Я в село не схотіла їхать, він, мені назло, – в прийми на Клевеню йти. Ну, пожили півтора роки на квартирі, да й розбіглися: що не день, то все чужішими ставали. Йому хотілося, щоб усе по його слову було, не давав, щоб я вчитись їхала, а мені з моєю срібною медаллю подумать було страшно, що доведеться все життя швабру тягати. І куди тільки мої очі дивилися?! Ще й завагітніла від нього під кінець.
А тоді вже, вагітною, вдруге заміж вийшла – за однокласника. Воно ж як у дівчат буває? Доки молода, хочеться високого да сильного, а на мого Славка я в школі й дивитись не хотіла: тихий, скромний. Бачила, що любить мене, а сказати боїться, ну й дурила йому голову. Це вже коли я розлучилась, а він з армії прийшов, тоді й склеїлось у нас. Може чув стару приказку: "На козаку нема знаку, то на козачці буть позначці"?
– Ні, – знов дивуюсь я Клевені.
– Воно ж як розлученій вдруге заміж виходити, да ще й вагітній од першого чоловіка? Свекруха на свайбі отакими, як квасоля, сльозами плакала – я її розуміла, яка мати на її місці не плакала би? Ну да і я вже обпечена була, знала по чім пуд солі, тому ми зі Славком прожили, дай Бог кожному так. Обоє заочно вивчилися, роботу гарну мали. Дочка в мене від нього, Марина. За руського заміж вийшла, в Пітері їхньому живуть. А Роман на Волині давно. Роз'їхалися діти, чоловік помер, одна тепер тут віку доживаю. Син грішми помагає, до себе зве, да чого я туди поїду – заважать? Мучусь тепер, а шо робить? Там без Клевені ще більше мучитимусь.
– Перший чоловік сина признав?
– Ні. А кожен, хто гляне, бувало, на Романа, так і скаже: викапаний Довбня. Баба наша, Орися, дуже на матір сердилась, що нібито це вона мене заміж за хама виперла. Було, поскаржусь їй наодинці, а вона: "Чи ж я тобі, дитино, не казала, щоб за лапотня замуж не йшла? Дівці з Города посліднє діло за хамом буть!"
– А чому Ви весь час його хамом звете?
– Дик у Городі ж колись всі на селян тільки так і казали: хами. А чого – я й не скажу. Видно, некультурними вважали.
"Це щось нове. Треба в Андрія Остаповича спитати".
Ми й далі копаємо собі Хасточчину ниву, крекчемо удвох, бо спини таки болять в обох, і якби не сусідчині оповідки, то я би вже втратив будь-який інтерес не тільки до її, але й до нашої, та що там нашої? – до будь-якої картоплі взагалі, можливо, навіть опустився би до святотатства і блюзнірства, клянучи сакральний продукт на чім світ стоїть. І коли я вже опиняюся на межі своїх можливостей, мене від капітуляції рятує прихід Аліси, що прийшла сповістити про початок обіду.
Вертикального стану я набуваю в кілька етапів і зі стражденницьким виразом обличчя – навіть Агнеса Степанівна, байдужа до цього раніше, можливо, що зумисно, тепер помічає мої муки і радить Алісі:
– Ти йому ввечері поперек долонею добре розітри, воно й мине до ранку, – і докладно пояснює дружині простонародний спосіб лікування без всіляких там мазей.
– Дуже важко? – зі співчуттям і тамованим острахом запитує мене Аліса, коли ми вже йдемо до себе.
І хоча в мене болить ступня, ниє поперек і тріщить голова, я відповідаю зумисно легковажним тоном:
– Зовсім ні. Якби не моя травмована спина, то копав би й копав. Стільки всього наслухався. Тепер уявляю як воно тобі – й книг читати не потрібно.
– Та мене, коли чесно, скоро знудить від тих бабських балачок. Є й цікаві люди, але здебільшого мої клієнтки лише плітки розносять.
Колись я вивів для себе таку житейську формулу: власний життєвий досвід, мовляв, завжди негативний, бо досвід це не про те, як треба робити, в основному він про те, як чинити в жодному разі не можна. Правда, я так і не спромігся ще сформулювати схожу сентенцію щодо чужого досвіду, який ми переймаємо, бо цей практично завжди позитивний. Ну, нехай – маю ще час для формулювань.
До чого це я філософствую? Бо два дні, проведені на Хасточчиній картопляній ниві неабияк збагатили мене корисними, сподіваюся, навичками та знаннями. От хоча би й те взяти, що погріб, виявляється, треба завчасно прибрати, провітрити, просушити, побілити вапном і приготувати засіки для картоплі. Ну, дідько, хто ж таке знав?! Ні я, ні Аліса сном-духом не відали.
– Нечо́го, – взялася заспокоювати мене Агнеса Степанівна, – перенесеш картоплю під накриттє, перебереш, да й хай собі буйна́ лежить хоч і три тижні. А ви вже ж тим часом дасте лад погребу. Гляди ж тільки аби сонце на неї не світило, бо позеленіє. І од дощу ховайте. А сіменну́ дик на сонце ще лучче – та як позеленіє, то здоровіша буде. Да не переплутай, і не забудь до погреба внести, бо й білих мух дождесся.
– Ви, Агнесо Степанівно, зовсім уже мене за невструйла якогось вважаєте, – спробував я образитись.
Вона, було, рипнулася сказати щось на зразок "Дик так воно і є", але дипломатія взяла гору і сусідка змовчала, хоча мені добре було помітно якого внутрішнього зусилля над собою їй те коштувало.
Бідолашний мій поперек Аліса розтирала перед сном до знемоги. Але мені реально сподобалося – ліпше будь-якої мазі допомагало. Якби не ця терапія, не знаю, чи й витримав би я картопляний марафон.
За два дні мого наймитування ми викопали, мабуть, третину Хасточчиного городу – тридцять два рядки. Тепер попереду вихідні, а отже нас із Алісою чекає власна нива. Зазирати ще далі мені не хочеться: своєму лад би дати. Сподіваюся, що на пару днів оренди "Славути" я все-таки заробив, а головне – перейняв неоціненний досвід тутешнього картоплярства.
Субота, і тепер уже Аліса в якості учениці, а я повчаю її власного, набутого тяжкою працею, досвіду копання картоплі.
– Трішки далі від рядка став лопату, бо картоплю поріжеш... Лівим ліктем на коліно спирайся, коли вибираєш, бо спина болітиме... Картоплину пропустила, підбери, бо голод буде... Картоплиння в рядочок складай, бо тоді його легше загрібати... Картоплину в корзину не кидай, а клади, бо поб'ється і гнистиме в погребі...
Єдине, що рятує від смерті таких копачів картоплі, як ми з Алісою, – це наші неспішні розмови: саме вони надають цій убивчій праці певного сенсу і навіть зближують людей не гірше, ніж каменоломня пару смертників, скутих одним ланцюгом, хоча, здавалось би, куди нам ще ближче бути?
Аліса витримує недовго.
– Важка це праця, – зізнається вона через якусь годину роботи.
– Ти знаєш, звідки походить давньослов'янське слово "супруги"?
– Розкажи, історику.
– Пара волів, якими поле орали, звалася супрягами.
– Ти хочеш сказати, що ми з тобою супряги?!
– Щось схоже на це.
– Не кажи так, бо я заплачу.
І, мабуть, аби не думати про погане, вона, длубаючись у пухкій землі в пошуках картопляного покладу, раптом зізнається:
– Ніяк не виходить у мене з голови та розмова з Чепурноусами про культуру, а вже стільки часу минуло.
В Харкові ми, по суті, ніколи не вели балачок на теми культури. Аліса вважала мене нікудишнім співрозмовником у цій високодуховній царині, не гідним прилучення до "разумного, доброго, вечного" – лише з тієї причини, що я не поділяв її захопленого поклоніння російською культурою і не тому, що п'ятнадцять чи десять років назад був скептично до неї налаштований, а винятково через свій критичний підхід історика, звиклого доколупуватись до першооснов і не готового сприймати все на віру – ну, просто так нас учили.
Тому для мене репліка дружини звучить як запрошення на Віденський бал. З одного боку дуже хочеться, з іншого страшно зганьбитися – вдруге вже не покличуть.
– Маєш якусь проблему? – обережно запитую я.
– Так. Опонента не вистачає. Хочу розібратися по-чесному, як радив той Вітгенштайн.
Я про всяк випадок лишаю шлях до відступу:
– Чим зможу...
– Бачиш, – Аліса з натугою перевертає лопатою землю, – ця концепція, в якій культура є сумою поглядів окремих членів суспільства на світ, а зовсім не сумою витворів мистецтва найталановитіших із них, мені, коли розібратися в ній без поспіху, дуже заходить. Але я ще не можу прийняти думку, що мистецтво в Росії є ресурсом для війни: це було би вже надто цинічно.
– Пам'ятаю, колись давно, ще в школі, я в якійсь російській книжці прочитав девіз одного з героїв: "Нічто нє слішком".
– Володимир Орлов, "Альтист Данілов", – миттєво реагує Аліса. – Героя звали Кармадон.
"Та провалився б він у пекло! Там, де мені довелося побувати, теж ніщо не було занадто. Ніщо!"
Неабияким зусиллям волі стримую себе від цього виплеску емоцій. Як мене повчав тоді психолог? Забудь, не деталізуй, не влазь. Забудь, не деталізуй, не влазь! Забудь, не деталізуй, не влазь!!
– У мене готової відповіді немає. Я можу лише поміркувати над цим як історик.
– Добре, міркуй як історик.
Мені так і кортить спитати свою культурологиню почутим колись від Гармашихи: "Ти, часом, не ума в мене вив'їдуєш?", але я стримую свою іронію: нехай, треба ж колись руйнувати мури її минулої гордині.
– Знаєш, що зі свого росіяни цінують найбільше? Я спостеріг – своє надумане вєлічіє. Для них воно основа основ. І це в жодному разі не ідеологія, а іхня національна сутність. Ідеологія нацизму проіснувала в Німеччині, як державна, лише дванадцять років. А російське вєлічіє вирощувалося в росіянах більше як п'ять століть – починаючи з Івана Третього: від князів та царів до дворян і далі вниз аж до останнього алкоголіка. Ця сутність прошивалася в генах щонайменше двадцяти поколінь. Ідеологія річ прищеплена, як садівники кажуть, а сутність пророщена із зернятка, її не відпиляєш, як гілку – навіть з коренем викорчувавши дерево, немає гарантії, що якийсь залишений корінець не пустить нового пагінка. Я знаю, бо в цьому саду до твого приїзду навоювався з кореневою порослю.
– Але це мало стосується культури, тим більше мистецтва.
– Ще й як стосується! Для росіян їхнє вєлічіє універсальний скіл[49]. Мені здається, по-справжньому його оцінили та застосували більшовики. Вони бідних багатими не зробили, та й не прагнули цього, зате навзамін багатства запропонували своєму плебсу відчуття колективної величі, а той легко на це купився: "Ви всі, кожен окремо, ніщо, раби; життя ваше нічого не варте, зате всі разом ми вєлікіє". На Донбасі я цього стільки надивився... Вони йшли на смерть, як приречені, без опору, прямо по десятках своїх трупів і помирали такою ж смертю, а за ними, по ним бігли, йшли, повзли наступні.