Я дістаю банкноту з Лесею, купую дві буханки; коли виходжу, Микола простягує руку, аби їх забрати, та я вдаю, ніби не помітив і ми йдемо назад. Уже за містком передаю хліб зі словами:
– Миколо, рівно о чотирнадцятій чекаю вдома. Годинник в тебе є?
– Ти за каго, бнах, мене щитаєш?! – сердиться Кау, та я мовби й не почувши, йду собі на нашому роздоріжжі прямо, йому ж наліво.
Весь подальший час мене цікавило одне: прийде Кау, чи ні? До обіду я встиг по максимуму підготуватися, щоб не вислуховувати від спеціаліста "по хлібу і салу" повчання про неоціненність його робочого часу. Але марно я переживав: Кау з'явився на чверть години раніше, щойно ми з Алісою пообідали. Слід гадати, раніше він її не бачив, бо вигляд Алісиних довгих ніг плавчині викликав у Миколи ефект потрясіння – мовби на ній і не шорти, хай і короткі, а дещо значно фривольніше.
Аліса всміхнулася, назвала його Колею, щось там промовила і Кау на моїх очах, як боксери кажуть, поплив: дивився на дружину поглядом фаната поп-діви, обожнювача Брітні Спірс, незграбно намагаючись увійти в недосяжну для нього роль джентльмена, неймовірним зусиллям волі прибираючи зі свого лексикону постійні "бнахи" та їм подібні рудименти ненормативної лексики і, здалося мені, вже був готовий працювати задарма.
– Слухай, – озвався до мене Литвинець, коли Аліса пішла, – будь другам, налий сто грамав. Работа піде швидше.
– Я ж тобі вже колись казав: немає в нас горілки.
Кау дивиться на мене, мов на ідіота, напевно, не розуміючи, як це можливо, щоб у хаті та й не було горілки?!
– Ось тобі швабра, – я намагаюся привести його до тями, – беремо лист гіпсокартону, піднімаємо його до стелі цією стороною донизу, ти притискаєш його шваброю зі свого краю, я прикручую зі свого. Коли відпускати, я скажу, раніше не можна.
Він старався. Ми впоралися з чотирма листами за якусь годину. Я віддав Кау півтори сотні з чимось – решту, що отримав при купівлі хліба, й стою, міркуючи: додому піде, чи в магазин?
– Ти теєчки, як яго? Зави, кали треба. Я ж сервісний центр кутка, забув?
– Так ти ж не по цих справах, – показую я на гіпсокартон, – ти ж по металу, по хлібу і салу.
– Ну да, ну да, – звично демонструє свій некомплект Кау, – таді зави па металу.
Ми хвацько ляпаємо по руках і він йде з хати, а я вже самостійно відрізаю три неширокі смужки гіпсокартону та підшиваю ними стелю по краях, де цілих листів не вистачило. Готово! Як велить будівельна наука, тепер лишається весь цей гіпсокартон прошпатлювати і можна буде втілювати дизайнерські фантазії Аліси. Чує моє серце – погарячкував я, давши їй таку обіцянку...
Щось зачастила до нас Агнеса Степанівна – і чого б це? Від самого понеділка щовечора приходить то спитати щось, то позичити, то віддати позичене, то пригостити чимось свіженьким. І, звісно, кожного разу наша світська бесіда хоч-не-хоч звертала спочатку на проблеми сусідки з очима, а потім плавно і на картопляну тему – як же без цього. Власне, обоє ми, я дещо раніше, Аліса лише тепер, почали нарешті усвідомлювати, що картопля діло святе і смішки тут ні до чого, бо межують із явним блюзнірством, якщо взагалі не святотатством, а отже і страшною за це розплатою.
Ніколи не смійся над чужим горем, рече народна мудрість. Колись ми були настільки наївними дурносміхами, що радо гигикали в своїй харківській компанії над фейсбучними світлинами з різновіковим українським жіноцтвом, яке шеренгою застигло посеред городу в позі, вибачаюся, раком. Звісно, карма такого не пробачає і, підозрюю, саме з цієї причини ми з Алісою й опинились на Клевені. Вона, карма наша, навіть не полінувалася завернути нас обох казна з яких манівців, аби лиш всунути на цей безмежних розмірів город Саганівського роду, де явно можна бачити кривизну землі.
І лише цього вечора середи, приймаючи з рук Агнеси Степанівни тарілку зі щойно насмаженими, ще теплими сирниками, наслухавшись її чергових нарікань на гірку долю самотини, хворі очі та гарячу пору, мені нарешті стають зрозумілі всі її дипломатичні маневри впродовж цих трьох останніх днів: це ж вона, мабуть, просить допомогти картоплю їй копати! А оскільки нас самих днями чекає ця таємнича, непізнана ще праця, то чи не буде мені на руку повчитися в Хасточки цьому сакральному ремеслу, а заодно і встановити з власницею "Славути" ще більш тісні стосунки?
– Може Вам поміч треба картоплю викопати?
– Ой, дитино, – Хасточка мало не пускає сльозу, – в тебе ж своєї роботи непочатий край; да якщо знайдеш час бабі помогти, то хай тебе Господь обдарує всім, чого тільки попросиш у Нього! Ірина Іванівна не веліла мені ні нахилятися, ні важкого піднімати, а хіба ж у нас проживеш без цього?!
І помовчавши мить, та все ще, очевидно, не вірячи власному щастю, перепитує:
– Дак шо, мо' завтра й почнемо?
– Ну а чого б я просто так казав? Поснідаю й прийду.
– Григоровичу, то ти близько від куща лопату ставиш, одсунься трохи, бо знову картоплю поріжеш. О! О! Молодець; тепер не вивертай, а так, наче потруси землю на лопаті, тоді картопля вся нагорі й опиниться. А тепер іще разок лопатою обережно копни й знову трусони – мо' якась у землі лишилася: не пропускай.
Тільки три рядки пройшов, а спина мовби перебита – оце помічник, називається! Від часу Раїних маніпуляцій над нею почав уже й забувати про біль у попереку, але варто було, вигинаючи спину назад, прикрутити до стелі кілька листів гіпсокартону, як десь в місці того хребця, що запав був усередину, наступного ж ранку завівся паскудний черв'ячок болю і затято взявся точити в моїй спині ниючу дірку. Сяк-так минулося без справжньої катастрофи, але я швидко второпав, що робота зі стелею це не для моєї спини. А робота на городі хіба для неї? "Через поле, через гай ходить хлопчик Помагай" – читала нам колись віршика баба Ліда. І навіщо я взявся помагати?! Хоч іди додому по наколінники та копай, навколішки ставши. Що буде, коли знову вискочить якийсь хребець, я навіть думати боюся – легше буде померти, ніж просити Раю про допомогу.
– Ти, Григоровичу, ліктем лівої руки на коліно спирайся, коли картопельку вибираєш, – воно тоді на спину легше. Бережи її: в нас тут із хворою спиною хоч лягай, да з голоду помирай.
Дійсно, набагато легше; незрівнянно легше. Та все одно, не з моєю битою спиною бути картоплярем. Проходжу з лопатою довжелезний рядок і мушу кілька хвилин стояти, кривлячись від противнючого ниття в попереку. Агнеса Степанівна копає сусідній рядок і пильнує за мною:
– Ти ондечки картоплинку пропустив, Григоровичу.
– Так вона ж маленька.
– Е-е-е, не можна, гріх. Дрібна картопля поросяті, курям піде, більшенька на посадку, а буйна́ їсти, на продаж, чи на кавуни поміняти. Батько наш покійний, Царство небесне йому, було казав нам: "Глядіть мені, не пропустіть і горошини, бо голод буде!" І все розказував нам про голодовку в тридцять третьому і в сорок шостому, коли люде в нас мерли, об'ївшись сирого жому, який крали в ямі крохмального заводу. А як везло кому патоки вхопить у харчокомбінаті, то вже за щастя, бо на ній людина, казав батько, два дні могла прожить.
– То й клевенці голодували?
– Всі голодували. Найбільше по "созах"[47], як мій батько колгоспи називав, а в Городі колгоспу не було, одні артілі ремісників, тож по дворах не ходили, їжу не відбирали, як у селах, де люди не хотіли колективізації. Ще риба рятувала, гриби; да насіння лободи збирали, на муку мололи. Хто золото заховане мав, ті його до Торгсину[48] несли, міняли на муку, тим трохи легше було.
"Ось воно що! – в мене перед очима одразу ж постає бляшанка з печі. – Можливо, й прадід тим золотом сім'ю рятував, і те, що я знайшов, то вже рештки його?"
– Яке золото? Звідки?
– Царське, яке ж? Колись, за царя ще, в роботящих людей золото водилося. Мій дід Мефодій з твоїм прадідом Андрієм кумами були. Твої ж споконвіку стельмахували, а Мефодій, за царя ще, на заробітки їздив, у Європу кудись, забула вже куди саме, добрі гроші привозив, заможно жили. Собі таке ружже привіз, що куди там! – "Холанд Холанд" називалось. Мене батько з нього ще стріляти вчив, а як помер, то син з невісткою продали його в Києві якомусь крутелику, да ото за ті гроші ми з чоловіком "Славуту" й купили.
Ого! Виходить, для моєї яничарки то велика честь стояти на місці "Holand&Holand"! Мені страх як кортить дещо в неї спитати, розуміючи, що наша розмова може будь-якої миті перекинутись на зовсім іншу тему й тоді вже такої зручної миті не буде.
– Агнесо Степанівно, вибачте за нескромне запитання: Ви ж дворянського роду?
– Це ти, мабуть, од Уляни почув? Сусіди нас завжди панами звали, бо жили ми не бідно, да тільки тому, що завжди вміли грошима як слід розпорядитись. Воно ж знаєш, як буває? Одні при великих зарплатах живуть, а грішми сіють направо й наліво, все на них мовби горить, а в інших і зарплата куди менша, зате все мають, бо вміють дати лад грошам. Мій батько першим на Клевені "Жигуля" купив, ще в семидесятих: не нового, правда, зате й нам ще тридцять два роки служив, доки зовсім не струх. Радянська влада бідних багатими не зробила, при ній тільки багаті старця́ми поставали. А про рід наш, дак я від діда Мефодія чула, що він непростий, іменитий, тільки якась цариця нібито не схотіла за дворянський признати.
– Тому Ви й на дівочому прізвищі лишилися? – набутий інстинкт історика-дослідника в останню мить таки переборює в мені тактовність інтелігента.
– Григоровичу, вгадав! – усміхається сусідка. – Я ж перший раз вийшла заміж за мужика, прізвище мав Довбня. Він з нами в дев'ятий-десятий клас ходив, бо в їхньому селі восьмирічка була. Сам високий, сильний такий, що страх – от я дівчам на те й клюнула. Після школи з першого разу не поступила, в медінститут хотіла, розчарувалась у всьому, да й вискочила заміж. "Іди, – казали мати, – доки беруть, бо буде як з інститутом". Тільки ж не хотілося мені з Яновської Довбнею ставати, от і зосталась на дівочому прізвищі. А він чи образу зачаїв, чи, як ото в нас кажуть, що "Не буде з хама пана", тільки розладилось у нас із ним з перших днів.