Тож, якщо для росіян людське життя не найвища цінність, а тільки біоресурс, то чому мистецтво має бути для них чимось іншим, окрім, як ресурсом?
– Поки що це лише твоє припущення.
– Добре. От росіяни кажуть: вєлікая русская літєратура, вєлікій русскій живопісєц, вєлікій русскій балєт... Кажуть?
– Кажуть.
– А ти ще десь чула подібне? Ну, там великий французький класичний балет, велика італійська опера, великий американський роман? Французи, італійці, американці так кажуть?
– Хм... – Аліса вперше, відколи на горо́ді, усміхається. – Здається, ні.
– Відповідно, як рекламіст у минулому, можу стверджувати, що це робиться росіянами заради реклами. А рекламується що? Товар. Ресурс, по-іншому.
– З якою метою, як ти гадаєш?
– З метою пропаганди своїх наративів. І тоді культура в тому сенсі, як ти вважаєш, знову буде ресурсом – ресурсом пропаганди. А уявне їх вєлічіє – істинною російською культурою, через яку вони й дивляться на світ, оцінюють його. Все, як Лариса Семенівна казала, і я з нею згоден.
– Добре, припустимо, таке можна сказати про радянські часи чи путінську Росію. А про другу половину дев'ятнадцятого століття, коли творили Чайковський, Достоєвський? Тоді й пропаганди в сучасному розумінні не існувало.
– Але ж ми живемо сьогодні й говоримо про сьогодні. Більшовики винищили чи змусили емігрувати відсотків, мабуть, дев'яносто культурного шару Російської імперії. Хоча при цьому весь час, скільки існувала їхня влада, стільки й експлуатувала на свою користь культурну спадщину тих, хто до Жовтневого перевороту не дожив, а якби дожив, то більшовиків нізащо не прийняв би. А в наш час Росія стала настільки аморальною, що практику більшовиків звела в якийсь абсолют. Тому й виходить, що культуру Росії визначають зовсім не Чайковський з Достоєвським.
– А хто на твою думку?
– Оте стадо мародерів, яке зайшло в Україну. І населення, що хворе вєлічієм. Бо ніякі Чайковський з... цією... як її... Плісецькою, не перекриють своїм мистецтвом бидляцтво решти ста мільйонів населення. Весь їхній талант, всі старання коту під хвіст. Я не спеціаліст по культурі, але переконаний, що єдиним оригінальним вкладом сучасної Росії в світову культуру є тисячі блатних пісень та кримінальний фольклор. Якщо це й культура, то зі знаком мінус, антикультура.
– Це субкультура.
– Нехай і так. Але вона за своїми впливами стала вагомішою від самої культури...
У мене ледь не зривається з язика "що нам з тобою й довелося відчути на собі", та я встигаю виправитися:
– ...що, власне, українцям і доводиться відчувати на собі.
Якийсь час Аліса мовчить і я здогадуюсь чому. Потім, справившись із собою, запитує:
– Чому тоді цього не бачить решта світу, як ти вважаєш?
– Бачать, але далеко не всі. Світ багато чого просто не хоче бачити, бо так легше. Людей, які не хочуть робити над собою зусилля, не лише в Україні багато – на Заході, здається, не менше, а, можливо, що й більше.
– І я це помічала.
– От ти Достоєвського згадала, його, начебто, вєлічіє. А пам'ятаєш, ми монолог Раскольнікова в школі вчили, оті його роздуми перед убивством лихварки: "Тварь дрожащая лі я, ілі право імєю?" Так я переконався, що росіяни цю дилему для себе вирішили дуже просто і легко: вдома вони тварь дрожащая, а на чужій землі "право імєют" – чинити все, що забажається. Ось це і є їхня справжня культура.
По черговій мовчанці Аліси я розумію, що знову поцілив. Нехай це і жорстоко, але коли хочеться мислити чесно, то треба бути готовою до болю. Здається, так писав той Вітгенштайн.
– Я твою думку почула, – нарешті озивається вона.
Я її кохаю. По-справжньому. Бо навіть якби раніше мені це почуття до Аліси не було відоме взагалі, все одно, неодмінно покохав би після її приїзду сюди. Не знаю насправді, наскільки важко далися дружині переворот у світобаченні й визнання своєї провини переді мною, і відверте зізнання в тому, що сталось у Куп'янську, і ще багато чого, але гадаю, що дуже непросто. І саме це викликає не тільки повагу до неї, а, перш за все, схоже на батьківське, бажання обійняти, захистити, вберегти мою дівчинку, стати між нею і злом. Пробачу всі її витівки, які тільки розчулюють мене, але не дратують.
"Я твою думку почула" – каже моя Аліса. Що Аліса? – та почула б нас оце Клевеня! Двоє з мегаполісу, загинаючись на картопляній ниві, не про врожай мову ведуть, а про тонкощі визначення слова "культура". Аутодафе було би неминуче!
– Слухай, Хлібчику, – не витримує під вечір Аліса, насилу розгинаючи занімілу спину, – тобі не здається, що це якась Сизифова праця? Отак вбиватися над цією картоплею – заради чого?
– Стоп! Ти ж зовсім недавно казала, що город це захопливо і зовсім неважко.
– Я мала на увазі не цей, де картопля, а той, де помідори з огірками.
– Ти ба! Ловко викрутилася, – мені смішно.
– Ні, ну дійсно, скільки нам її потрібно?!
– Та я, кицю, з першого ж дня перебування тут про це вже думав. Навіть полічив, що мені одному на рік вистачило би й тисячі картоплин, значить на двох максимум дві тисячі.
– А скільки ми вже накопали, ти не рахуєш?
– Ну, скульки картоплин нащитав? – чую позаду себе насмішкуватий голос Гармашихи й від несподіванки мало не випускаю з рук лопату: це телепатія, чи телепортація?!
З острахом озираюся: нікого. Хух! Почулося...
– Ось докопаємо ці рядки, перевеземо до повітки, а там уже посортуємо й полічимо. Тільки ж ти про це нікому не розповідай, бо весь Го́род сміятиметься – я вже їх знаю.
В понеділок зранку згадався полон: все тіло болить, ніби мене знову ті чорти із пекла молотили – яка тут робота, яка реконструкція? Після сніданку човгаю в Город, на площу, до музею. Чепурноус, як завжди, на місці й радо мене вітає.
– Андрію Остаповичу, зайшов до Вас, аби загадку мені розгадали.
– Яку ще? – наперед усміхається краєзнавець.
– Чому це раніше в Городі селян хамами звали?!
– А-а-а, вже й це розказали, – сміється Чепурноус. – Цікава історія, мушу визнати. Ну ж бо, аналогій не пригадуєте? Га?
Я, можна сказати, чекав цього.
– В "Дванадцяти стільцях" такий собі Полєсов кричав услід двірнику: "Хам! Хам!" А більше нічого не пригадую. Синонім простолюдина?
– Ну як же, Хлібе? А біблійна легенда про Ноя та його синів?!
– Це Ви про Сима і Яфета?
– Ще був третій – Хам. Коли одного разу Ной напився, Хам почав сміятися з його наготи, натомість два інші сини шанобливо прикрили батьків сором. Коли Ной проспався та довідався про вчинок Хама, то покарав його, проклявши Хамового сина Ханаана на вічне рабство всіх його потомків, яке відтоді й було під владою Сима і Яфета. Нащадки Сима звуться семітами, а від Яфета пішли всі європейські народи. І оскільки в модерні часи суспільства були становими, то селян, які, по суті, вважалися рабами шляхти, феодалів, почали образно звати хамами.
– Але ж двадцяте століття...
– Народні традиції, Хлібе, дуже живучі. Город був сотенним козацьким містечком, Магдебурзьке право мав. А села навколо належали шляхті, козацькій старшині. Коли російська влада на нас поширилась, селян закріпачили – чим не раби? Правда, тепер уже точно не скажеш, коли в Городі почали так на селян казати, можливо, ще за Польщі. Польські пани найперше пихою відрізнялися, історичні алегорії любили: недарма ж вважали себе нащадками сарматів, любили хизуватися латинськими богами – Марсом, Беллоною. Тож, можливо, що цю алегоричну назву землеробів козацька старшина від поляків перейняла та пізніше й згадала – спробуй, скажи тепер.
– Але ж яке діло міщанам до селян? Старшини вже давно немає, а про "хамів" і досі згадують.
– Так тут найцікавіше й починається, Хлібе. Козаки й міщани вважалися людьми вільними, селяни навпаки. Перші найбільше боялися втратити свої вольності, привілеї, бо якщо міщанин, про козака я взагалі мовчу, одружувався на селянці, він свого статусу позбувався, ставав кріпаком. Звідси й така зневага до селян, як до невільних людей – це щось ніби поділ на касти був, як в Індії: з нижчою кастою боялися й справу мати, щоб, не дай боже, в ній не опинитися.
– Але ж двадцяте століття, Андрію Остаповичу!
– А що двадцяте століття? Сталін селян в колгоспи загнав, а в Городі СОЗ побув кілька років, та й загнувся ще до Голоду. Колгоспники – то раби двадцятого століття, їм паспорти почали видавати тільки в сімдесят другому році, здається. А раніше людина з села і виїхати по справах без дозволу не могла. Уяви собі: тільки якихось пів століття люди на волі! От тобі й привід лишався для такої традиції. Тому і в село не було серед містян охочих їхати. Моє покоління й молодші так уже не кажуть, а від старших я сам за радянської влади постійно чув.
– У мене шок, якщо чесно... Хоча тепер і я, здається, щось таке пригадую, ніби вже чув раніше це слово, ще зовсім малим.
– Та це ще не все, – усміхається Чепурноус, – мені один мій ровесник розповідав просто анекдотичну ситуацію. Він сам із села, що з Городом межує, і там давно вже вулиці злилися в одне ціле. Тож якось у тому селі храм був, а давня традиція така, що на храмове свято гостей не запрошують, будь-хто може прийти в гості до будь-кого і буде прийнятий як рідний. Ну, от якісь люди прийшли на храм, та й хочуть зайти в останній двір Города, гадаючи, що це вже перший двір села. Назустріч їм виходить з хати господар...
На цих словах Андрій Остапович надає собі гордовитого вигляду і повагом, вже копіюючи того городянина, продовжує:
– ...вислухав та й каже: "То не в нас храм, то в хамов храм, – і показує рукою за паркан, де сусідський двір: – Туди йдіть."
Ми сміємося.
– Селяни за це на Город і тепер ще ображаються. В очі їм те "хам" чи "хамка", звісно, ніхто не казав, вживали тільки поміж своїх, ну, або спересердя, коли вже лаятись починали й аргументів не вистачало. Така от історія.
– Некрасива дещо, – погоджуюсь я зі скептичною посмішкою.
– Яка вже є, Хлібе. Зате вона яскраво підсвічує минуле, робить його картинку живою, та й багато чого пояснює так, що запам'ятовується потім на все життя. В історії чимало фактів мають вигляд некрасивий або й ганебний, але з неї, як і з пісні, слова не викинеш, що було те було – кому, як не Вам це знати?
Дійсно. Я дякую і йду в "Будмаркет" – по саморізи. Бо попри втому перерваний процес реконструкції має продовжуватись: осінь почалася, треба поспішати, аби встигнути до морозів.
Увечері, в ліжку, коли вже самі собою почали закриватися очі, неочікувано чую від Аліси:
– Мені загалом таке визначення культури імпонує.