Нині Бог на фронті — наші Збройні Сили, всі ті, хто сприяє нашій перемозі. Її хоче і Всевишній, бідою вчить нас: мисліть і дійте краще, аніж ворог, караючи його, ви прокладаєте дорогу добру, показуєте що й це страшне зло можна здолати.
Але звідки все-таки витоки зла? Воно, виявляється, ровесник першої на землі людини. Серед багатьох дерев Едемського саду Творець дав життя дереву добра і зла. Таке поєднання для мене — найбільша загадка. Напевно, двополюсний світ є основою життя на Землі. Бо й вона двополюсна. Протилежне темряві — світло, вогню — вода, морю — суша, небу — земля, життю — смерть, отруті — ліки, здоров'ю — хвороби, людині — звір, читай москаль. На противагу чоловікові створено й жінку. Але людина на відміну від звіра, теж двосутня. У кожної є однобоко-пожадлива, матеріальна — владна, тваринна і людська — духовна, моральна суть. У когось баланс, у когось щось переважає. За цим її і атестують.
Вірі ж протиставили безвіря. Щоправда, атеїзм є теж вірою, — переконанням, що Бога нема. Це назвали безбожжям. Комунізм, до речі, не є безбожжям, він є теж вірою, релігією. Її сповідували мільйони. Земними богами "апостоли" зробили земних ідолів. Імперський синдром Росіян теж є вірою. Можливо, Творець карає світ за те, що всупереч аксіомі, що він єдиний, і крім нього не повинно бути ніяких богів? Навряд. У сиву давнину людина уособлювала Всевишнє Божество з силами природи, створеної ним, її Творцем. Згодом, коли сформувались народи, нації, їхня ідентичність, дух, породили своїх богів, яких вони славлять, їм поклоняються, вважають спасителем і суддею. Але ці прояви земної величі є надто мізерними для єдиного Творця, на них він не реагує. Не реагує, коли й ті, хто самостійно оголосив себе посередником між Ним і Землею, на догоду владі, зиску для себе, замасковано торгують Його іменем, благословляють її злочини, стають її слугами, учасниками злочинів.
Багатобожжя, як вид різновір'я, було притаманне нашим далеким предкам. Одначе, реально їх об'єднувала одна свята віра — вірність рідній землі, свободі, звичаям, сформованим поколіннями, і вони мужньо відстоювали свої цінності. З духовного багатства наших предків ми загубили багато. Однак у важкі часи воно, мов Фенікс, оживає. І щасливо жило в долях
зз7^х<>^^
людей, доки туди не вклинювалась політика. Хоч мені було тоді небагато літ, але добре пам'ятаю, як у нашому та інших селах, дружно жили православні українці і католики, утворювали й спільні сім'ї. Та політикани, крайні націоналісти в Польщі, релігійні радикали розпалили вогонь ворожнечі, яка вилилась у криваву трагедію обох націй і конфесій, — так звану "волинську різню", яка отруїла і нині, при допомозі Росії, отруює стосунки двох народів, держав. Нинішня війна зблизила ПЦУ, УКГЦ, Рунвіру, Рідну Віру.
Я давно шукав державу, в якій домінує релігійно-національна гармонія, без фанатизму. Навіть сумнівався, чи є така. Є. Це невелика європейська країна Албанія, громадянами якої є прихильники багатьох конфесій, національностей. Тут діють церкви, мечеті, синагоги, протестантські молитовні будинки. Люди-різновіри можуть одного дня побувати в мечеті, іншого
— в церкві. Навіть з одної сім'ї. Відомий у цій країні громадський діяч Пашко Васа казав про цей безцінний скарб дуже образно і змістовно: "Релігія албанців — албанізм". Отак. Зберегти Батьківщину — єдина віра для всіх.
В масштабах держави нам гостро не вистачає такого релігійного суголосся. Навіть у важкий для України час досягти цього не дає вороже налаштована московська церква, філіал ФСБ Росії, заборонити яку ніяк не зважиться наша влада, хоч йдеться тут про безпеку країни. А от в менших масштабах є приклад релігійної, національної гармонії. Напевне, феномен албанців для ЗСУ невідомий. Тут теж народилась єдина для її складу віра — українізм. Бо проти агресора мужньо разом воюють українці з різних регіонів, росіяни, іноземці, православні і мусульмани, протестанти і атеїсти, прихильники віри далеких предків. Духовні побратими. Різновір'я цементує українізм
— свята любов до рідної землі, готовність її захищати. Віват українізму! Об'єднуйтесь люди у цю єдину віру!
СТАЛА МАМОЮ СОФІЙКА
До Софійки Галюк приїхав... син. Їй вже дев'яносто три, але все одна вона в селі Софійка. Чоловіка і дітей своїх не мала. Ні, вона не ледащо, не нездара, і вродою незгірша. Весела, балакуча, щедра, ласкава. Дома, а раніше на роботі, — все в неї до ладу. Пам'ятаю її з шкільних літ. Опалювала тоді в класах груби, потім довго куховарила у школі-інтернаті для сиріт, напівсиріт. Смачно готувала. До дітей, мов до рідних, ставилась. На зимові канікули майже всі роз'їхались. А от Ігорчику Козачуку їхати не було до кого. Залишився в кімнаті один. Софійка нагодувала його, а він раптом притулився до неї, обійняв і тихо просить: "Тьотю, будьте моєю мамою". Забрала сироту додому. Так і ріс у неї. Школу, військове училище закінчив. Дослужився до підполковника. А як проголосила Україна Незалежність, прийняв присягу на вірність їй. Згодом полковничі погони став носити, був консультантом в одній важливій установі. Повертався з-за кордону, де був у складі якоїсь делегації, завернув у село, щоб провідати свою маму, бо все ніколи.
Жаль, але я дізнався про візит на другий день, коли він вже поїхав. Розпитав би про ситуацію на фронті. Сусіди, які тоді зійшлись до Софійки, про це теж допитувались. Сказав, що загалом справи непогані, гонимо ворога, на наступний рік треба чекати приємніших новин. Файно, бо є й нитіки. Мені до Софійки завше приємно заходити. Все тут дихає старовиною. Хаті, мабуть, за сто, але доглянута. Років двадцять тому в ній ще була глиняна долівка, в сінях ще збереглась. Меблі — стіл, лава, ліжко, шафа, посуд, ними ще батьки користувались. Ікони старі. Вишиті рушники, подушки, домотканий килимок — мистецтво. Майже готовий музей "Поліська дома"[CVIII].
Не дав Бог Софійці долі, зате дав здоров'я. Ще енергійна, рухлива. Сплела для хлопців на фронт двадцять пар теплих шкарпеток. "Тепер, — каже, — кожен хай воює тим, чим може. Тоді ми переможем. Я пережила Сталіна, Гітлера, Брежнєва і того плішивого недоноска переживу, бодай ним чорти на вилах грались..."
ХАЙ ПОПРАЦЮЄ "ГОРБАТИЙ"
Мільйони людей донатять армію. Думав, думав — чим би то ще долучитись. Ну, Сергієві, його побратимам, вся рідня допомагає. Хочеться більшого. Стукнуло: а якщо продати "Горбатого"? Все одно простоює, іржа їсть. Може, якийсь колекціонер за бугром клюне. Зателефонував Олегу Волянюку. Сказав, що прозондує, клієнти там такі є.
НАБОЇ ДЛЯ ФРОНТУ
Ах, які молодчини! Учні школи, їх батьки, вчителі готують подарунки побратимам частини, де служив Юрко. Хай згадають про нього в день його народження, бо він, бачте, згадав про них. Учні пишуть листи бійцям, готують малюнки, старші приносять домашні закрутки, сало, сушку. На кухні кілька жінок ліплять вареники. Прийшла навіть Софійка. "Ліпіть, — каже, — більші, щоб не подумали, що ми бідні. А я он спекла чотири пироги. Токмачі[CIX]. Набоями їх ми називали. Без них колись обід не обходився. Замість хліба до борщу, або й так з часником і салом вминали. Упліте чоловік одного, —і до вечора ситий.". Мати Юрка, як дізналась про той почин, розридалась від болю і від вдячності людям за вшанування пам'яті її сина.
ПОВЕРНУВСЯ ГЕРОЄМ
О, Боже! Знов чорна вість. Знов село колінкує. У жорстокому бою загинув Володимир Балюк. І от повернувся в отчий край. Гірка, болюча зустріч для батьків, односельців. Знав його трохи. Високий, стрункий, сильний. Президент відзначив його званням Герой України. Журналістка Вікторія Трудько розповіла про подвиг Володимира. Краще я не скажу. То ж збережу це у своєму щоденнику.
"Коли мене просять згадати щось про сина, перед очима — його щира усмішка. З нею він з'явився на цей світ, з нею і покинув його, — каже Людмила Балюк, мати загиблого. — Ми виховували Володю у патріотичному дусі, він пишався тим, що українець, і ще у восьмому класі заявив, що планує стати офіцером. Хоча військових у нашій родині не було.
Кілька років поспіль син намагався вступити до Академії прикордонних військ у Хмельницькому, як і його рідний брат, але спроби виявились безуспішними. Тому вступив до Львівської політехніки. Але після другого курсу полишив навчання й підписав контракт із десантно-штурмовою бригадою ЗСУ. Сказав, що більше не може чекати, у країні війна і її треба захищати".
Спочатку Володимир Балюк ніс службу в Пісках, поблизу Донецького аеропорту, де постійно були ворожі обстріли, після того тримав оборону на Луганському напрямку...
За словами матері, син мало що розповідав про пережите на передовій.
"Завжди повторював, що справжні чоловіки ніколи не скаржаться, а кажуть, що в них все добре, — ділиться мама Героя. — До речі, він часто представляв бригаду на змаганнях серед військових і щоразу посідав призові місця з практичної стрільби та крос фіту".
Після повномасштабного нападу рф боєць із позивним "Балу" ніс службу на Херсонщині. Маючи чималий досвід та, будучи професіоналом, завжди йшов першим у бій та гідно давав відсіч ворогу. 5 квітня під час наступального бою з рашистами Володимир Балюк героїчно загинув.
"Українські десантники мали закріпитися в одному із населених пунктів. Орки кинули назустріч бійцям танки, бронетехніку і живу силу у чималій кількості. Бій зав'язався важкий та потужний, — згадує побратим загиблого з позивним "Одін". — Раптом на правому фланзі з'явилась бойова машина десанту, яка йшла до позицій наших воїнів. Володимир Балюк знищив її з протитанкового комплексу Javelin. За кілька хвилин з'явилася ще одна БМД противника — боєць підбив і її з британського NLAW.
Зрозумівши, що перемога за нами, ворог почав відступати, а свій відхід прикривав з усього наявного озброєння. У той момент Володимир і дістав осколкове поранення, яке виявилось для нього фатальним. Загалом того дня штурмова група під командуванням головного сержанта "Балу" знищила чотири бойові машини десанту та багато орків..."
Поховали Володимира Балюка у рідному селі. У нього залишились батьки, брат-прикордонник і кохана.
"Усе село пишається ним.