Він вартий нагороди Героя України. Як же боляче, що це звання надали Володі посмертно, — каже Євдокія Романюк, директорка ліцею. — Ви знаєте, ще у школі було очевидно, що у Володі велике майбутнє, відчувався його внутрішній стрижень. І коли кажуть, що він виріс у звичайній сільській родині, то я заперечую. Ні, це не проста родина, це патріоти, з яких усім треба брати приклад!"
Газета Експрес № 19 від 11-19 травня 2022 року
ТАКІ Й НАДИХАЮТЬ НАС
Одразу відізвався Книш. Просить передати батькам Володимира глибоке співчуття. "Такі люди, — каже, — надихають нас, живих. Війна буде додавати нових героїв. Когось тимчасово залишає живим, когось фізично вбиває. Але вони повинні бути безсмертними в пам'яті поколінь..."
Славно сказав Микола Кузьмич. Для наступних поколінь, яких чекають теж нелегкі випробовування, вони будуть прикладом. Дар своєї мужності, як плід людських чеснот, як найріднішу зброю, найстрашнішу для ворогів, вони вручають живим. "Будьте, як ми, — заповідають. — З нею ви непереможні".
Та от, всякий ворог, який вдирався на нашу землю, намагався вбити наших національних героїв удруге. Вбити у нашій пам'яті, бо знав, що це велика потенційна загроза для нього. Кайдани можна вдягнути на руки, але не на душу. В пам'яті моїх батьків, їхніх предків, та і в моїй, часи, коли люд пригнітили так, що навіть в сімейному колі боялись згадувати дорогі імена.
Так тривало роки і віки. Нищилась національна пам'ять. Відчайдухи локально, на короткий час розривали вериги, та сильного окупанта здолати не вистачало сил. Бракувало підтримки народу, який був заляканий, зазомбований. І поволі в людські душі вповзала зневіра, приреченість, послух, сум і жаль за програними битвами, вбитими героями. Свої почуття народ виливав у піснях, переказах, легендах. Бо люди боялись назвати ворога ворогом, говорити про потребу помсти. Ще у 16 столітті зафіксовано жанр усної народної творчості "українські плачі", згодом "невільничі плачі". Промовиста й пісня з словами "Йшли діди на муки, підуть і правнуки". Розрадою були співанки про нещасливе кохання, романтику села, природи, козацьку вольницю.
Навіть після проголошення Незалежності важко відновлювалась скалічена українська ідентичність. І лише війна, героїзм захисників, національно свідомих громадян різко змінили парадигму її формування: свобода, незалежність, як найвища цінність, дали відповідь хто є ворогом України, Європи, світу. Суспільство усвідомило, що герої війни, відзначені нагородами, і ті, які ще без них, наснажені мужністю предків, відповідальністю за долю рідних і України, і вирішують долю перемоги. Пам'ять про них, їх попередників повинна бути невмирущою, бо нація, яка не шанує своїх героїв, не має майбутнього. У цьому жорстокому і підступному світі виживуть лише сильні нації і держави. Ми вже вийшли з меншовартісних. Наша нація згуртувалась, зміцніла. Нам треба усвідомити: ми — одна дружна сім'я, у нас одна мета, у нас славна героїчна історія, ми таки справді сильні, мужні, талановиті, розумні, працьовиті, досвідчені, прагнемо і можемо бути лідером. Ворог повинен знати, що ми — держава мирна, але продовжуємо традицію наших далеких предків-скіфів, які не залишали в живих ні одного загарбника, який прийшов на їхню землю, аби поневолити. То ґрунт для формування нашої ідентичності. Навіть природа підказала нам як треба чинити — вона нікому не гарантує права на виживання, його треба завойовувати.
ВОЛОДИНА ВУЛИЦЯ
Депутати сільської ради назвали вулицю іменем Володимира Балюка. У школі вчителі розповідають про його та інших героїв. До війська з села пішло ще троє хлопців. Дай, Боже, аби жодного більше не проводжали до Алеї Слави.
У ПРОМЕНЯХ СЛАВИ
Ура! Наші звільнили Херсон! Великий успіх. Очищують наші хлопці рідну землю. Захід захоплений їхньою мужністю, Україна — в центрі уваги його ЗМІ, Європа співає наш Гімн. Президент Зеленський купається в променях слави, він почесний гість закордоння, його урочисто зустрічають, приймають перші особи держав, по-дружньому тиснуть руку, обіймають, поплескують по плечах, нагороджують, його виступам аплодує авторитетна публіка. Журнал "Тішез" визнає його людиною року. Реально ж — це нагорода ЗСУ, суспільства. Україна розгальмовується від напруги, нею опановує впевненість у перевазі над агресором, урядовий "Єдиний марафон" ледь не в кожній телепередачі говорить про контрнаступ у наступному році, який вже на порозі. Радник Єрмака, керівника Офісу Президента, знов натякає на каву у Ялті... Кожен новорічний тост за сімейним столом наших людей буде за недалеку перемогу.
НЕЗЛАМНИЙ! ТОБІ ПАМ'ЯТЬ НА ВІКИ!
Світові соцмережі облетіло шокуюче відео: москалі холоднокровно розстрілюють Олександра Мацієвського, нашого полоненого, який кинув їм:
"Слава Україні!" Спокійно так, голосно. Не здригнувся, не
впав на коліна, не просив помилування, навіть коли побачив, що на нього вже дивиться чорне око смерті. Яка мужність! З такими людьми ми непереможні. Герой України. Слава тобі, незламний! Дикунський вчинок орків так приголомшив Ірину Карпук, що вона ходить сама не своя. Її син Назар у полоні вже чотири місяці. І ніякої звістки. Гадалка сказала, що живий.
РАДІСНО ПОЧАВСЯ РІК
Приємний, гарний початок Нового року: Наталка Корнелюк розродилась трійнею хлопчиків. Такого в селі не пригадують. То більш, аніж торік на все Макарове. Кажуть, коли чоловічої статі більше народжується — то до війни. Але вона вже є. От, щоб їм воювати не довелось, то головне. Ростіть розумними, міцними здоров'ям, сильнішими духом, щасливими долею, наснаженими вірністю Україні!
ВОЛОНТЕР
Любомир, син о. Бориса таки подався у волонтери ЗСУ Вважає, що там буде потрібніший, кориснішим.
ВОНИ РІЗНОГО ДУХУ
Сумна новина. Помер Дмитро Павличко. Герой України. Поетична, національна величина, яку зганьбила нинішня влада. Ювілейний вечір, що готувався до його 90-ліття, відмінили. Це, певно, підкосило. Бояться велета українського духу. Заповів поховати себе в рідному селі на Івано-Франківщині.
ІДЕ ТОРГ
Олег Волянюк повідомив, що в Німеччині намуляв покупця на мого "Горбатого", торгуються. Добре.
ПОСТ НА ТРАСІ
Таки винахідливі наші діти. З нічого добувають гроші для ЗСУ Біля блок-посту, що на трасі Ковель-Брест, за селом, обладнали свій пост. Солдати, які чергують, подарували хлопцям армійську форму, зіпсований автомат. Смугастим автоінспекторським жезлом ті сигналять автівкам. Мало хто не зупиняється, жертвують. За день настригають дві-три тисячі гривень. Ідею подав Микитка Ярмолюк, восьмикласник. Славно, хлопці!
ВІН З НЕБЕС ДОПОМАГАЄ
Ох, гроші... І потреба, і зло. Яким тільки неочікуваним боком вони випирають! Леся, мати Юрка Кошіля, який торік загинув, одержала від держави купу гривень, медаль за хоробрість. То нібито компенсація. Неймовірна для сільської людини сума таке викликала! В декого приховані заздрощі, в декого й гірше. "Мені, — якось в своєму магазині кинула Майя Королюк, — докоряла, що нібито я своїх синів в Польщі від призову сховала, а третього інвалідом зробила. Я, значить, погана мати. Ну, а вона не сховала свого. Продала. Недешево. П'ятнадцять мільйонів! Здуріти можна! Такі гроші мені й не снилися. Зате мільйонерша, хай тішиться".
Леся так не казала, але коли Юрка відмовляла, говорила, що з трьох Королюків жоден не пішов у армію. Але Майя, є Майя. Люди добре її знають. Моторна, жвава, підприємлива жінка, гостроязика, яка має добрий нюх на бабло. Із закордонних вояжів верталась не з порожнім гаманцем і руками. Згодом викупила будинок сільського магазину, обладнала. Синів таки зробила ухилянтами, бо відчувала небезпеку.
Та підленька Майїна репліка, хоч її чуло лише двоє, з швидкістю соціальних мереж облетіла село. Для Лесі то був дуже болісний удар. Неочікуваний і підлий. Та найгірше — чим відповісти на підступну брехню? Певно, люди знають правду. Але є різні. Та й ті мільйони для душі є образливими. Це ніби ціна її сина. Ні, у світі не існує стільки грошей, золота, ні дорогоцінних каменів, на які б вона обміняла сина! Бо йому нема ціни. Так, держава хоч чимось хоче їй допомогти. Але тим вона враз вивищила її, просту жінку, обділену долею, над її земляками, сусідами. Бо ж ніхто в селі такої суми не мав. Гіркі гроші враз незримо почужили її з людьми, серед яких вона живе. Щирі, доброзичливі, вони співчували її горю, розділяли його, забирали частину болю, аби їй було легше. Так тяжко стало знов, що та ніч, перед якою вона почула підлий поглум, стала безсонною. І лише під ранок, немов щось зблиснуло. Може, то Юрко звідти дав розраду? Вона навіть повеселіла. Ті гроші вона пожертвує, аби закінчити справу, яку розпочав її син!
Голова сільради мовчки прочитав її заяву, схопився з крісла. У нього навіть очі вологою блиснули. Мабуть, вперше обійняв відвідувачку, розцілував.
— Лесю Григорівно, ви... Ви зняли з мене вагон проблем. Ваш син Герой. І ви Герой.
— То Юрко з небес допомагає, — тільки й відповіла.
Слух про мільйонершу побіг в селі у зворотному напрямку. Потепліло в Макаровому. Майю, кажуть, аж скривило. Багато чого вона може, а такого ні.
Такі от матері наших героїв. Вони теж герої. Мовчазні, непомітні, буває, забуті. Їм орден, чи медаль запровадити: "Мати Героя". Бо лише вони знають чого вартує, аби з немовля виростити, виховати дитину. А коли та стала дорослою, держава забирає, чи вона сама йде на війну. Кажуть: війни виграють вчителі і священики. Ні, на перше місце треба ставити матерів. Без них битв не вигравав жоден генерал. Без них нема ні вчителя, ні священика, ні генерала, ні президента, ні перемог.
Всім нам болить втрата кожного захисника, який є сином матері. І біль за нього у неї невимірна. Вона глибша найглибшої океанської безодні, неосяжна, мов Всесвіт. Материнські сльози вимивають частину горя, а щирі співчуття полегшують його. Люди усвідомлюють: сина у неї нема, але він Герой, загинув і за них. Багато матерів словами ніби відмовляють синів іти на війну, бо розуміють що це таке. Та в глибині душі усвідомлюють: Україна без них не може обійтись, а вона без своїх синів якось може. Бо їй, синам, рідна земля дуже потрібна і дорога. На жаль, вистачає і таких, як Майя... І таких, що з надійними діляться секретами: "Я своєму найняла квартиру в городі, родичка носить їсти.