Ключ до вбивства (збірка)

Критикували? Сміялись, іронізували?

— Ні, ні, ні й ще раз ні!

— О, як багато "ні", які можуть слугувати й слову "так". Це дуже по­хвально. Ви завжди користуєтеся цими духами? — запитав він раптом.

— Так, а вони вам подобаються?

— Не про мене мова. Чи подобались вони вашому чоловікові? Чи не виникало у нього бува алергії? А може він просив вас використовувати трохи м'якші й не такі різкі?

— Ви вважаєте, що це занадто різкі духи?

— Я нічого не вважаю, — стримано відповів Кублей. — Тут мовиться не про мене. Я запитую тільки про реакцію ваших духів на вашого коханого чоловіка.

— Це його улюблені духи. Знамениті "Ночі Парижа"!..

"Цікаво, — подумав Кублей, — "Ночі Парижа", а надушилася ни­ми зранку", — а вголос продовжив запитувати:

— Отже, його анти... Точніше, такого подразника, який би драту­вав його, ви не помічали?

— Йому в мені подобалося все... Він казав... — раптом вона замовкла.

— Що саме він казав? Ми ж домовились: у нас з вами ніяких сек­ретів. Після цього могила. Могила для наших з вами тимчасових таємниць, які ми віднесемо на той світ, як відносять їх коханці й коханки, ніколи не розповідаючи своїм дружинам чи чоловікам.

— Але бувають випадки...

— Так, бувають завдяки приватним детективам. Так що казав вам ваш чоловік?

— Він завжди каже, що любить мене від ніг моїх до губ моїх, — і вона знов почервоніла. — Він каже, що в мені нічого такого нема, щоб його... дратувало.

— Яка ви господиня? Чи смачно готуєте?

— Я люблю чистоту. Люблю готувати... готую все, що йому до вподоби. У нашому домі, як у зразковій аптеці — ідеальна чистота. Він закоханий у чистоту, а я в нього...

— Ви ідеальна дружина!..

— Нарцис так само каже...

— Вашого чоловіка звати Нарцисом?

— Нарцис Августович!

— Цікаво...

— Його батько і дід викладали античну літературу...

— А чим займається їхній син і онук?

— Він професор...

— Античної літератури?

— Ні, зовсім ні. Він розробляє генну систему... Шукає "ключ" над за­гадкою людства... Його мрія розірвати у людства формулу добра і зла...

— Він медик?

— Не зовсім так. Але дуже близький до цього. Він б'ється над цією формулою уже дванадцять літ. Те, що він пережив у своїй юності, цього ніколи не забуде. Він хоче удосконалити світ... Він каже, що людство любить і живе тільки двома поняттями — життя й смерті. Але якщо, мовляв, глянути на всю літературу людства, починаючи з античності і до наших днів, від "Дафніса і Хлої" до "Трістана й Ізольди", від "Ромео і Джульєти" до... — вона на мить замовкла.

Кублей також замислився, але дав їй можливість висловитися до кінця, не перебиваючи.

— ... до нас з тобою... Він так і сказав: "Я мрію також померти ра­зом з тобою. На таку красиву смерть разом зі своєю вірною подругою спромігся тільки один учений з Санкт-Петербурга..." Я вже не пам'ятаю його прізвища... Я бачу ви не зовсім мене розумієте...

Кублей ствердно кивнув головою.

— Нарцис... Пробачте, Нарцис Августович каже, що людство лю­бить тільки життя і смерть. Більше нічого. А ви погляньте на його інстинкти, які демонструє література. Тепер — кіно й телевізія. Люблять тільки секс і вбивства... Без цього не обходяться ні одні бестсе­лери, вестерни. Світ жорстокий. Він вважає, що світ слід перероби­ти, заклавши в людство тільки елементи життя, радощів, щастя, але не за рахунок смертей і нещасть та іншого... І ви раптом одержали оцю нікчемну цидулку?

— Так! Я другий день сама не своя. Я ненавиджу його! Він ме­не підло обдурював, читаючи щовечора й щоночі свої теорії про чистоту, вірність, а сам...

— Я вас чудово розумію, але... — Кублей сів за стіл і взяв авторучку та картку для досьє. — Але все це може бути жорстоким жар­том ваших сусідів, його співробітників... Ваших подруг...

— У мене немає подруг...

— Тим більше... А поки що мені потрібна ваша адреса. Адреса ва­шого чоловіка. Де працює, ким, а ще мені конче потрібна його фотографія. Я волів би познайомитися з ним ближче, але поки що через окуляр фотоапарата...

Десь приблизно через годину Ліліан залишила незатишну конуру Кублея. Він довго дивився услід чарівній відвідувачці і думав: "Невже і таку жінку можна зраджувати?!"

Розділ II

— Шерше ля фам, — посміхнувся капітан Дубль і поклав на худеньке плече Кублея свою важку і міцну руку, водночас легенько на­ступивши йому на ногу.

Приватний детектив Кублей, помітивши в проході переодягнено­го в цивільне капітана Дубля, удав, що ретельно вивчає вітрину інва­лютного магазину, даючи цим зрозуміти, наче в нього у кишені не звичайнісінькі "дерев'яні" купони, а американські долари.

— Шерше ля фам, — повторив капітан. Кублей обернувся і спопелив своїм поглядом Дубля. Запахло у повітрі смаленим.

— Якщо ви так на мене дивитиметесь і надалі, Кублею, боюсь, що моє волосся закучерявиться на скронях так само, як і у вас...

— Чому ви мені постійно наступаєте на п'яти? — замість конкретної відповіді кинув Кублей, відступивши від вітрини.

— Боюсь, що навпаки. Чи ви забули справу з Сусанною Скипень?

— Це ви переадресуйте собі... Якби ви прискіпливо розібралися в тій справі, мені б не довелося зривати й міняти вивіску та сидіти у вашій дурнуватій каталажці...

— Якби не професор Зуєвський... Його чесне зізнання... Боюсь, ви б витирали своїми худенькими сідницями нари ще й досі...

— Не корчте з себе всезнайку.

— А ви не створюйте комедій, які переростають у трагедії...

— Ви, здається, не для цього мене тут піймали?..

— Не піймав. Натрапив на слід і мене одразу зацікавило — чим цього разу цікавитесь ви? Невже й цього разу ми йдемо по сліду паралельно. Тільки різними шляхами... Признайтесь, Кублею, поки у мене гарний настрій: ви шукаєте жінку?

— Я все життя шукаю жінок...

— І не можете знайти. Не з вашими даними, Кублею.

— Знаєте, що я вам скажу, — спалахнули знову маленькі очиці Кублея. — Не наступайте мені на п'яти!

— Я знаю, що вони у вас ахіллесові.

— Ви, ви просто... Просто... Капітан!

— З якого це часу звання "капітан"... Гм-м, воно набуло, як вам сказати, з вашої ласки негативного відтінку?

— З того часу, відколи я вас знаю... Капітаном.

— Ви мені дорікаєте... Але, чоловіче добрий, якщо мені пам'ять не зраджує, ви на пенсію вийшли прапорщиком?

— Старшим прапорщиком, — уточнив Кублей.

— Хай старшим. Але це все одно не вище навіть молодшого лей­тенанта.

— Молодших лейтенантів ліквідували, як клас...

— Ну, гаразд, гаразд... Скажімо, воно не вище простого лейтенанта...

Кублей хотів розтулити рота, але капітан йому не дав:

— Не гнівайтесь на мене, Кублею. Просто в мене сьогодні гарний настрій. Я завершив успішно чергову операцію. Одержав преміальні і гумор сам по собі поселився в моїй душі. Мені кортить трохи по­веселитися... Я пригощаю... Ви ще п'єте шампанське, коньяк, віскі з содовою?..

— Звідки така раптова любов до Кублея? Ви ж завжди ненавиділи мене...

— Не перебільшуйте, Кублею. Я раніше, і ви це знаєте, любив вас... Звичайно, якщо ви від мене нічого не приховували і не стояли поперед дороги. Чи, скажімо, третій варіант: не пробували передчасно злякати пташку, за якою ми полювали...

Вони піднялися нагору. Ресторан з іронічною назвою "На сьомо­му небі" був напівпорожній. За окремим столиком неподалік бару сиділа купка офіціанток і почергово позіхали. Одна з них щось мля­во розповідала решті про минулий вечір, і вся її поза, розповідь свідчили про те, що й у неї вечір минув досить спокійно, як для її віку і навіть нічого цікавого не приснилося. Інша офіціантка, вий­нявши нехотя міні-калькулятор, маніпулювала з цифрами, розраховую­чи поодинокого клієнта. Тому здалося, що вона нарахувала йому зайве.

— Ой, — нарешті безсоромно посміхнулася дівчина, коли номер з раннім склерозом не пройшов, — я й забула, що то замовлення клієнта з сусіднього столика. Ви й справді нічого не пили. Окрім компоту...

Кублей з капітаном умостилися поруч за сусіднім столиком.

— Це ризиковано, — кивнув Дубль вбік офіціантки з калькулятором.

— Не я ж ризикую — ви.

— Це правильно.

Офіціантка зміряла Кублея вивчаючим поглядом і нічого цікавого в ньому для себе не знайшла, тож пропливла повз столик вигинаючи стегнами, на горішній частині яких можна було сміливо стави­ти келих вина, не боячись, що він з неї раптом упаде.

— Ну й тумба! — ошкірився Кублей.

— Я вас розумію. У неї за столиком сам комісар Метре, і така зневага до його персони.

— Давайте без претензій на жарт.

— Пробачте, я й справді не правий. Не комісар Метре, а тільки його тінь.

Офіціантка не йшла. Вона склала компанію купці офіціанток і жваво щось розповідала. Здається, трохи розважила своїх колег. Кублей вибухнув:

— Ей ти, красуне, з нафарбованими губами! Може, тут теж люди сидять.

Та огризнулася, відповівши коротко:

— Не бачу!..

— Ти ба, вона не бачить!

— Вона каже, що вас не бачить, Кублею. А мене чудово побачила, але хоче ще трохи здалеку роздивитися. їй одразу з першого по­гляду не вдалося...

— А капітана ти бачиш? — знервовано кинув Кублей.

— Капітана я бачу. Непоганий був би капітан, аби йому хтось по­гони ще б позичив...

— Він справжній капітан!..

— Не заводьтесь, Кублею. Для чого оце базікання? — тихо мовив Дубль.

— Ти чуєш? — гукнув Кублей.

— Та чую. Не в твоєму ж віці. Ще не глуха...

Маленький Кублей аж вибухнув. Він за звичкою підскочив на стільці і поліз до кишені за посвідченням.

— Чого ти кип'ятишся? Це ж не мій столик, а Любин...

— Ти ж тільки-но ось тут клієнта обслуговувала...

— А там якраз мій кордон проліг. Автономія — зрозумів, голуб­чику? Це вже Любин столик...

— А де ж тоді та Люба?

— Вона якраз обідає. Їй теж треба пообідати, як і тобі...

— Так ви ж щойно відкрили ресторан!

— Ну і що?..

Кублей перегоряв і знову накалявся як електрична дуга.

— Аякже, вона обідає... Напевне внизу привезли босоніжки, тож вона пішла приміряти. А ця мені мізки пудрить... Старому розвідникові. Ти чуєш, капі...

— Візьміть себе в руки, майоре, — вирішив підіграти йому капітан Дубль.

Почувши сказане Дублем, "тумба" знехотя підвелася з місця.

— Валю, — звернулася вона до своєї сусідки, що провела бурхливу ніч. Рот у неї сам по собі розтулявся, показуючи відвідувачам ресторану, які сиділи обличчям до неї, низку золотих зубів.