Поза тим, наскільки глибокі чи поверхневі почуття мають до цієї жінки. А чи тут справа не лише в астрології та характері, а в чомусь іншому, чого вона не змогла зрозуміти?
Якось увечері серед тижня до них завітала Дарина. Інна була вільною пообіді, то навіть приготувала вечерю. Витягли з холодильника недопиту пляшку вина, залишену там з якогось суботнього вечора і почали пригощання, а з ним і доречну та обов'язкову при цьому жіночу розмову.
Інна розповідала про те, що милий її наполягає, аби жити їм разом. Їй того хочеться, але й "колеться". Боїться, що таке проживання може перетворитися в безкінечне без шлюбу. Он у Слави що
водять приємно і сумісні відпустки також.
— А ти спробуй, — порадила Дарина, — не спробуєш, як знати будеш? А страх — то поганий порадник.
— Я ось не боялась, і що? — мовила Слава. — Все відбулося, як мало відбутись і далі триває. Щоб я не робила, все йде так, як задумано вище.
— Та що ти для цього зробила, щоб ішло так чи інакше? — не погодилася з нею Інна. — Давно варто було облишити той велосипед і шукати своєї долі деінде.
— А якщо та доля якраз така, і не інакша? — заперечила Слава.
— Ну, це тобі видніше. Ти у нас із зорями спілкуєшся, нічого вони тобі не порадили?
— Так, вони радять, показують і підказують, а ми — вирішуємо.
— Отож, — зітхнула Інна, — і вирішуємо знову так, як їм хочеться.
— А ти, до речі, з Арісом що навирішувала?
— Нічого. Чекаю, поки вирішить він.
— Та невже? — з недовірою глянула на неї Дарина. — До цих пір і без натяку?
— Хоч вір, хоч не вір. Хоча, натяки нібито і є, та все то на словах, десь у повітрі залишається.
— Дивно, — зауважила Інна, — може, в нього проблеми?
— Та ні, — заперечила Слава, — чуття моє підказує, що все нормально, тут щось інше. Тільки що? Гороскоп, звісно, дає певні відповіді, та все ж.
— То зроби щось сама і не чекай неба! — стенула плечима Інна. — Мене ніколи вдома нема на вихідні, організуй романтичну вечерю, при свічках і решті необхідних аксесуарів. Вчити тебе треба?
— Та ніби щось знаю, — зітхнула Слава й гірко посміхнулась.
— Тут справа в іншому, — розгадала подругу Дарина. — Василіс...
— Ну, тоді чекай ще трохи, коли на тебе вже ніхто не гляне, — продовжила Інна.
— Та й дитину треба, — обережно додала Дарина.
— Не всім дано однаковою мірою, — заперечила Слава.
У двері подзвонили, дівчата перезирнулися.
— Чекаєш когось? — спитала Слава у Інни.
кнопку домофону, одночасно питаючи, хто ж там до них рветься. У відповідь почули голос Юлі. Виглядало на те, що вечір не завершиться швидко, але й до півночі було ще далеко.
Юля проходила неподалік, повертаючись із роботи й вирішила забігти на пару слів до Слави, а натрапила на всю чесну компанію.
— І це без мене? — докірливо крутила головою.
— Всі випадково зійшлися, — заспокоїла її Слава, — а все випадкове — й солодше, навіть вино у пляшці для тебе залишилось!
— Виходить, ми таки чекали тебе, якщо недопили, — моргнула до Юлі Інна і поставила перед нею бокал.
— Ох, якби тільки не до роботи завтра, — зітхнула Юля, — набридло все. Біганина зранку до вечора, а так уже хочеться нічого не робити, нікуди не спішити, невже старію? Добре, що серпень на підході, але й тоді спокою не буде. Поїду додому, а там завжди щось на мої руки й голову знайдеться.
— Ага, куди не подайся, все щось на руки чекає. Мабуть, так нам написано, там, угорі, — погодилась Дарина.
— Добре там, де нас нема. Таке знаєте? — мовила Слава.
— Людина невгамовна, має право ліпшого шукати, як риба глибшого, — продовжила Інна.
— Та й риба неоднакова, — зауважила Дарина. — Одній глибина, іншій — мілина. Котрійсь намулу, а котрійсть — джерельної та прозорої води хочеться. Таке й з людьми.
— Різниця в тому, — підхопила Юля, — що риба все це знаходить, шукаючи, а людям те меншою мірою вдається.
— А чи то природа людська така, — бути вічно незадоволеними?
— спитала Слава. — Або й гірше. Часто самі не знаємо чого хочемо.
— А як довідаємось, то вже запізно! — засміялась Дарина. — Потяг
— тю-тю!
— Та й життя людське — не риб'яче, дорогі мої, — зауважила Юля.
— Деколи нас не питають чого та як хочемо, попри всі наші попередні визначення. Нас питали, як по світу пустили? А чи й тут самі вибрали? Звісно, могли на місці сидіти й животіти, в той час як інші все під себе загребли. Що одне, що друге... Ось і вибрали собі під силу те, що меншим злом видавалося.
— Вибір такий справді не всім під силу, — продовжила Інна, — дехто, незважаючи на добрі заробітки, довго не витримує. Одна моя знайома скільки не силувала себе, тільки гірше почувалась від того і таки повернулася в Україну. Каже, там їй краще у своїй бідній хаті, з городами й худобами, аніж з хіміями і чужими заморочками тут.
— Це одиниці, — мовила Дарина.
— Можливо, але коли силуємо себе до чогось, — боком виходить. Скільки жінок наших здоров'я втратило, а то й глузд?!
— Немало, — погодилася Слава. — Виходить кожному своє. А коли нам з вами ще нічого не шкодить, то вибір наш правильний.
— Як би не було, я тут цілий рік із думкою живу, коли ж додому поїду, — продовжувала Юля, — а туди приїду, — розлетиться все з кишень миттю! Ніби й не збирала того так важко цілий рік. Яке там все дороге, страхіття! Від житла в містах до одягу! Дешевше мені доньку звідси одягати. Не розумію, що там відбувається. Змучилась я, дівчатка, а відступати нема куди, дитині своїй хочеться чогось ліпшого дати.
— Воно то так, — погодилась Дарина, — але одним це легко приходить, навіть там, щоб дати дітям необхідне, а інколи й зайве, а тобі тут плечі в милі.
— Легко тим, хто краде. І тут, і там.
— І то правда, — зітхнула Дарина, — не наше то. Я навіть не вмію й не хочу так вміти.
— Що говорили раніше? Кожному своє й кожен за свої вчинки відповідати буде, рано чи пізно, — зауважила Слава.
— Багатьом до того байдуже, — відповіла їй Інна й забрала порожню пляшку зі столу. — Ти їж, їж, сили набирайся, — звернулася до Юлі.
Далі повели розмову про свої будні, про поновлення документів, про питання постійного проживання та прийняття громадянства. Погоджувались одна з одною, що і це не для всіх, бо не всім під силу спалити за собою мости, відмовитись від своєї землі, родинних і дружніх зв'язків, починати все по-новому. Це має бути в характері.
— В декого це зумовлено самим народженням, — зауважила Слава.
— Як це? — перепитала Юля.
краї, що подорожі — то потреба, як повітря. Та й прижитися такому на чужині легко.
— Завжди в таких ситуаціях найгірше, коли не маєш можливості ступити на землю, де народився, прогулятися рідними стежками чи вуличками. Тими, по котрих у дитинстві бігалось... — зітхнула Юля.
Дівчата замовкли, кожна думаючи про своє. Та в кожної оте "своє" цівкою спогадів і думок линуло до землі, де народилися і залишили щось дороге. Навіть якщо це були не дорогі серцю люди, діти чи друзі, не землі і будинки, не стежки, гаї й долини. Не міські дворики й простори проспектів та романтика парків, а просто ніжний, тремтливий, сповнений щему та тривоги спогад дитинства і юності.
Дарина, ніби озвучуючи ці думки, порушила мовчанку.
— Що може бути дорожче й миліше за батьківську хату і солодше за спогад про дитинство? Які безтурботні й милі роки...
— Ну чому ж так песимістично, подруго? — усміхнулася до неї Слава. — Кожен вік має свої смаки.
— Може й так, та в дитинстві і юності ті смаки найсолодші, бо все відкриваєш для себе вперше.
— Різні бувають, не лишень солодкі... — зауважила Інна.
— Справді, — погодилась Дарина, — але найцінніші вони, певно, тому, що все пробуємо вперше.
— І деколи ці "смаки" залишають слід на все життя.
— Ось іще одна їхня важливість, — підтвердила Слава.
Продовжили про втрачені перспективи й можливості у своїй країні, про загублені роки закордоном, хоча не всі з цим погоджувались. Про розкриття своїх талантів і зв'язок цього з фінансовими можливостями кожного, бо Юля наполягала, що на порожній шлунок не до вікртиття в собі талантів, а Слава наводила приклад Дарини, котра пише чудові вірші, миючи чужі ванни. Інна таки наполягала, що без фінансів свого таланту не "проштовхнеш", а Слава вірила, — коли є в людини внутрішній вогонь, то все їй рано чи пізно вдасться, й обов'язково знайдеться шлях для своєї реалізації. Сходилися тільки в одному, незважаючи на всі інші розбіжності, що матеріальний бік
Дарина роздумувала вголос про те, що все ж доведеться їй колись в Україну повертатись, бо старості тут не хоче, але в що повертатись і з чим? Донька росте, навчання потребує. Тетяні ж нема вороття, бо для життя там вона вже чужа.
— То вже й ми чужі, що про Тетяну говорити? — зауважила Юля. —Не знаю як то буде, але зовсім не бачу себе тут через кілька років.
— Якось буде, ніхто ще не вгадав розвитку подій свого життя. Деколи такі в ньому повороти, що голову крутить, — вела далі Слава.
— Ну а по зірках своїх нічого вирахувати не можеш? — розчаровано питала її Юля.
— Можу, але зірки нічого на мою голову не посиплять, як сама не потрушу.
— То навіщо тоді їх вивчати? — не розуміла Юля.
— А вивчати варто, аби знати де і що трусити. Чи до яблуні братися, чи до грушки, а чи до сливки.
— А точніше можна, розумнице? — наполягала Юля.
— Можна. Астрологія — то не ворожба й не інструмент для формування чогось. Це лише система символів, за допомогою яких можна зчитувати інформацію минулого, теперішнього і майбутнього. Але зчитувати те, що є. Бо неможливо дізнатися про те, чого не існує, не існувало й не буде існувати. У кожного свій мішечок за плечима, вміст його та вага різні. Добре знати, що тягнути звідти.
Також, все у світі пов'язано енергіями. Як поміж людьми на Землі, так і з боку космосу. Люди формують суспільство, а суспільство — людей, та все це під впливом Неба.
— Як то? — не вгавала Юля. — Ми ж бо, люди, колотимо світом і ніхто інший.
— А з якої причини колотимо, знаємо? — спитала Слава.
— Ну то просвіти мене, темну!
— Спробую... Є так званий розподіл розвитку світу на ери чи епохи. Кожна епоха триває 2160 років, тепер ми на порозі ери Водолія. А минулих дві тисячі років належали Рибам. Про це багато пишеться...
— Може, чайок поставлю? — спитала у всіх Інна.
— Давай, — погодилась Дарина.
— То що там, з тими епохами? — наполягала Юля.