув, мішок знайшов, потягнув його – і ось тобі, весь урожай у тебе в руках! Ні горба не треба гнути, ні в землі дуже копирсатися. Можна край того мішка одразу прямо на поверхні городу й лишати – тоді й лопати не треба: потягнув, і вся картопля, що нав'язалася і виросла в кущі, у тебе в мішку. Роботи – тьху! Обов'язково спробую. Не маючи досвіду, будемо брати системністю: смійся, Клевене – добре сміється той, хто сміється останнім, написав колись французький байкар Флоріан. Між іншим, у тій байці саме про двох землеробів і йшлося.
Єдине в чому сумніви беруть, так це чи не надто ми мудрагелимо зі своєю арифметикою? Чи не горе з розуму? Зайвої, на наш погляд, картоплі зосталося майже стільки, як і собі лишили – і це буйно́ї, тобто, великої, а ще ж відер п'ятнадцять, коли не більше, зосталося всілякого непотребу – дрібної, кимось поїденої, і нами з Алісою порізаної. Цю куди подіти? Аж тут згадав я діда Пантьошку – це ж його картопля вродила на нашому городі, йому й віддамо. Навантажив цілий візок буйної, повіз до діда. Побачив через паркан, як той біля винограду порпався.
– Здрастуйте, Пантелію Гнатовичу! – гукнув з вулиці. – Привіз Вам картоплі, борг свій хочу віддати.
– О-о-о! – зрадів Пантьошка. – Давно, давно не бачились. А картоплю назад вези, хіба ж я казав тобі про борг?
– Та як же так, – я навіть розгубився, миттєво згадавши про Всевидяче око, – з мене ж уся Клевеня сміятиметься, скажуть, забракували Ви мою картоплю.
– Ти його не слухай, дитино, – озвалася звідкілясь невидима мені баба Люба, – він, бач, що з літ, то й з розуму. Отаке сказать! Да картоплі багато ніколи не буває. На цибулю можна помінять, на олію, да на ті ж кавуни!
І вже до Пантьошки:
– Да одчини ж ворота, Пантелію, шо ж ти людину пуд двором, наче каторжного, мучиш?
– Сама б уже давно відчинила, – без жодної емоції відказав на те Пантьошка, – не бачиш, гостинця чолов'їку ріжу.
Ворота мені таки прочинили, картоплю я завіз, отримавши натомість шість ґрон винограду.
– На, посмакуєте. Синій це Молдова, білий – Аркадія, а рожевий – Лівія. Коли сподобається, розведеш у себе: я навчу.
– Як Ви, Пантелію Гнатовичу? – подякувавши, спитав старого.
– Да небеди[50] ще. Це тойгод[51] з'їв шось не те, дик за малим богом не вмер, а сейгод, вгору глянуть, кріплюся.
– Ви ж мені обіцяли, що навчите сад обрізати, пам'ятаєте?
– Чого ж би я забув? Макутра ще варить. Прийду, як листя опаде.
Аліса, побачивши гостинця, не втрималась:
– Слухай, так можна картопляні борги віддавати: тут кілограмів сім винограду. Навіть якщо по сотні за кілограм, то й тоді це значно дорожче, ніж візок картоплі.
Дрібну картоплю ми віддали Гармашисі, отримавши від неї за це традиційну банку молока, решту буйно́ї, скооперувавшися з Хасточкою, відвезли "Славутою" до картопляних міняйлів, де й обміняли на три великі кавуни.
– Отак і навчимося жити, – сказав я Алісі, коли ми вдома запихалися кавуном.
Три дні назад, вбившися, в прямому сенсі в дошку, я зідрав дерев'яну підлогу в колишній коморі, вийняв дубові лаги, в яких цвяхи за більш, як століття, вкипіли намертво – навіть лом не завжди допомагав, і пустоту під підлогою засипав цегляним боєм, що випадково трапився на очі біля одного з магазинів на площі. Ми з власником магазину здорово виручили один одного – він не мав клопоту куди те сміття подіти, а я не витратив жодної гривні на щебінь, лише сплатив Кау чотири сотні за доставку, бо сам же й навантажив, розвантажив та візком завіз до хати три вози того сміття: піт з мене котився рясно, ніби дощ у зливу. По тому наступного дня зробив по рівню цементну стяжку і запишався собою: ну справжній будівельник же, чорт забирай! Недарма дивився, не відходив, як хлопці кесон робили.
Після вечері з повним правом причепився до Аліси:
– Що там у тебе з проєктом ванної кімнати? Готовий?
– Практично.
– То, можливо, спочатку посвятиш мене в якісь нюанси? Бо де буде ванна, раковина, унітаз ми узгодили, а що ти там собі по дизайну намислила, я й досі не знаю. З одного боку, довіряю твоєму смаку і досвіду, з іншого – мені наперед хочеться знати, щоб потім не довелося все життя ламати очі об якесь неподобство.
– Та я лише в загальних рисах, – одразу завиляла хвостом Аліса. – Визначилась тільки з принципом – ні хай-теку, ні лофту точно не буде.
– Чому?
– Ну який хай-тек на Клевені? Має бути щось у народному стилі – кантрі, сканді, шале, прованс...
– О'кей. Тоді поясни простою мовою, яка між ними різниця.
– Ну, я теж не архітектор, по суті дилетант. Знаю, що всі ці стилі зароджувались у провінціях, але потім завоювали й великі міста, особливо скандинавський стиль. Підозрюю, що історія цих стилів дуже прикрашена, ідеалізована і думаю, що автентичні інтер'єри в стилі альпійського шале чи американського кантрі позаминулого або навіть і минулого століть мало чим нагадували сучасні світлини, яких повно в інтернеті. Або і взагалі...
– Але, як я розумію, коли є схожі стилі, вони ж мусять хоча би чимось відрізнятися один від одного?
– Я ще в Словаччині звернула увагу, що межі стилів дуже розмиті й кожен визначає їх на власний розсуд. Шале це, начебто, перш за все, дерев'яні меблі в натуральному кольорі, максимум – вкриті матовим лаком, але в жодному разі не фарбовані; ще грубі, необроблені балки на стелі. А от щодо великих, на всю стіну, панорамних вікон, як це модно тепер, то я чомусь не вірю, що це автентика.
– Я теж не впевнений, що альпійські горяни сто років назад думали про вигляд з вікна, а не про тепло в домівці з їхніми альпійськими морозами.
– Скандинавський стиль якщо не аскетичний, то дуже стриманий. Бліді однотонні стіни без візерунків, усі меблі простої лаконічної форми, з прямими контурами.
– Чим же він тоді привабливий?
– Є люди, яким подобається скандинавський мінімалізм. А дизайнери вигадали, як зробити цю стриманість більш емоційною: такий невиразний інтер'єр оживляють кількома яскравими асиметричними плямами, наприклад, зсунутою в один край вікна синьою шторою і помаранчевою подушкою на сіренькому дивані біля неї. Це дуже оживляє простір, головне – не переборщити, не зробити з інтер'єру папугу.
Аліса йде до морозилки, дістає з неї два шоколадних морозива й одне простягує мені, а це вірна ознака, що попереду в нас якісь підводні камені. Дизайнерка ж, мовби й не трапилось нічого, продовжує свій екскурс:
– Стиль прованс за походженням є французьким, по назві зрозуміло. Це щось таке легке, світле, вицвіле від сонця, з квітами і морем – одним словом, має асоціюватися з безтурботним відпочинком. І ще всі матеріали мусять бути природними: тільки дерево чи камінь, а меблям на вигляд має бути не менш, як пів століття. Одним словом, суто французька легковажність. Якщо чесно, мені найбільше подобається.
– Коли абстрагуватись, то й мені теж, але не впевнений, що прованс підходить для Клевені, та й з нашим нинішнім життям контрастує. І шале мені не заходить – пригадую, бачив щось подібне в інтернеті: надто похмурий вигляд має, недарма ж радять великі вікна і багато світла.
Бачу, як від моїх слів Аліса дещо скисла, проте все ж таки закінчує лекцію:
– Останній це кантрі, стиль американських ранчо. Ти дивився "Єллоустоун"?
– Так, переглядав із Хорхе перших два сезони. Епізоди круті, нічого не скажеш, а сюжет загалом дірявий.
– Тоді маєш уявлення й про стиль: будинок Даттонів класичний кантрі.
– Точно не наше. Масштаби в нас не ті, не американські. А класика? Вона ж, нібито, ніколи не виходить з моди.
– Хлібе, ти жартуєш?! Яка класика? Коли тобі прованс не вписується в Клевеню, з чим я за певних умов ще могла би погодитись, то класика тим більше! Ну яка класика в сіль... вибач, в звичайній українській хаті?! Це все одно, що Гармашиху вдягнути в бальну сукню до підлоги й змусити в ній корову пасти.
Відчуваю, що зараз полаємось. Власне, хіба не все одно мені якою буде та кухня чи ванна кімната, якщо в сім'ї є свій три-де візуалізатор інтер'єрів, нехай і з мінімальним досвідом? В будь-якому разі Аліса на цьому знається краще, смак у неї є – нехай і голова болить не в тебе: ти ще поламаєш її, коли всі ці дизайнерські штучки перетворюватимеш в реальність.
– Та я ж тільки опоную, щоб ти сама для себе точно визначилась.
Візуалізаторка вдає, що від холодного морозива в неї заболіли зуби, потім, узявши себе в руки, каже:
– Ми маємо в запасі еклектику.