Ключ до вбивства (збірка)

Ви си­нові заповіт написали? Ще ні? Тоді пишіть, що заповідаєте синові Рифу дачу, автомашину і все майно. Перед смертю моя мати мені казала: попроси його, Ковалевського, хай хоч пам'ятник на могилі поставить..." "На пам'ятник у мене знайдеться, — покірно згодився він. — Я торік одну скульптуру продав. Ти ж знаєш, тепер пам'ятники Леніна нікому не потрібні, а я все життя їх ліпив... Тут саме нагодилися фіни. А у мене уже не було за що цю дачу утримувати, авто­мобіль — усе подорожчало... Я фінам і продав. Останній свій витвір... За долари. Ти візьми ті долари. Частина з них — у палітур­ках моїх книжок, частина — у трубці карнизу..." Він сів за стіл, заспокоївся. Розмовляв зі мною так, ніби збирався у далеке відряджен­ня. "Тобі що заповісти? — питав. — Риф, звичайно, образиться, але потрібно й тобі частину... Все-таки твоя мати була мені як дружи­на..." "Мені не треба нічого, — відповів я, — а Рифу накажіть, хай виконає вашу останню волю: продасть усе майно і замовить пам'ятник скульпторові, якого ви порадите. Тільки два пам'ятники — своїй ма­тері і моїй... Втім, якщо він відмовиться... Заповіт віддасте про всяк випадок мені. Він написав. А тоді звелів написати записку, аби у смерті його нікого не звинувачували. Він і це покірно виконав... Потім попросив бинт і вату. Я взяв в аптечці, не розуміючи, для чо­го ж це йому. А він наклав пов'язку на рот — хотів, бачте, і в домо­вині мати привабливий вигляд... Тоді накинув зашморг на шию, кив­нув мені головою. Що той кивок означав — так я й не зрозумів: чи щоб я вибив з-під ніг табуретку, чи просто попрощався... Знає тільки він і Господь Бог. Табуретку відштовхнув ногами він сам... А я... не знімаючи рукавичок, увів йому порцію вакцини, зараженої вірусом СНІДу. Був певний, що цим спрямую слідство в інший бік... Видно, десь чогось не врахував, бо дуже швидко напали ви на мій слід. Після того, як він повісився, я піднявся на другий поверх, у бібліотеку, взяв кілька фоліантів, поставив їх "пірамідками"" проти світла і одразу ви­явив, де саме заховані гроші, з-під корінців повиймав олівцем... Рівно п'ять тисяч. Решту — теж 5 тисяч захованих у карнизі, — залишив Рифові. Деяку суму дав Белі Мойсеївні, бо її син з Америки хоча б коли посилку надіслав, чи що... Документи поміняв у селі, на батьківщині матері... Ось, здається, і все. Ви мене заарештуєте?

Капітан розвів руками:

— Як казала Бела Мойсеївна, якщо я скажу, що мені не видали візи до США, хто мені повірить. А якщо мені її видали, то відповідно й за­питають, що я тут, в Америці, робив... Хоча дорогу сюди, аби я дізнався всю правду про вас у Ковалевського-Панчука, мені оплатив сам небіжчик... До речі, як і вам, Вадиме. Ви ж приїхали на його кошти?

— А ви?

— Я ж сказав. Мене фінансував син — Риф.

— З батькових грошей?

— Так, з батькових, але тут поки що запитання ставлю я. Перше: чому це ви раптом там обізлилися?..

— Тому, що ви мені не відповіли...

Капітан зітхнув...

— Я не можу перед вами лицемірити: злочин є злочин... Єдине, чим я зможу вас утішити, пане Ішук, то це те, що у вашій справі широке поле діяльності для адвокатури... Але щоб їй те поле надати, я маю знати усю правду, хоч яка б гірка вона була.

— Я вам кажу чисту правду, — заприсягнувся Іщук. — Я надіюсь, що моє чистосердечне... покаяння...

— Йдеться не про покаяння — йдеться, Вадиме, про правду! Ме­не цікавить ще кілька питань.

— Питайте, — зітхнув Вадим.

— Ви й справді син Вакснера, онук Бели Мойсеївни?

— Ні!

— Ви певні в тому? — іронічно примружився капітан Дубль.

— Абсолютно.

— Чому ж ви взяли прізвище Вакснера, з українця переписали­ся на єврея? Тільки для того, щоб виїхати за кордон?

— Не тільки. План убивства батька...

— Що? Що ви сказали? — здивувався капітан.

— Те, що ви чули, капітане. Я сказав: план убивства батька я готував п'ять років... Я знав, що вбивство не минається безкарно, за це судять... Я думав... Я весь час думав, як зробити так, щоб батько покінчив із життям сам...

— Ви хочете сказати — батько Рифа Ковалевського-Панчука?

— Так, Рифа...

— Ви мене заспокоїли!

— І тут трапилась нагода. Бела Мойсеївна одержала запрошення від сина з Америки. Він там нібито захворів, потребував догляду, ось і викликав матір. Бела Мойсеївна відмовилась їхати. Вона, бачте, народилася в Україні, все життя тут прожила, навіть під час окупації її врятували сусіди... І вона ще рік тому запропонувала цю поїздку мені. Так і сказала: ти мені — як син, скільки ще я проживу — не знаю, але їхати я не можу. А ти б, мовляв, поїхав, допоміг би моєму Ізі, та й світу побачив би... Я й погодився. Але в консульському відділі американського посольства підлегла пана Брауна заявила, що я потенційний емігрант, і візу мені не видали, відмовили... Я звернувся до одного впливового чиновника, він мені жартома й сказав, аби я був єврей і там у мене жив батько або якийсь інший родич, то не виникало б жодних проблем... Я розповів про це Белі Мойсеївні, вона замовила телефонну розмову з Америкою. Говорила з сином при мені. "Ізя, — казала вона. — У тебе є дорослий син..." Він, ма­буть, її перебивав, а вона наполягала: "Ізя, коли твоя мама говорить, то її син мовчить". Він і замовк. "У тебе є син, Ізя, — повторила во­на. Він здоровий і сильний, а твоя мама стара і немічна... Якщо ти забув уже його, то я тобі нагадую. Його звуть Вадим Ігоревич Вакснер... Надсилай йому те запрошення — і матимеш помічника..." Ось так я одержав запрошення на ім'я Вадима Ігоревича Вакснера. Хотів був поміняти документи на місці, на Подолі, але мені відмовили. Тоді я кинувся на Житомирщину, до маминих родичів, і там мені зробили документи...

— Я це знаю, — зупинив його Дубль. — Скажіть, чому ви звернулися до приватного сищика?

— Бачите, я хотів мати певність. Якщо почнеться розслідування... Хоча, якщо чесно признатися, я гадав, що батька сприймуть за само­губця. Записка, ніяких слідів боротьби...

— Тут ви досягли певного успіху, — погодився Дубль. — Але в іншому припустилися помилки.

— Якої?

— Ви не врахували, що Ковалевський-старший — педант. Ви вийшли через гараж і забрали з собою ключ від бокса, викинули його в озеро. Залишили розкидані книжки, шукаючи валюту... Все це насторожило Рифа. Якби ви вийшли через парадні двері — ніхто нічого й не запідозрив би. А ви — через люк у світлиці... Люк залишався відкритий, не застелений килимок, на нього не поставлено крісло-качалку. Ви бачите, який ланцюг, якщо не сказати шлейф, помилок тягнувся за вами? Допитливий Риф одразу зрозумів, що тут щось не те. Ми й справді збиралися списати справу в архів. Але тут примчався до мене цей запальний журналіст — ось тут усе й почалося... Але ви мені не відповіли про Кублея.

— Я вже сказав: хотів мати певність — закрили справу чи ні? Кублей похвалився, що він дружить із знаменитим капітаном Дублем і матиме повну інформацію. Він комусь там і справді дзвонив. До речі, при мені. Відрекомендувався вашим приятелем. Йому відповіли, що Максим Череватенко — судмедексперт — радить спи­сати справу в архів, що її нібито вже й закрили. Я розрахувався із слідчим, заплатив доларами... Він саме збирався відпочивати, казав, що їде на Канарські острови... Мабуть, блефував. Та мені що, не все одно? Уже від'їжджаючи, я побачив свій приблизний портрет по те­лебаченню. Злякався, звісно, думав, не виїду. Єдина надія — інше прізвище. А тут якраз і ранкові газети вийшли, де помістили мою справжню фотографію. На щастя, півторарічної давності, до того ж, фотографії на документах різко відрізнялися від газетних, від рету­шованих... Мабуть, це мене й врятувало. Митник звірив ті і ту, що в паспорті, заспокоївся. Ну а ще гумор врятував. Я спитав митника: "А що, один рябий собака на світі?" Митник був дуже пильний і доскіпливий, а на жарт нормально відреагував: заусміхався, почав про ікру питати. Одне слово, проскочив. Тремтів до Франкфурта... А в Америці, бач, заспокоївся, втратив пильність. І саме тоді з'явились ви... Я вас одразу впізнав, капітане. Аж серце похололо.

— І останнє запитання: про батька ви обмовилися чи це серйозно? Ви знаєте, хто ваш батько? Справжній батько?

— Знаю.

— Хто ж?

— Панчук-Ковалевський!

— Ви збожеволіли, цього не може бути! — підхопився капітан Дубль.

— Ось! — Він подав золотий медальйон у вигляді серця. У таких медальйонах у минулому столітті, якщо капітан Дубль не помиляв­ся, зберігали портрети коханих дам, духівниці, інші найдорожчі реліквії. — Це подарунок батька. Ви ж самі казали, що він був роман­тиком... Любив пригоди, твори Джека Лондона, Стівенсона, Дефо...

Капітан мовчки натиснув нігтем на золоту, ледь помітну пігулку. Золотий дашок в вигляді сердечка вистрілив — і на капітана Дубля, посміхаючись, мов жива, глянула молоденька, надзвичайно вродли­ва жіночка. Взявши на столі у Френка Фебера пінцет, капітан пере­вернув фотографію, зазирнув на зворотній бік. Тим самим почерком, що й посмертна записка Панчука-Ковалевського, було написано: "Любій Яринці! З невимовною вдячністю за подарованого мені Ас­кольда-другого. Твій і тільки твій — Рафаель П-К". На зворотній стороні медальйону красивим почерком вигравіювано напис: "Милій Яринці від мене! Р.П-К".

— Тепер ви, капітане, відчули увесь його романтизм? Старшого сина він назвав Рифом, мене — Аскольдом-другим. Не випадково ж ні я, ні мати не хотіли й чути цього імені...

— Я сказав, що в мене останнє питання, але після появи вашої сімейної реліквії, пробачте...

— Прошу, капітане, — великодушно дозволив Іщук.

— Ох, і задали ви мені задачку... Коли й де ви знайшли цей медальйон? Я з практики знаю, що самотні жінки, матері-одиночки, як правило, заводять щоденники, роблять записи... Я перевірив, грубо кажучи, усі шухляди і книги вашої кімнати — жодного сліду... Втім, це й зрозуміло: медальйон ви не могли залишити... Але більше ніяких записів... Адже ж була передсмертна записка вашої матері?

— Я забрав її з собою. Як і медальйон...

— Що в ній було?

— Я знаю її напам'ять до словечка. Адже мати зверталася до мене. "Дорогий сину! Я сьогодні порушую дане тобі слово. Я так хотіла поставити тебе на ноги. Але дане мені слово теж порушила людина, котра ще вчора була мені дорога...