То все ж таки: любовний, чи всього лиш сексуальний?
— У мене приниципове запитання: далі цього чотирикутника ваш інтерес до моєї чорнобильської одісеї не розповсюджується?
— Ви не відповіли на запитання: чотирикутник цей слід вважти любовним, чи всього лиш фізіологічно-сексуальним?
Й ось тут Авгура замислився. Гаразд, щодо Ольці, то баронеса блефує, але решта двоє жінок. Що здатна символізувати їх поява?
— На нього не так-то й просто відповісти, — спробував ще раз дезертирувати сержант, тільки тепер уже з житейського — філософського фронту.
— Хіба я вимагала від вас відповіді? Ми шукатимемом її на сторінках цілого роману. Точніше, не ми. Нехай її шукає сам читач. За— лишімо йому нарешті простір для фантазії. Що ж до нашої розмови. Тепер ви переконалися, що не існує в природі кращого слідчого, — залишалася вірною своїй дивакуватій манері ведення розмови фон Гретцкі, — ніж досвідчений газетяр. Запам'ятайте це, наш войовничий сержанте. І знайте: найбільше мене цікавитиме саме історія з вашою Марією. Тому що на її, і тільки на її, появі в вашому житті ми й зможемо утримувати інтерес читачів до всього того, що збираємося їм підсунути. Ну а продовжимо нашу розмову завтра.
13
Нагадавши Катерині про батька, Ігуда мстиво простежив за тим, як розширилися і спалахнули гнівом очиці міліцейської садистки, і ще мстивіше всміхнувся.
— О, геть забув... — негайно підіграв йому підполковник. — Ви хоча б здогадуєтеся, що кінодраматург, який оце стоїть перед вами, — давній, багаторічний і відданий товариш вашого батька, Данила Стратника? Хоч і значно молодший від нього. До слова, теж мало не опинився разом із вашим батьком, одним із найзапекліших "націо— нал-патрійотів", на табірних нарах.
Цього разу лице слідчої Стратник видовжилося і зблідло. Це був ще один заборонений випад есбеушника, якого вона сприйняла так само болюче, як і попередній.
— Ну, навіщо ж ви так? — по-аристократичному звівши підборіддя, просичала вона.
— Ви про що?
— Ви ж, напевне, добре знаєте, що Стратник всього лиш був моїм вітчимом. Якого я давно зреклася, — проказала вона, чітко карбуючи кожне слово.
— Особисто я вперше про це чую, — Ігуда так і не збагнув: говорив він правду, чи лукавив. — І зважте, мені теж час від часу хтось із колег чи знайомих нагадує про мого небіжчика-батька, в минулому — одного з кращих токарів заводу "Арсенал".
— Так ось, мій батько, як вам відомо, до славетних арсенальців не належав, — знервовано гасила недопалок в імпровізованій, з кришечки від кавової банки, попільничці.
— Зате він належав до славетних націонал-патрійотів, борців за незалежну Україну. І чому б вам зараз, у наші часи, в часи української незалежності, не пишатися цим?
— Це вже мені вирішувати: пишатися ним, чи зневажати. І потім, я вже сказала, що він доводився мені вітчимом.
— Та й згадав я про нього, — чомусь не бажав почути оце "вітчимом" Глотов, — тільки тому, що саме під впливом вашого батька, на— ціонал-патрійота Данила Стратника, наш підопічний Роман Ігуда теж виявився серед підозрюваних та гнаних. І ще одне. Запросивши у нас "справу" свого батька, ви легко можете переконатися, що весь звинувачувальний фактаж, увесь скільки-небудь суттєвий компромат, якого КДБ мало на цього хлопця, — вказав на Романа Ігуду, — був отриманий із добровільних, покаянно-викривальних свідчень вашого рідного, кровного, це точно доведено, батечка, націонал-патрійота Данила Стратника. Та ще від одного добродія, теж, між іншим, із тодішнього близького оточення пана Ігуди, чиє ім'я згадувати ми зараз не будемо.
На якусь хвильку в кабінеті запанувала гнітюча, вибухонебезпечна тиша.
— Н-не може бути!.. — затинаючись чи не на кожному звукові, проказав Ігуда, хоча есбеушник адресував цю викривальну фразу не йому, а Катерині. — Невже наговорював на мене саме Стратник?
— За мовлені тут слова відповідаю честю офіцера і честю власного батька, який, до речі, ніколи нічиїм агентом не був.
— Ну, навіщо ж ви так про Стратника? — стримано обурилася Катерина. — Як-не-як, а я ношу його прізвище...
— Тому що жорстко, з "пристрастієм", допитуючи пана Ігуду, владно шиючи йому карну справу, ви хоча б повинні знати, що саме непорядність вашого батька, як чоловіка значно старшого за Ігуду, перекреслила всю творчу біографію цього справді талановитого, і на той час усе ще одчайдушно молодого, кіносценариста. Отож даруйте...
— Який же ви негідник, Глотов! — спазматично прохрипіла старший лейтенант Стратник. — Недарма ж мій ба... мій вітчим, — спо— хопилася, — так ненавидів вас.
— Не сіпайтеся, старший лейтенанте: подобається вам це, чи ні, а кровним батьком вашим усе ж таки був Данило Стратник, це засвідчено вашою матір'ю, яка в цьому не сумнівалася. А кому, як не їй? Мало того, ми співставили аналізи, зроблені саме з приводу з'ясування його батьківства... На яких, до речі, свого часу наполягала ваша матуся, щоб переконати Стратника, що ви — справді його рідна кровина.
— Невже ця стара дурепа вдавалася до такого? — буквально просичала Катерина.
— А до чого ж їй, Літературній Вдові, ще слід було вдаватися, щоб утримати біля себе такого талановитого поета, як Данило Стратник? Ну а щодо того, що нібито він ненавидів мене... Звідки вам знати? Ви ж ніколи цим не цікавилися. Як не цікавилися й долею та побутовим станом свого батька, який в останні місяці життя дуже потребував вашого піклування. Чи, може, показати вашу ж таки замітку в обласній газеті, якою ви шокували навіть нас, кадебістів? Беручи приклад з Павки Морозова, ви гнівно засуджували дії свого "колишнього батька", з яким ваша матуся теж занадто поспішливо розлучилася. І теж "через антирадянщину чоловіка", як вона писала у заяві до суду, що заочно розлучав їх.
— Причини розлучення мене не цікавлять. Це справи батьків, які мене вже давно не зворушують, — нервово прикурювала чергову сигарету слідча.
— А стосовно вашого батька, Данила Стратника, — й далі не зважав на її реакцію Глотов, — то знайте: тільки завдяки мені, він отримав усього-на-всього сім років, замість належних йому десяти. До речі, моє заступництво дало підстави декому з колег прямо звинувачувати мене в потуранні буржуазному націоналістові Стратнику. "В пособні— чєствє", як тоді казали. Хоча, якщо одверто, мені просто шкода було цього хлопця, який дуже нагадував мене самого, в часи мого давнього юнацького максималізму.
— І все ж таки... який же ви підлотний негідник! — не вгамовувалася Катерина, майже з ненавистю зиркаючи при цьому спочатку на підполковника, а далі на Ігуду. Й обоє вони, Ігуда і Глотов, зрозуміли, що тавро "негідника", породжувалося не помстою за переслідування батька-політв'язня, а сьогоденним викриттям її як невдячної доньки.
— Цю образу я великодушно пробачаю вам, — мовив Глотов.
— А я — ні! — рішуче випалила Катерина. — І не думайте, — одразу ж підтвердила їхні підозри, — що розголошення цієї таємниці слідства вам просто так минеться.
— У такому разі, — всміхнувся Глотов, — не змушуйте мене видавати ще одну "державну" таємницю.
— Яку саме? — наїжачилася Стратник.
— А ще, — вирішив не задовольняти її цікавості підполковник, — не змушуйте нагадувати, що в цьому світі просто так ніколи й нічого не минається. Як би дрібно плуг життя не орав, він ніколи не проходить безслідно. Маю честь, пані старший лейтенант.
— Так, так, я зреклася цього "батечка", — раптом сиплувато зве— рескнула садистка. — І ніколи, чуєте, ніколи не жалкувала про це!
14
Кабінет міліцейської фурії Ігуда залишав у стані нерозвійного шоку. Дрібне, в'їдливе підхіхікування з приводу того, що через нього перегризлися кадебіст із ментівкою, минулося одразу ж, щойно Глотов заговорив про Данила Стратника, про його свідчення на допитах та ставлення до його "опозиціонерства" дружини і доньки "в'язня совісті".
Вони ще тільки виходили за поріг цього ненависного кабінету, а Роман уже постав перед кількома питаннями, котрі починали нуртувати в ньому і, з одного боку, викликали почуття прикрості і розчарування, з іншого — дозволяли підступитися до таємниці, з якою далебі пов'язана драма його юності і, як бачиться, його творчості.
А якщо все це — добре розіграний спектакль? — запитував себе, неподільно роздвоюючи власну особистість. — Мета якого — викриття батька Катерини Стратник? Але як бути з її реакцією? Ні, тут усе значно складніше. То, може, ти, розумнику, поясниш мені, задля чого Глотов заходився викривати націонал-патріота Стратника? Щоб тільки допекти Катерині? Але ж досі вони не ворогували, і навіть не конфліктували — це ж очевидно.
Та хоча б для того, щоб увійти в довіру до тебе.
Але нафік ти йому здався? Чому він повинен лізти тобі в душу зі своєю довірою? Це ж не за радянських часів відбувається, і він уже давно не співробітник КДБ.
Тоді став питання ширше: навіщо ти взагалі йому знадобився? Але ж він тут, ось він, поріч із тобою.